Справа № 620/536/20 Суддя першої інстанції: Тихоненко О.М.
29 липня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Степанюка А.Г.,
суддів - Губської Л.В., Епель О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку на прийняте за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -
У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку (далі - Відповідач, Чернігівський ЗВ ВСП) про визнання протиправною бездіяльності Чернігівського ЗВ ВСП, яка полягає у не здійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16.01.2019 року по 29.01.2020 року та зобов'язання Чернігівського ЗВ ВСП здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 16.01.2019 року по 28.01.2020 року, а також продати протягом 15 днів з дня набрання рішенням суду законної сили, звіт про виконання судового рішення, що передбачено ч. 1 ст. 283 КАС України.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 року позов задоволено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством, яке визначає умови прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовано питання відповідальності роботодавця при затримці розрахунку при звільненні, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ст. ст. 116, 117 КЗпП України. Відтак, як зазначив суд, оскільки індексація грошового забезпечення Позивачу була виплачена лише 28.01.2020 року, а не 16.01.2019 року, то вимоги останнього про стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку при звільненні є обґрунтованими, позаяк відсутність коштів на здійснення такої виплати не свідчить про відсутність вини роботодавця у відповідній затримці.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовну. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що положення ст. 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», а відтак стягнення з Чернігівського ЗН ВСП середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставним. Окремо звертає увагу на помилковості посилання суду першої інстанції на приписи Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, а також постанову Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі №646/6250/17, оскільки, по-перше, невиплата індексації грошового забезпечення не є підставою для проведення виплати середнього заробітку у розумінні Постанови №100, по-друге, наведені у постанові Верховного Суду висновки стосуються інших обставин справи.
Після усунення визначених в ухвалі від 28.05.2020 року про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.06.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.07.2020 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи і не заперечуються учасниками справи, ОСОБА_1 згідно наказу начальника Чернігівського ЗВ ВСП від 16.01.2019 року №15 виключено зі списків особового складу відділу та знято з усіх видів забезпечення.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.09.2019 року у справі №620/344/19, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2019 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Чернігівського ЗВ ВСП .
Указаним судовим рішенням приписано:
«Визнати протиправною бездіяльність Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.
Зобов'язати Чернігівський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.
Визнати протиправною бездіяльність Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.01.2019.
Зобов'язати Чернігівський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.01.2019.» (а.с. 4-9).
Як встановлено судом першої інстанції, на виконання вищевказаного рішення суду Чернігівським ЗВ ВСП виплачено кошти в сумі 37 031,67 грн., що підтверджується випискою АТ «КБ «Приватбанк» від 04.02.2020 року №JPAOVHG9BTT9QAIV (а.с. 11).
На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 1, 12 Конвенції про захист заробітної плати, ст. ст. 1, 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст. 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, а також ряду правових позицій Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що непроведення своєчасного та повного розрахунку з Позивачем мало місце у зв'язку з порушенням Відповідачем трудового законодавства.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке.
Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ні Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку Чернігівським ЗВ ВСП) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 року у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 року у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.
При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18.
Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17.
У контексті наведеного посилання Апелянта на неврахування судом першої інстанції рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», за яким зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, судова колегія вважає безпідставним, оскільки в указаному ж рішенні у пункті 58 Європейський суд з прав людини наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (див., наприклад, рішення у справі «Вайт та Кенеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, п. 54, ЕСПЛ 1999-I).
У даному випадку, на переконання судової колегії, вина Чернігівського ЗВ ВСП полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні не було вірно обчислено грошове забезпечення Позивача, починаючи з 01.01.2016 року, у зв'язку з протиправним, як встановлено рішенням суду у справі №620/344/19, ненарахуванням та невиплатою останньому індексації грошового забезпечення з підстав відсутності на це коштів.
Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 за рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.09.2019 року у справі №620/344/19, яке набрало законної сили 06.11.2019 року, проведений Чернігівським ЗВ ВСП тільки 28.01.2020 року, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого Відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних Позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 07.11.2019 року по 28.01.2020 року.
Аналогічна позиція щодо схожих правовідносин викладена Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 року у справі № 825/598/17.
Крім іншого, судом першої інстанції всупереч доводів Апелянта вірно визначено, що розрахунок належної до стягнення на користь Позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні здійснюється за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Чернігівського зонального відділу Військової служби правопорядку - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Степанюк
Судді Л.В. Губська
О.В. Епель
Повний текст постанови складено та підписано « 29» липня 2020 року.