Ухвала
17 червня 2020 року
м. Київ
справа № 127/14831/19
провадження № 61-8962ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міськрайонного суду Вінницької області від 03 березня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року в справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом знесення будівель та споруд,
У травні 2019 року Вінницька міська рада звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила зобов'язати ОСОБА_1 звільнити та привести у придатний для використання стан земельні ділянки територіальної громади міста Вінниці за адресою: АДРЕСА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 0510100000:01:057:0095, 0510100000:01:057:0054 та 0510100000:01:057:0089) площею 0,0040 га, 0,0013 га, 0,0012 га шляхом знесення капітальної нежитлової цегляної будівлі - гаража зовнішніми геометричними розмірами 5,63 м х 7,00 м, некапітальної дерев'яної господарської будівлі, некапітальної дерев'яної споруди, згідно з кадастровим планом від 07 серпня 2017 року, виготовленим Комунальним підприємством «Вінницький муніципальний центр містобудування і архітектури».
Позов Вінницької міської ради обґрунтовано тим, що Департаментом самоврядного контролю Вінницької міської ради було проведено обстеження земельної ділянки територіальної громади міста Вінниці по АДРЕСА_1 (біля земельних ділянок з кадастровими номерами 0510100000:01:057:0095, 0510100000:01:057:0054, 0510100000:01:057:0089), за результатами якого було складено акт обстеження від 13 вересня 2017 року № 122/9-03-3, яким встановлено, що ОСОБА_1 використовує земельні ділянки із земель комунальної власності Вінницької міської об'єднаної територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,0065 га шляхом встановлення капітального цегляного гаража, некапітальної дерев'яної господарської будівлі, некапітальної дерев'яної споруди на кожній із земельних ділянок без відповідних дозвільних документів. 14 вересня 2017 року з метою усунення порушень земельного законодавства Департамент самоврядного контролю Вінницької міської ради направив ОСОБА_1 попередження за № 09-00-014-39028 про необхідність оформлення правовстановлюючих документів на самовільно зайняті земельні ділянки або їх звільнення. ОСОБА_1 не виконала вимог вказаного попередження і продовжила протиправно використовувати спірні земельні ділянки.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 березня 2020 року позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити та привести у придатний для використання стан земельні ділянки територіальної громади міста Вінниці за адресою: АДРЕСА_1 біля земельних ділянок з кадастровими номерами 0510100000:01:057:0095, 0510100000:01:057:0054 та 0510100000:01:057:0089) площею 0,0040 га, 0,0013 га, 0,0012 га шляхом знесення капітальної нежитлової цегляної будівлі - гаража зовнішніми геометричними розмірами 5,63 м х 7,00 м, некапітальної дерев'яної господарської будівлі, некапітальної дерев'яної споруди, згідно з кадастровим планом від 07 серпня 2017 року, виготовленим Комунальним підприємством «Вінницький муніципальний центр містобудування і архітектури». Відстрочено виконання рішення суду до 01 червня 2020 року.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 березня 2020 року - без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
12 червня 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Вінницького міськрайонного суду Вінницької області від 03 березня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки скарга подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Предметом позову в цій справі є зобов'язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом знесення будівель та споруд.
Згідно з частиною четвертою статті 274 ЦПК України ця справа не відноситься до тієї категорії справ, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.
Зазначена справа є незначної складності та не належить до виключень з цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.
Доводи заявника про те, що суди не врахували правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц та від 19 червня 2019 року у справі № 910/4055/18, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних постановах Верховного Суду встановлені обставини, які не є подібними до обставин, встановлених судами в цій справі, а тому викладені в них висновки не підлягають беззастережному застосуванню в цій справі. Так, у справі № 372/5635/13-ц було встановлено, що відповідач (особа, яку просили зобов'язати повернути земельні ділянки) набув право користування спірними земельними ділянками на підставі рішень, прийнятих у 1957-1959 роках, які не скасовані, земельні ділянки в установленому законом порядку з його користування не вилучалися. У справі № 910/4055/18 відповідач (особа, яку просили зобов'язати звільнити земельну ділянку) користувався спірною земельною ділянкою на підставі розпорядження Подільської районної ради народних депутатів від 02 червня 1994 року № 149, за яким йому було надано цю земельну ділянку в тимчасове користування, а також набув право власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці. Крім того, позивач у вказаній справі обґрунтував позовні вимоги недопустимими (належним чином не засвідченими) письмовими доказами. Натомість в цій справі відповідачу не передавалися у власність чи користування спірні земельні ділянки, договір оренди землі не укладався, сервітут не встановлювався.
Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того, визнав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, враховуючи, що частина шоста статті 19 ЦПК України розміщена у Загальних положеннях цього Кодексу, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, за статтею 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Верховним Судом досліджено та взято до уваги: предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цих Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитися з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов'язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року).
Зазначення у постанові Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року про можливість оскарження цієї постанови в касаційному порядку не є підставою для перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки такий перегляд не відповідатиме положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.
Оскільки оскаржувані заявником судові рішення ухвалено у малозначній справі і вони не підлягають касаційному оскарженню, то у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.
Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини шостої статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міськрайонного суду Вінницької області від 03 березня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року в справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом знесення будівель та споруд.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
М. Ю. Тітов