Постанова
Іменем України
17 червня 2020 року
м. Київ
справа № 645/3060/16-ц
провадження № 61-38933св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області, Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Харківська міська рада,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_3 , на постанову Апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2018 року в складі колегії суддів: Маміної О. В., Колтунової А. І., Пилипчук Н. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , треті особи: Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області (далі - ГУ ДМС у Харківській області), Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради (далі - Управління ведення Реєстру територіальної громади), Харківська міська рада, про визнання наймачем житла, визнання постійного місця проживання, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням зі зняттям з реєстраційного обліку.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він постійно проживає за адресою: квартира АДРЕСА_1 , на підставі рішення виконавчого комітету Орджонікідзевської районної ради народних депутатів міста Харкова від 17 листопада 1981 року № 420/1.
У 1993 році його знято з реєстрації постійного місця проживання за вказаною адресою, оскільки йому було надано дозвіл на виїзд на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки (далі - США). Однак він залишився проживати в Україні у зазначеній квартирі.
Позивач втратив паспорт громадянина України для виїзду за кордон, у зв'язку з чим неодноразово звертався до уповноважених органів та до Центру надання адміністративних послуг в місті Харкові із заявою про отримання паспорта громадянина України та реєстрацію місця проживання. Проте йому відмовлено у задоволенні його звернень, оскільки за інформацією адресно-довідкового бюро позивач за місцем проживання: квартира АДРЕСА_1 не значиться, а для отримання паспорта громадянина України необхідно отримати довідку про повернення на Батьківщину, здати паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відміткою «Знятий з консульського обліку» та надати заяву, в якій зазначається адреса майбутньої реєстрації місця проживання.
Вважав, що лише на підставі рішення суду про визнання права користування житлом та визначення постійного місця проживання, він зможе отримати паспорт громадянина України та зареєструвати своє місце постійного проживання.
З урахуванням уточнень позовних вимог ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_1 з правом на реєстрацію місця проживання за вказаною адресою; визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою, та зняти ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Фрунзенського районного суду міста Харкова від 05 грудня 2017 року позовні вимоги в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: квартира АДРЕСА_1 та зняття ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання за вказаною адресою залишено без розгляду на підставі заяви позивача.
Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 05 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції дійшов висновку, що лише на підставі рішення суду про визнання права користування певним житлом та визначення постійного місця проживання ОСОБА_1 матиме змогу відновити втрачений паспорт громадянина України та зареєструвати своє місце постійного проживання.
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2018 року рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 05 грудня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд дійшов висновку, що підстав для задоволення позовних вимог немає, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що всі члени сім'ї наймача надали згоду на вселення позивача у спірну квартиру, та доказів факту його проживання в квартирі як члена сім'ї наймача.
Апеляційний суд також вказав, що за відсутності документа, який посвідчує особу, неможливо встановити особу позивача та зробити висновок про те, що позивач є сином померлої ОСОБА_4 . Матеріали справи не містять доказів родинного зв'язку позивача з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . При цьому позивач не звертався до уповноважених органів із заявою про встановлення належності до громадянства України, не отримував довідки про реєстрацію особи громадянином України, не оскаржував дій (бездіяльності) суб'єктів владних повноважень або визнання протиправної відмови у видачі паспорта замість втраченого.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У червні 2018 року представник ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач був знятий з реєстрації місця постійного проживання за адресою: квартира АДРЕСА_1 , оскільки йому було надано дозвіл на виїзд на постійне місце проживання до США. Однак до США позивач не виїхав та продовжив постійно проживати в Україні у спірній квартирі. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон позивач втратив, з приводу чого звертався до органів внутрішніх справ у 2014 році.
Позивач також неодноразово звертався до уповноважених органів з метою отримання паспорта громадянина України та реєстрації місця проживання, але отримував відмови у вчиненні таких дій. Він вселився у спірну квартиру на законних підставах, та був зареєстрований у цій квартирі. ОСОБА_1 не є тимчасовим жильцем у спірній квартирі.
Уповноважені органи не відмовляли позивачу у видачі паспорта громадянина України на підставі того, що його особа не встановлена. В нього не було документа про місце проживання та свідоцтва про народження, яке він не має можливості отримати без паспорта громадянина України. Водночас особа ОСОБА_1 була встановлена працівниками поліції та судом як під час розгляду інших, так і під час розгляду цієї справи.
Спору щодо права користування житлом між позивачем та Харківською міською радою немає.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Суди встановили, що спірна квартира АДРЕСА_1 була отримана у 1981 році ОСОБА_4 на сім'ю, яка крім неї включала: чоловіка ОСОБА_5 , сина ОСОБА_1 та дочку ОСОБА_2 .
Станом на 14 березня 2016 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Згідно з інформацією Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради станом на 31 грудня 2012 року реєстрацію права власності на вказану квартиру не проведено.
13 квітня 1993 року ОСОБА_1 було дозволено виїзд на постійне місце проживання до США та видано паспорт для виїзду за кордон.
Паспорт громадянина колишнього СРСР знаходиться у виїзній справі з відміткою про зняття 09 червня 1993 року з реєстрації обліку за адресою спірної квартири.
Доказів того, що ОСОБА_1 повернувся на проживання в Україну, або з будь-яких причин взагалі не виїхав на постійне проживання до США позивач не надав.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції 2004 року, що діяв на час ухвалення рішення суду першої інстанції) та частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції 2017 року, що діяла на час ухвалення оскарженої постанови апеляційного суду) кожна сторона зобов'язана (повинна) довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання за ним права користування квартирою з правом на реєстрацію місця проживання за адресою цієї квартири, не довів які саме його права порушено. При цьому позивач посилався на те, що визнання за ним права користування є необхідною умовою отримання ним паспорта громадянина України.
Суд апеляційної інстанції встановив, що факт звернення до суду з цим позовом не доводить порушення прав позивача, а неможливість отримання позивачем паспорта громадянина України не є підставою для визнання ОСОБА_1 користувачем спірної квартири.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Харківської області від 15 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук