Постанова
Іменем України
17 червня 2020 року
м. Київ
справа № 607/11412/16-ц
провадження № 61-43534св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Українська інноваційна компанія»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 31 жовтня 2017 року у складі судді Сташків Н. М. та на постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 07 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Ткач О. І.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Українська інноваційна компанія» про визнання договору недійсним і безгрошовим.
Позовна заява мотивована тим, що у 2009 році Тернопільське відділення ПАТ «Український інноваційний банк» звернулось до нього з позовом про стягнення грошових коштів. З вказаного позову він дізнався про те, що нібито між ним та ПАТ «Укрінбанк» було укладено кредитний договір № 70/06-ф від 02 червня 2006 року про отримання ним грошових коштів в сумі 200 000 гривень.
Зазначав, що жодних документів та грошових коштів у банку він не отримував, доручення на отримання коштів від його імені нікому не надавав, про порядок оформлення кредиту йому нічого не відомо, другий примірник кредитного договору не має, жодних платежів на виконання умов кредитного договору не здійснював.
Вважав, що його було введено в оману щодо обставин, які мають для нього істотне значення, зокрема він не знав про те, що він підписує саме кредитний договір, внаслідок чого бере на себе обов'язок позичальника, зобов'язується погашати кредит і відсотки та інші платежі за ним та стає формальним боржником банку. За фактом протиправного формування пакету документів для видачі вказаного кредиту 14 вересня 2010 року порушено кримінальну справу щодо службових осіб Тернопільського підрозділу AT «Укрінбанк», у якій 07 листопада 2011 року Тернопільським міськрайонним судом постановлено обвинувальний вирок.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати кредитний договір від 02 червня 2006 року № 70/06-ф недійсним з моменту його вчинення та безгрошовим.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 31 жовтня 2017 року позов задоволено.
Визнано недійсним кредитний договір від 02 червня 2006 року № 70/06-ф, укладений між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» в особі Тернопільської філії АТ «Український інноваційний банк».
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір укладений під впливом обману і не був спрямований на настання реальних наслідків, що обумовлені ним.
Районний суд зазначив, що наявність рішення Тернопільського міськрайонного суду від 19 червня 2012 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 в користь АТ «Укрінбанк» само по собі не може бути підставою для застосування строку позовної давності. Більше того, строк звернення до суду не може обчислюватись починаючи з дати кінцевого терміну повернення кредиту, обумовленого договором (02 березня 2007 року), як це стверджує у своїх запереченнях відповідач, оскільки, як установлено при розгляді даної справи, з умовами договору ОСОБА_1 ознайомлений не був.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 07 серпня 2018 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» задоволено частково.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 31 жовтня 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.
Визнано безгрошовим кредитний договір від 02 червня 2006 року № 70/06-ф, укладений між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Український інноваційний банк».
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що кошти за кредитним договором № 70/06-ф від 02 червня 2006 року ОСОБА_1 не отримував. Проте, районний суд дійшов до помилкового висновку про визнання кредитного договору недійсним, оскільки недійсним може бути визнано лише укладений договір.
Ураховуючи наведене апеляційний суд вважав, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання безгрошовим кредитного договору від 02 червня 2006 року № 70/06-ф, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Укрінбанк», а у задоволенні вимоги про визнання кредитного договору недійсним слід відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2018 року до Верховного Суду, ПАТ «Українська інноваційна компанія», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ПАТ «Українська інноваційна компанія» мотивована тим, що преюдиційним для розгляду цієї справи є рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 грудня 2009 року, згідно з яким з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Український інноваційний банк» стягнуто 224 535,13 грн та встановлено неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору.
Вважає, що посилання позивача на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 листопада 2011 року не свідчить про вчинення кредитного договору під впливом обману або його безгрошовість.
Стверджує, що судом не досліджено хто був платником грошових коштів до каси УПП «Металоресурси», а зазначення в прибутковому касовому ордері підстави для зарахування «від Тернопільської філії АТ «Укрінбанк» грошових коштів в сумі 200 000 грн на підставі кредитного договору від 02 червня 2006 року № 70/06-ф» не є доказом зарахування коштів саме Тернопільською філією АТ «Укрінбанк».
Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У вересні 2018 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою судді Верховного Суду Антоненко Н. О. від 19 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
02 червня 2006 року між ОСОБА_1 та АТ «Укрінбанк» в особі Тернопільської філії АТ «Укрінбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрінбанк», укладено кредитний договір № 70/06-ф, сума кредиту за яким складала 200 000 гривень (а. с. 7-8).
Згідно з прибутковим касовим ордером, виданим УПП «Металоресурси» від 02 червня 2006 року № 25, УПП «Металоресурси» прийняло від Тернопільської філії АТ «Укрінбанк» грошові кошти в сумі 200 000 гривень на підставі кредитного договору від 02 червня 2006 року № 70/06-ф (а. с. 24).
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 грудня 2009 року позов АТ «Укрінбанк» до ОСОБА_1 задоволено і стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрінбанк» 224 535,13 грн заборгованості за кредитним договором від 02 червня 2006 року № 70/06-ф та судові витрати.
Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 28 вересня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 грудня 2009 року залишено без змін.
Вироком Тернопільського міськрайонного суду від 07 листопада 2011 року у кримінальній справі № 1-34/2011р. ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364-1, частиною другою статті 366, частиною другою статті 367 КК України, ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 367 КК України (а. с. 120-142).
Зазначеним вироком встановлено, що ОСОБА_3 , працюючи керуючим Тернопільської філії АТ «Укрінбанк», в порушення вимог закону, підписав та завірив печаткою банку, не виїжджаючи на місце, та не перевіряючи наявність заставного майна, акти перевірки заставного майна за рядом кредитних договорів, у тому числі за кредитним договором від 02 червня 2006 року № 70/06-ф, укладеним між Тернопільською філією АТ «Укрінбанк» та ОСОБА_1 , а ОСОБА_4 долучив до справи акт перевірки заставного майна за цим же кредитним договором, хоча фактично майно в заставу банку не передавалось.
У вироку вказано, що кошти за прибутковими касовими ордерами, які видавалися Тернопільською філією АТ «Укрінбанк» на виконання банком умов кредитних договорів, у тому числі кредитного договору від 02 червня 2006 року № 70/06-ф, отримано УПП «Металоресурси».
Постановою старшого слідчого ОВС СУ УМВС України в Тернопільській області від 02 грудня 2011 року відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно ряду осіб, в тому числі і ОСОБА_1 , за ознаками вчинення ними злочинів, передбачених статтею 190 та статтею 358 КК України (шахрайство та підроблення і використання підроблених документів), у зв'язку з відсутністю у їх діях складу цих злочинів (а. с. 14-17).
Згідно із зазначеною постановою, ОСОБА_1 грошових коштів за кредитним договором від 02 червня 2006 року № 70/06-ф не отримував і не заволодівав грошовими коштами АТ «Укрінбанк» шляхом обману, зловживання довірою чи іншим способом.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 19 червня 2012 року у справі № 1915/2907/2012, яка залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 16 серпня 2012 року, у задоволенні заяви про перегляд рішення суду у зв'язку з нововиявленими обставинами відмовлено. Суди виходили з того, що висновок експертизи не містить однозначного висновку про те, що кошти отримано не ОСОБА_5 , та що вироком суду не встановлено, що кошти за кредитним договором отримано іншою особою (а. с. 106).
Вироком Тернопільського міськрайонного суду від 08 липня 2015 року, за результатами розгляду кримінального провадження №12012210010000393 від 12 грудня 2012 року про обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України (а. с. 18-23).
Вироком встановлено, що ОСОБА_6 , будучи власником та одночасно директором УПП «Металоресурси», вніс до офіційного документу балансу УПП «Металоресурси» за 2 квартал 2006 року в статтю «короткострокові кредити банків» завідомо неправдиву інформацію про відсутність на початок та кінець звітного періоду відомостей про суму поточних зобов'язань підприємства перед банками за отриманими від них позиками, хоча протягом січня-червня 2006 року УПП «Металоресурси» отримано кредитні кошти від Тернопільської філії АТ «Укрінбанк», у тому числі згідно з прибутковим касовим ордером від 02 червня 2006 року № 25, виданим УПП «Металоресурси», за яким УПП «Металоресурси» прийняло від Тернопільської філії АТ «Укрінбанк» грошові кошти в сумі 200 000 гривень на підставі кредитного договору від 02 червня 2006 року № 70/06-ф.
13 липня 2016 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ «Укрінбанк» перейменовано в ПАТ «Українська інноваційна компанія», а також викладено статут у новій редакції. Відповідні зміни назви відповідача внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб (а. с. 59-63).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ПАТ «Українська інноваційна компанія» підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України визначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення, які регулюють договір позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.
Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція дійсності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог районний суд вважав, що оспорюваний договір укладено під впливом обману і не був спрямований на настання реальних наслідків, що обумовлені ним. При цьому суд взяв до уваги вирок Тернопільського міськрайонного суду від 07 листопада 2011 року та вирок Тернопільського міськрайонного суду від 08 липня 2015 року.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що оскільки договір позики є реальним та вважається укладеним з моменту передачі коштів, відтак, сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошових коштів не породжує обов'язку позичальника повернути грошові кошти.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції та вважає, що правова позиція судів не відповідає нормам матеріального права з огляду на таке.
Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний договір є неукладеним з огляду на його реальний характер та відсутність передачі коштів позичальнику.
Колегія суддів звертає увагу на те, що кредитний договір має консенсуальний характер, оскільки на відміну від договору позики він є укладеним з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (частина перша статті 638 ЦК України).
Зокрема, в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) зроблено висновок, що «невід'ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення. Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов'язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір - це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним».
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Підставою для визнання недійсним оспорюваного договору позивач зазначав, що представник банку під час оформлення кредитного договору ввів його в оману та не повідомив про те, що договір укладається на нього, як боржника, а грошові кошти будуть передані УПП « Металоресурси ».
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
Суди встановили, що оспорюваний кредитний договір укладений між сторонами з метою настання реальних наслідків у вигляді отримання грошових коштів у позику. У договорі сторонами також обумовлені усі умови, передбачені законодавством для його чинності. Волевиявлення сторін на укладення договору підтверджено їхніми підписами.
Колегія суддів вважає, що, ураховуючи зазначене, підстав для визнання укладеного оспорюваного кредитного договору немає. На вказані обставини та положення законодавства суд апеляційної інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про неможливість визнання недійсним кредитного договору. При цьому апеляційний суд дійшов суперечливих висновків про неможливість визнання недійсним неукладеного договору та визнав цей же договір безгрошовим.
Доводи касаційної скарги про преюдиційність рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 грудня 2009 року за позовом АТ «Укрінбанк» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за кредитним договором є обґрунтованими з огляду на таке.
Задовольняючи позов АТ «Укрінбанк» про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості, суд у зазначеному преюдиційному рішенні дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором від 02 червня 2006 року належно не виконував, унаслідок чого утворилася заборгованість, а тому стягнув її з ОСОБА_1 на користь банку.
Посилання судів попередніх інстанцій про те, що вказане судове рішення не є преюдиційним є безпідставними, оскільки рішення суду набрало законної сили після його перегляду у апеляційному порядку. При цьому зазначеним рішенням встановлено законність та обґрунтованість вимог банку до ОСОБА_1 , перевірено та досліджено кредитний договір від 02 червня 2006 року, отже, це рішення є преюдиційним.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким правилом законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Крім того, у преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Щодо судових витрат
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання апеляційної та касаційної скарг ПАТ «Українська інноваційна компанія» було сплачено судовий збір у розмірі 826,80 грн та 1 102,40 грн відповідно, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 ,оскільки колегія суддів скасовує судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» задовольнити.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 07 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» про визнання договору недійсним і безгрошовим відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» судові витрати за сплату судового збору у розмірі 1 929 (одна тисяча дев'ятсот двадцять дев'ять) гривень 20 копійок.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк