Справа № 604/603/19
Провадження № 2/604/28/20
03 липня 2020 року сел. Підволочиськ
Підволочиський районний суду Тернопільської області
в складі:
головуючого судді - Сташківа Н.Б.
за участі
секретаря судового засідання: - Стадніцької З.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в сел. Підволочиськ в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - житловим будинком, який знаходиться в АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що є власником житлового будинку з надвірними будівлями в АДРЕСА_1 . Разом з ним зареєстровані відповідачі по справі, які протягом останніх 16-ти років проживають за іншими адресами, комунальні платежі не сплачують, не здійснюють поточні ремонтні роботи, кореспонденцію не отримують, особистих речей у будинку не мають, матеріальної підтримки не надають. Реєстрація відповідачів створює позивачу перешкоди у користування власністю, а тому з метою захисту права власності, просить позов задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою судді від 22 липня 2019 року по даній справі відкрито спрощене провадження з повідомленням сторін та відповідачу надано строк, що не перевищує 15 днів з дня отримання копії вказаної ухвали, для подання відзиву на позов.
Позивач в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, подав заяву, в якій просить справу розглянути у його відсутності. Позов не визнає, за адресою в АДРЕСА_1 не проживає, оскільки в грудні 2018 року його вигнав з дому батько ОСОБА_1 , а відтак змушений проживати в рідного дядька в с. Качанівка.
Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відзив на позов не надали, в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином повідомлялися про день слухання справи в суді, причини їх неявки суду не відомі.
Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, дотримуючись принципів диспозитивності та змагальності сторін. Суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення за правилами спрощеного позовного провадження, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку, передбаченому ст.ст. 247,179 ЦПК України, виходячи з наступного:
У відповідності до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 170769850 від 18 червня 2019 року - житловий будинок АДРЕСА_1 - належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, дата державної реєстрації - 11 червня 2019 року.
З довідки, виданої Підволочиською селищною радою 01 липня 2019 року № 331, та будинкової книги для прописки громадян убачається, що в житловому будинку по АДРЕСА_1 зареєстровані: заявник ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_4 , дочка ОСОБА_3 .
Згідно актів обстеження умов проживання в с. Качанівка ОСОБА_1 , жителя с. Качанівка від 24 жовтня 2018 року № 770, 31 травня 2018 року № 416, 25 червня 2019 року № 323, 12 вересня 2017 року № 910 - ОСОБА_1 проживає один, зареєстровані з ним ОСОБА_5 ОСОБА_3 проживають в США, зокрема ОСОБА_5 з 2003 року, ОСОБА_6 з 2014 року. ОСОБА_4 проживає в АДРЕСА_2 , а не по місцю в реєстрації. Матеріальної допомоги не надають.
Відповідно до ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
За змістом ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У ч.1 ст.16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Усунення перешкод власник може вимагати навіть тоді, коли ці перешкоди не пов'язані з позбавленням його володінням майном.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 ЦК України).
Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття особи з реєстрації місця проживання здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно із ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 16.01.2019 в справі № 243/7004/17-ц.
При цьому, суд враховує правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 17.10.2018 у справі № 521/17805/16-ц, відповідно до якої згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Норма статті 391 ЦК України не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.
Також Верховний Суд роз'яснив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
У випадку визнання судом поважності таких строків не проживання, суд відмовляє у задоволені позову.
До поважної причини відносяться: призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; перебування на військовій службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби - протягом перших п'яти років перебування на дійсній військовій службі; тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника - протягом усього часу їх перебування в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім'ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках - до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; виїзд в зв'язку з виконанням обов'язків опікуна (піклувальника) - протягом усього часу виконання цих обов'язків; влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалідів, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; виїзд для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом усього часу перебування в ньому; взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.
Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Пунктом 4 статті 31 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18.11.2004, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Отже, за змістом указаних рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом з тим, врахувавши, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст.81 Цивільного процесуального Кодексу України, саме сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6ст. 81 ЦПК України). Відповідно до частини 1статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З наведених норм процесуального закону вбачається, що сам суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обов'язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Згідно ч.ч.1,2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_2 .. ОСОБА_3 ОСОБА_4 є членами сім'ї заявника, зареєстровані за адресою по АДРЕСА_1 , однак відсутні у житловому приміщенні понад встановлені законом строки, участі в утриманні будинку не беруть, в добровільному порядку знятися з реєстрації не бажають, між сторонами не було домовленості щодо збереження житлового приміщення за відповідачем.
Також судом встановлено, що відповідач ОСОБА_4 в силу ч. 2 ст. 405 ЦК України з поважних причин не проживає у спірному будинку, оскільки позивач виганяє його з будинку. Будь які відомості про наявність іншого житла, яке належить відповідачу на праві власності, матеріали справи не містять. Разом з тим суд не бере до уваги акти обстеженняумов проживання гр. ОСОБА_1 від 24 жовтня 2018 року № 770, 31 травня 2018 року № 416, 25 червня 2019 року № 323, 12 вересня 2017 року № 910, оскільки останні не спростовують поважність причин не проживання відповідача ОСОБА_4 у житловому будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , а лише констатують факт його не проживання, а пояснення останнього про те, що його вигнав з дому батько не спростовуються самим позивачем по справі.
За вказаних обставин, суд, повно, всебічно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи та докази наявні у справі, приходить до обґрунтованого висновку про необхідність задоволити позов частково шляхом визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , в частині визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням слід відмовити у зв'язку із відсутністю підстав.
Керуючись ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст.ст. 319, 405 Цивільного кодексу України, ст. ст. 2,4,5,7,9,10,77,79,80,89,211,247, 263, 265, 265, 273, 280-282, 354, 355 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ), про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 .
В задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий суддя - підпис
Згідно з оригіналом:
Суддя Підволочиського районного суду
Тернопільської області Н.Б.Сташків