м. Вінниця
06 липня 2020 р. Справа № 120/1801/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Жмеринського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
27.04.2020 до Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Жмеринського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, у якому просить суд:
- визнати протиправними дії Жмеринського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області щодо відмови у вклеюванні до паспорта громадянина України зразка 1994 року нової фотокартки з досягненням 25 років;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області організувати роботу з вклеювання фотокартки у паспорт громадянина України зразка 1994 року з досягненням 25 років;
- зобов'язати Жмеринський районний відділ Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області вклеїти до паспорта громадянина України зразка 1994 року нову фотокартку у зв'язку із досягненням 25 років.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у зв'язку із досягненням 25-річного віку 06.03.2020 він звернувся до відповідача з заявою щодо вклеювання фотокартки в паспорт громадянина України у формі книжечки, повідомивши про те, що не бажає отримувати паспорт нового зразку, відмовляється від присвоєння будь-яких ідентифікаторів особистості. Разом із тим, за наслідками розгляду заяви його було повідомлено про те, що 03.10.2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №795, якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 та визначено, що обмін паспорта громадянина України здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулась в установленому порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток. При цьому, порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302. З огляду на викладене, відповідач вказав на відсутність підстав для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.
На думку позивача, така відмова є протиправною, оскільки пропущення встановленого місячного терміну на виконання процедури вклеювання фотокартки у паспорт у зв'язку з досягненням 25 річного віку сталося внаслідок перебування позивача за межами України.
Ухвалою суду від 30.04.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін в судове засідання. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.
14.05.2020 від представника відповідачів надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зазначає, що у позивача відсутнє порушене право чи законний інтерес на момент звернення до суду, оскільки позивачу відповідно до Закону України "Про звернення громадян" була надана відповідь на звернення та роз'яснено правила та процедуру оформлення паспорта громадянина України. Також зазначив, що позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив вклеїти фото до його паспорта громадянина України зразка 1994 року, у зв'язку із досягненням ним 25-річного віку. Однак дана заява була подана позивачем із порушенням встановленого місячного строку, що в силу змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №795 від 03.10.2018 року до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 є підставою для обміну паспорта громадянина України. При цьому, порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302. Крім того, представник відповідача вказала, що вимога оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України неможлива за умови відсутності механізму реалізації зазначеного Положення. А відтак у відповідача відсутні законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до Положення про паспорт громадянина України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ. Крім того, зазначено, що фактично ніяких порушень прав з боку відповідача не було, оскільки позивачу була надана письмова відповідь на звернення, а також консультації працівниками територіального підрозділу, як отримати паспорт громадянина України зразка 1994 року.
20.05.2020 від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній заперечує щодо доводів відповідачів та просить адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку із досягненням 25-річного віку, 06.03.2020 року звернувся до відповідача з заявою щодо вклеювання фотокартки в паспорт громадянина України у формі книжечки, повідомивши про те, що не бажає отримувати паспорт нового зразку.
За наслідками розгляду даної заяви позивача було повідомлено про те, що 03.10.2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №795, якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 та визначено, що обмін паспорта громадянина України здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулась в установленому порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток. При цьому, порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302. З огляду на викладене, відповідач вказав на відсутність підстав для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.
Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
За приписами ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з вимогами ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись, за можливості, від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, при цьому має бути дотриманий принцип пропорційності.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України №2-рп/2012 від 20.01.2012 року надано офіційне тлумачення положення ч.2 ст.32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами, зокрема, Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР була ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п.25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п.61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа №2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява №25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Суд звертає увагу на те, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» №5492-VI від 20.11.2012 року (далі - Закон №5492-VI) документами, оформлення яких встановлено цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення, є документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, яким є, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно частин 1, 2, 4 і 5 статті 14 Закону №5492-VI, форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Частиною 1 статті 21 Закону №5492-VI визначено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Відповідно до частини 3 статті 13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Згідно підпункту 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-XII від 26.06.1992 року, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» №302 від 25.03.2015 року (далі - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України.
Пунктом 2 вказаної Постанови №302 із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:
- з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року;
- з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Згідно пункту 3 Постанови №302 від 25.03.2015 року, до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 листопада 2016 року припиняється.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач посилається, окрім іншого, на те, що вимога позивача вклеїти до паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року нової фотокартки у зв'язку з досягненням 25 років, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-ХІІ від 26.06.1992 року, неможлива за умови відсутності механізму реалізації зазначеного Положення.
З цього приводу суд зазначає, що оцінку правомірності таких дій органів ДМС у випадку відмови у задоволенні заяви фізичної особи про оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року було надано Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду зразкової справи №806/3265/17 (Пз/9901/2/18) щодо правомірності відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки, за наслідками якої винесено постанову від 19.09.2018 року.
Так, у цій постанові Великою Палатою Верховного Суду визначено, що ознаками цієї типової справи є: а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ; б) відповідач - територіальні органи ДМС України; в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ.
У постанові від 19.09.2018 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дії відділу Управління Державної міграційної служби в Київській області щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт від 26.06.1992 року №2503-ХІІ є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що самі по собі дії Відділу УДМС щодо відмови у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки відповідали Закону України №5492-VI.
Разом з тим, при вирішенні спору Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» від 14.07.2016 року №1474-VIII, яким було внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України. На час звернення позивача до Відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт №2503-XII і Постанова №302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі ID-картки, який має обмежувальний термін 10 років (ч.3 ст.21 Закону №5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному Законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для належного захисту порушених прав позивача слід зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати позивачеві паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт від 26.06.1992 року №2503-XII. В той же час, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача не передавати будь-які дані про позивача до Єдиного державного демографічного реєстру, формування (присвоєння) унікального номера запису в Реєстрі і використання будь-яких засобів Єдиного державного демографічного реєстру, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, при видачі позивачці паспорта у формі, визначеній Положенням про паспорт від 26.06.1992 року №2503-XII, не передбачено внесення даних особи до Єдиного державного демографічного реєстру.
З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що існують підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про часткове задоволення позову.
У контексті наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що приймаючи рішення про відмову у вклеюванні до паспорта громадянина України зразка 1994 року за заявою позивача відповідач мав врахувати наступне.
Так, пунктом 131 Постанови №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація, зокрема, біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.
Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні дані особи.
Згідно частини 1 статті 6 Закону України "Про захист персональних даних" №2297-VI від 01.06.2010 року (далі - Закон №2297-VI), мета обробки персональних даних має бути сформульована у законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст.2 Закону №2297-VI).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.5, 6 ст.6 Закону №2297-VI).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Однак, суд звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Отже, реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих Законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
Верховний Суд у постанові від 05.12.2019 року у справі №420/270/19 висловив аналогічну позиці.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06.07.2010 року №2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст.5 і 6 цієї Конвенції...».
За сталою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст.8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене Законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995 року, заява №18139/91, п.37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Враховуючи практику ЄСПЛ, висновки Великої Палати Верховного Суду, суд дійшов висновку, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII (теж діючого на момент виникнення спірних правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення ст.8 Конвенції.
Так, враховуючи зазначене, суд зазначає, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990 року).
Судом встановлено, що позивачу виповнилось 25 років - 31.05.2018 року, тобто останній зобов'язаний був звернутись до відповідного органу ГУ ДМС України у Вінницькій області з заявою про вклеювання фотокартки протягом місяця, а саме в строк до 31.06.2019 року. Однак, з відповідною письмовою заявою позивач звернувся до відповідачів лише 06.03.2020 року.
При цьому, самі по собі дії відповідачів щодо відмови позивачу у вклеюванні фотокартки до паспорта громадянина України у формі книжечки відповідали постанові Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302.
Разом з тим суд, вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (частина перша статті 21 Закону № 5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Отже, відмова відповідача вклеїти до паспорта громадянина України зразка 1994 року, нову фотокартку у зв'язку з досягненням позивачкою 25 років є протиправною.
У рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 року по справі №21-1465а15, суд вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд зазначає, що позивач обрав належний спосіб захисту своїх прав щодо зобов'язання Жмеринського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області вклеїти до паспорта громадянина України зразка 1994 року НОМЕР_1 , який виданий на ім'я ОСОБА_1 , нової фотокартки у зв'язку з досягненням ним 25 років.
Таким чином, суд погоджується з доводами позовної заяви та приходить до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Щодо позиції відповідача про неможливість застосування вказаного судового рішення, оскільки воно стосується лише прав та інтересів позивача у зразковій справи, то така позиція є помилковою, оскільки, відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до положень ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити
Визнати протиправними дії Жмеринського районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області щодо відмови у вклеюванні фотокартки до паспорта громадянина України зразка 1994 року, який виданий на ім'я ОСОБА_1 , у зв'язку з досягненням 25-річного віку.
Зобов'язати Жмеринський районний відділ Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області вклеїти фотокартку до паспорта громадянина України зразка 1994 року, який виданий на ім'я ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 01.06.2009 року у зв'язку із досягненням 25 років.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );
Відповідач: Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (вул. Пирогова, 4, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 37836770).
Відповідач: Жмеринський районний відділ Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (вул. Соборна, 58, м. Жмеринка, Вінницька область, 23100)
Рішення і повному обсязі складено: 06.07.2020 р.
Суддя Віятик Наталія Володимирівна