П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
27 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7771/19
Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В.,
за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу адвоката Лагунова Віктора Івановича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року, (суддя Потоцька Н.В., м. Одеса, повний текст рішення складений 18 лютого 2020 року) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним, скасування наказу про відмову у оформленні документів та зобов'язання прийняти рішення,-
20 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №237 від 11.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання відносно ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням представник позивача подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
В доводах апеляційної скарги зазначається, що судом першої інстанції не було враховано, що ОСОБА_1 не належать до жодного визначення, яке зазначено у п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», адже 21.11.2019 р. він вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При зверненні за захистом ОСОБА_1 надав оригінали паспортних документів, які наразі є долученими до матеріалів особової справи позивача. Тож, позивач не видає себе за іншу особу та йому не було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до звернення у листопаді 2019 року. Таким чином заява ОСОБА_1 не носить характеру зловживання у розумінні п. 6 ст. 8 Закону.
Також, апелянт вказує на те, що існує ризик переслідувань ОСОБА_1 через його релігійні переконання та належність до певної соціальної групи: особи, які змінили релігію з вуду на християнство. До прийняття християнства позивач сповідував релігію, яка називається - «вуду». Причиною прийняття рішення про зміну віросповідання стало те, що позивач не підтримував постулати релігії вуду і разом із своєю сім'єю вони відмовились сповідувати вказану вищу релігію. Проте, в Того - країні громадянської належності позивача не приймають такий факт і тому християн залякують, погрожують фізичною розправою та переслідують. Таких перерахованих випадків дуже багато і такі переслідування християн досі тривають. Позивач змушений був виїхати з Батьківщини та прибути в Україну, оскільки мав реальну загрозу своєму життю, безпеці та свободі.
Отже, апелянт вважає, що у випадку повернення ОСОБА_1 до країни походження він може стати жертвою невибіркового насильства у ситуації систематичного порушення прав людини.
Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Так, відповідач вказує, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Безпідставним є посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Батьківщини, з огляду на наступне. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 06.03.2019 по справі №826/14576/16, від 06.03.2019 по справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17.
Матеріалами справи та співбесідою з позивачем підтверджується, що його звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС Україна неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників, справа розглянута апеляційним судом за їх відсутністю на підставі ч. 4 ст. 229 КАС України, тому фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 14.10.2019 р. ОСОБА_1 вибув на автомобілі до м. Котону (Бенін), звідти авіарейсом Котону (Бенін) - Абіджан (Кот - Д'Івуар) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документу та туристичної візи.
Кордон України перетнув 15.10.2019 р., легально, місце перетину кордону - міжнародний аеропорт «Одеса».
21.11.2019 р., тобто через 1 місяць та 8 днів після потрапляння на територію України, ОСОБА_1 звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту.
16.12.2019 року громадянин республіки ОСОБА_1 отримав повідомлення №5/1-427 від 11 грудня 2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №237 від 11.12.2019 року.
Не погоджуючись з повідомленням про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №237 від 11.12.2019 року, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Відмовляючи у задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закону №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно ж зі ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 1 ст. 7 Закону №3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
У відповідності до ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону №3671-VI).
Частина 4 ст. 8 Закону №3671-VI передбачає, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, суд першої інстанції правильно виходив з того, що особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно зі статтею 4 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів, як і суд першої інстанції, вважає, що позивач не звільнений від обов'язку надавати докази.
Водночас, суд першої інстанції правильно послався на роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду від 26.06.2011 року №3, у якому вказується на те, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
В свою чергу, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Судом першої інстанції встановлені елементи, які вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, з чим погоджується апеляційний суд.
Так:
- позивач спочатку вказав, що проблеми у нього виникли три роки назад, коли він припинив займатися культом «вуду» (арк. 4 протоколу співбесіди від 05.12.2019). При цьому, він продовжував безперешкодно проживати на території країни громадянської належності, що свідчить про відсутність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В подальшому, він повідомив, що став християнином-п'ятидесятником лише 8 місяців тому, що і стало передумовою виникнення конфлікту (арк. 5 протоколу співбесіди від 05.12.2019);
- позивач повідомив, що його рідна сестра прийняла християнську релігію ще два роки тому та у неї наразі не виникає жодних проблем з представниками культу «вуду» (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019), що заперечує обґрунтованість побоювань позивача з приводу зазначеної обставини;
- позивач вказував, що йому не подобалося займатися «вуду», бо зазначена діяльність суттєво обмежувала його права. Наприклад, він стверджує, що за правилами зазначеного культу людина має постійно ходити без взуття (арк. 6 протоколу співбесіди від 05.12.2019), пізніше було виявлено, що тільки заходячи в будинок до старійшини потрібно бути босоніж (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019);
- позивач зазначив, що людина яка сповідує «вуду», не має спілкуватися з іншими людьми, які не належать до вказаної течії (арк. 6 протоколу співбесіди від 05.12.2019), натомість його дитина та її матір сповідують християнство (арк. 4 протоколу співбесіди від 05.12.2019), по відношенню до позивача не було заборон спілкування з ними;
- встановлено, що перехід в релігію християнство (п'ятидесятництво) відбувся через те, що культ «вуду» не приносив позивачу ніякої користі, в той же час, він зазначив, що він боїться магії «вуду». Дану обставину він не зміг належним чином пояснити, враховуючи повідомлені ним обставини, у відповідності до яких не було конкретних випадків чи фактів, щоб вихід з культу «вуду» призвів до негативних наслідків (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019);
- позивач не може надати розгорнуті відповіді на поставлені запитання стосовно культу «вуду», його твердження є цілком загальними та сумнівними;
- позивачу відома лише обмежена інформація стосовно релігії п'ятидесятників, до напрямку якої він нібито належить, він надає лише загальновідому інформацію стосовно таїнств, догматичних та ідеологічних положень п'ятидесятників (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019), що в цілому спростовує твердження позивача стосовно сповідування християнства в повній мірі (арк. 1 анкети від 27.11.2019);
- позивач повідомив, що спілкується з сестрою та періодично з матір'ю, які залишились проживати в Того (арк. 5 протоколу співбесіди від 11.12.2019), що йде в розріз його твердженням про погрози з боку рідних, які до цих пір нібито відносяться до культу «вуду» (арк. 3 анкети від 27.11.2019);
- позивач не володіє інформацією, що саме може очікувати на нього у разі повернення на Батьківщину (арк. 4 протоколу співбесіди від 05.12.2019);
- позивач надає сумнівну інформацію стосовно проведення шаманських дій з боку представників «вуду», що нібито може становити загрозу для нього у випадку повернення на територію країни громадянської належності і на підтвердження яких ним були надані фото та пояснення до них. Так, позивач вказав, що зображені на фотографіях статуетки захищають людину, допомагають їй досягти того, чого вона бажає (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019). Із наведеної інформації не спостерігається взаємозв'язку вказаної обставини із тим, що представники культу «вуду» роблять зло та все, що має відношення до «вуду» є злом (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019);
- позивач не зміг повідомити чіткі причини неможливості повернення до іншого регіону країни громадянської належності у випадку реальності зазнати загрози в регіоні постійного проживання (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019);
- під час співбесіди позивач не зміг пояснити, чому він не звертався до правоохоронних органів країни громадянської належності у випадку серйозності погроз, що стосуються його, однак на противагу цьому він зазначає, що погрози були усні і доказати їх наявність не може (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019).
Вказані обставини спростовують історію переслідування ОСОБА_1 з боку його близьких родичів та інших представників культу «вуду» через обранням ним релігії християнства (п'ятидесятників) та вказує на цілковиту необґрунтованість висловлених ним побоювань зазнати переслідувань у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
Згідно інформації по країні походження, не підтверджується можливість переслідування позивача за ознакою віросповідання. Так, Конституція Того проголошує рівність всіх громадян перед законом незалежно від їх релігійних переконань. Релігійна дискримінація не заохочується в країні, яка оголошена світською державою. Громадяни можуть сповідувати релігію за власним вибором. Велика частина населення Того (51%) дотримується традиційних африканських вірувань. Християни становлять близько 29% від загальної чисельності населення, а мусульмани складають близько 20% від загальної чисельності населення:
З проведеного аналізу наданої інформації можливо встановити, що позивач нібито належить до християнської релігійної групи п'ятидесятників. Він підтверджує, що у нього не виникало проблем з представниками інших релігійних конфесій, які існують в Того (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019). Так, відносячи культ «вуду» до інших релігійних конфесій, позивач суперечить своїм словам про наявність у нього конфлікту з представниками вказаної течії.
Крім того, стосовно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності. Про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадянської належності додатково свідчить обставина безперешкодного оформлення паспортного документа у 2016 році.
Крім того, він не впевнений, чи буде він в подальшому дотримуватися канонів християнської релігії (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 10.12.2019), що свідчить про відсутність у нього стійких релігійних переконань.
Положення Конституції Республіки Того, яка прийнята 27 вересня 1992 року, проголошують рівність перед законом всіх громадян незалежно від їх походження, раси, статі, соціального та релігійного положення
Також, ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень, свавільних арештів, затримань або позасудових рішень на території країни громадянської належності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019).
За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи, позивач не був обмежений у вільному доступі до лікарень, державних та комерційних установ, а також до існуючих можливостей для здобуття освіти в країні громадянської належності.
Також, позивач мав все необхідне для подальшого безперешкодного проживання на території Того (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2019).
За матеріалами особової справи не спостерігається жодних елементів переслідування або дискримінації особи з боку будь-яких агентів на території країни громадянської належності.
Згідно з ІКП підтверджується, що частина населення в Західній Африці, зокрема в Того, Гані та Нігерії, дотримуються переконань щодо «вуду». Водночас, «вуду» не має жодної негативної конотації, яку він має на Заході, і багато хто з тих, хто офіційно є християнами або мусульманами, також включають деякі елементи «вуду» до своїх переконань:
Додатково, експерт по африканським релігіям і традиціям Доджі Амузуві , професор соціології та антропології, стверджує, що багато людей практикують «подвійну релігію». «Тут є популярна приказка: «Християнин днем і вуду вночі». Це просто означає, що навіть ті, хто слідує іншим вірам, завжди повертаються до «вуду» якимось чином».
Зазначене вказує на відсутність суттєвих протиріч в усвідомленні та розумінні релігії представниками різних релігійних течій на території Того, можливість належного поєднання різних релігійних поглядів, що заперечує загрозу переслідувань позивача з боку тієї або іншої релігійної групи у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
Крім того, суд першої інстанції вірно звернув увагу на те, що шукач захисту звернувся до територіального підрозділу ДМС із зволіканнями, після того, як уже фактично перебував на території України 1 місяць та 8 днів, що з огляду на об'єктивну можливість здійснення такого звернення без зволікань, свідчить про незацікавленість шукача захисту в набутті міжнародного захисту в Україні.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Інформацією по країні походження заявника можливо підтвердити, що керівництво Того приймає суттєві кроки для полегшення життя власних громадян, проводить реформи для подальшого поступового розвитку країни.
З огляду на вищевикладене, вказані обставини характеризують позивача як «мігранта» у визначенні УВКБ ООН, у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».
Враховуючи зазначене колегія суддів погоджується, що факти, повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Тобто, відповідач діяв правомірно, приймаючи оскаржуване рішення.
Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами ЄСПЛ виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).
Із наведеного вище випливає, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення (висновок) і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.
Судами 1-ї та 2-ї інстанцій встановлено, що висновки відповідача об'єктивні, обґрунтовані та підтверджені зібраними матеріалами по справі.
Крім того, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію довів та обґрунтував.
У зв'язку з цим, за результатом апеляційного розгляду даної справи колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення відповідача щодо ОСОБА_1 ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та прийняте з урахуванням усіх фактичних обставин, без порушень прав позивача.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Лагунова Віктора Івановича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя І.П.Косцова
Суддя Ю.В.Осіпов