Житомирський апеляційний суд
Справа №570/2442/17 Головуючий у 1-й інст. Сіренко Н. С.
Категорія 39 Доповідач Трояновська Г. С.
27 травня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Павицької Т.М., Миніч Т.І.,
з участю секретаря судового засідання Кучерявого О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 570/2442/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 лютого 2020 року, ухваленого під головуванням судді Сіренко Н.С. у м. Радомишль,
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із названим позовом та з урахуванням збільшених позовних вимог (а.с. 52) просив стягнути із відповідача на свою користь 25 436,91 грн. боргу за договором позики, з них: 13 902,00 грн. - борг за договором позики, 6 840,62 грн. - проценти за користування позикою, 3 697,93 грн. - індексація боргу та 996,36 грн. - 3 % річних від простроченої суми.
В обґрунтування вимог позову зазначив, що 09.09.2016 він продав ОСОБА_2 належний йому автомобіль марки Ford Sierra 1987 року випуску за 1000 доларів США, що еквівалентно сумі 26640,00 грн. по курсу Національного банку України станом на день продажу. Вказав, що оскільки у відповідача вказаної суми сплатити за автомобіль не було, вони домовилися, що ОСОБА_2 позичає в нього 1000 доларів США та зобов'язується повернути вказану суму до 10.03.2017, про що ОСОБА_2 написав того ж дня 09.06.2016 заяву, яка була посвідчена приватним нотаріусом. Зазначив, що 09.09.2016 відповідач повернув йому 200 доларів США, що еквівалентно 5328, 00 грн, а протягом листопада 2016 року - березня 2017 року ще 7410 грн. шляхом перерахунку коштів на картковий рахунок. В подальшому, на його звернення ОСОБА_2 залишок боргу у сумі 13 902,00 грн не повернув. Оскільки відповідач в добровільному порядку кошти не повертає, тому посилаючись на положення ст. ст. 256, 530, 532, 533, 536, 1046-1049, 1054, 625 ЦК України, просив задовольнити його позовні вимоги.
Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 лютого 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 13 902,00 грн., 3% річних в розмірі 996,36 грн. та суму сплаченого судового збору 450,05 грн., а всього 15 348,41 грн. В іншій частині заявлених вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зокрема зазначає, що позивач не був і не є власником автомобіля, договір купівлі-продажу не укладався, доказів передачі йому автомобіля немає. Зазначає, що кошти у сумі 1000 доларів США він від позивача не отримував, а навпаки позивач незаконно заволодів його коштами у сумі 200 доларів США. Вказує, що договір позики із позивачем не укладав, а тому підстав для стягнення коштів в порядку 625 ЦК України немає. Посилається на те, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що нотаріально посвідчена заява не містить ознак укладення договору позики, проте помилково вважав, що між сторонами виникли боргові зобов'язання.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Зокрема зазначає, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини, а тому відповідач повинен повернути кошти за написаною ним заявою.
Сторони до суду апеляційної інстанції не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що не перешкоджає розгляду справи (ч.2 ст. 372 ЦПК України).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 367 ЦПК України та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що заява, підписана відповідачем ОСОБА_2 в присутності приватного нотаріуса, не містить підтверджень укладення між сторонами саме договору позики, однак, вбачається, що між сторонами виникли боргові зобов'язання, а саме обов'язок ОСОБА_2 повернути у визначений строк - до 10.03.2017 ОСОБА_1 борг за куплений автомобіль в сумі 1000,00 доларів США. Суд також вважав, що ненадання позивачем доказів укладення договору купівлі-продажу автомобіля марки Ford Sierra 1987 року випуску не впливає на висновки суду щодо виникнення між сторонами зобов'язальних правовідносин. Оскільки, суд першої інстанції встановив наявність боргового зобов'язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , тому дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 13 902,00 грн. При цьому суд виходив з наявності підстав для стягнення 3 % річних та з урахуванням того, що сума боргу визначення в іноземній валюті - доларах США - відсутності підстав для стягнення інфляційних втрат, оскільки знеціненню підлягає лише грошова одиниця України - гривня.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постанові Верховного суду України від 12.04.2017 у справі № 6-487цс17, який вказав, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Із матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що 09.09.2016 ОСОБА_2 написав заяву, згідно якої він зобов'язується в термін до 10.03.2017 повернути ОСОБА_1 борг, за куплений у нього автомобіль марки Ford Sierra 1987 року випуску в сумі 1000,00 доларів США. Справжність підпису ОСОБА_2 засвідчено приватним нотаріусом Острозького районного нотаріального округу Тишкун Ж.Я. (а.с.6).
Позивач вказав, що відповідач повернув йому 200дол. США за проданий автомобіль у день реалізації останнього - 09.09.2016, що становило за курсом НБУ України 5 328 грн. Протягом листопада 2016 року - березня 2017 року ОСОБА_2 повернув ще 7410 грн. шляхом перерахунку коштів на картковий рахунок. Залишок боргу становить 13 902,00 грн.
Отже, станом на час звернення до суду та під час розгляду справи у суді кошти відповідачем в повному обсязі не повернуті. Доказів зворотного, як того вимагають норми цивільно-процесуального законодавства, відповідачем не надано ( ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України).
Місцевий суд, надаючи оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, дійшов висновку про те, що вказана заява не містить підтверджень укладення між сторонами саме договору позики. Проте, суд правильно встановив, що між сторонами виникли боргові зобов'язання, а саме обов'язок ОСОБА_2 повернути у визначений строк - до 10.03.2017 ОСОБА_1 борг за куплений автомобіль в сумі 1000,00 доларів США. А оскільки кошти в повному обсязі не повернуто, тому і наявні підстави для їх стягнення, виходячи із заявлених позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Положеннями ч. 1 ст. 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України закріплено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За правилом статті 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
На підставі наведених норм закону, суд першої інстанції, дійшовши обгрунтованого висновку, про наявність боргового зобов'язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , яке відповідач повинен був виконати до 10.03.2017, правильно стягнув 3 % річних від простроченої суми боргу з 17.03.2017 по 08.08.2019 в сумі 999,36 грн. ( з урахуванням меж позову) в порядку, передбаченому ст. 625 ЦК України, оскільки інший розмір процентів не встановлено договором. Також суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у стягненні процентів за користування позикою, про що було заявлено позивачем.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, суд першої інстанції навів обгрунтовані мотиви щодо застосування норми частини другої статті 625 ЦК України і вказав, що згадані положення закону поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях із посиланням на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 27.01.2016 у справі № 6-771цс15. Оскільки грошове зобов'язання відповідача визначено у доларах США, тому відсутні підстави для стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення. Заявлення позовних вимог про стягнення боргу в гривневому еквіваленті є диспозитивним правом позивача.
Апеляційна скарга відповідача в цілому побудована на доводах стосовно укладення договору купівлі-продажу автомобіля. Так, ОСОБА_2 зазначає, що позивач не був власником автомобіля марки Ford Sierra 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , договору купівлі-продажу зазначеного автомобіля між сторонами не укладалось. Відповідач стверджує, що позивач не передавав йому у власність зазначеного автомобіля, наголошує, не був власником автомобіля марки Ford Sierra 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , не мав генеральної довіреності від власника, тому не мав і немає права на будь-яку грошову вимогу.
Однак, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України), зазначені доводи не можуть бути предметом перегляду судового рішення місцевого суду судом апеляційної інстанції, оскільки не були предметом розгляду цієї справи та виходять за межі заявлених позовних вимог.
В іншій частині апеляційної скарги, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач наводить норми Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Кодексу суддівської етики, практику Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 в частині доступу до правосуддя, рівності усіх учасників процесу перед законом, право на особисту присутність сторони в судовому процесі, забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу, обов'язок судді старанно виконувати покладені на нього повноваження та неухильно додержуватись вимог закону і принципу верховенства права.
Колегія суддів вважає зміст апеляційної скарги в цій частині декларативним, оскільки відповідачем не зазначається про порушення судом першої інстанції вищенаведених норм законодавства.
Натомість апеляційний суд вважає, що оскаржуване судове рішення якраз відповідає наведеним принципам і завданням цивільного судочинства.
Посилання в апеляційній скарзі на залишення без реагування судом першої інстанції відсутності відповіді на відзив на позовну заяву зі сторони позивача не заслуговують на увагу, оскільки частина 1 ст. 199 ЦПК України передбачає право позивача подати відповідь на відзив, а не його обов'язок. Водночас, відсутність такого письмового відзиву не означає, що позивач погодився із доводами відповідача, оскільки не вчинив будь-яких дій, передбачений ЦПК, наприклад, відмови від позову, залишення його без розгляду, намірів укладення мирової угоди і т.і.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи із наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалене із дотриманням норм чинного цивільного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390, 391 ЦПК України суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 28 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 28.05.2020.
Головуючий Судді