Справа № 420/7426/19
27 лютого 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Глуханчука О.В.,
секретар судового засідання - Любімова О.Є.
за участі сторін:
представника позивача - Смірнова В.С. (адвокат, за ордером та довіреністю)
представника відповідача - Талишханової Ф.М. (за посвідченням та відповідно до Положення про відділ юридичного забезпечення ГУ ДМС України в Одеській області (самопредставництво)
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 21 листопада 2019 року №223 та зобов'язання вчинити певні дії,
09 грудня 2019 року до суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 21 листопада 2019 року №223 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що звернувся із заявою про звернення за захистом в Україні, оскільки не може повернутися до країни свого походження через загрозу власному життю та відсутність належного захисту зі сторони представників влади країни. Проте, 03 грудня 2019 року отримав повідомлення від 21 листопада 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте на підставі Наказу №223 від 21 листопада 2019 року.
Позивач вважає це рішення про відмову необґрунтованим та незаконним, оскільки воно прийнято без урахування та дослідження усіх обставин, що мають значення для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, позивач стверджує, що його заява не носить характеру зловживання, він має об'єктивні побоювання за своє життя та здоров'я, не підпадає під визначення п. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", тому підстав вважати його заяву очевидно необґрунтованою у відповідача не було.
За таких обставин, прийнятий відповідачем наказ №223 від 21 листопада 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає протиправним, у зв'язку із чим просить суд зобов'язати останнього, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 11 грудня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито загальне позовне провадження у справі.
Ухвалою від 11 грудня 2019 року суд витребував від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області матеріали особової справи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , гр. Республіки Конго, а також усі інші матеріали, що були або мали бути взяті до уваги до уваги при прийнятті рішення з приводу якого подано даний позов.
20 грудня 2019 року відповідачем через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, а також, на виконання ухвали суду про витребування доказів, належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи позивача (а.с. 20-212, том 1).
31 січня 2020 року представником позивача через канцелярію суду подано відповідь на відзив на позовну заяву (а.с. 242-245, том 1).
Ухвалою суду від 03 лютого року закрито підготовче провадження у справі. За письмовою згодою учасників справи розгляд справи по суті розпочатий у той самий день 03 лютого 2020 року після закінчення підготовчого засідання
У судовому засіданні 27 лютого 2020 року сторони у вступному слові надали свої пояснення щодо змісту та підстав своїх вимог і заперечень щодо предмета позову.
Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з викладених у позові та вступному слові підстав.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечував.
Відповідно до відзиву, відповідач з позовними вимогами не погоджується, вважає їх безпідставними, з огляду на наступне. Так, відповідач зазначив, що за результатами аналізу та перевірки відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід з позивачем, вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювать стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою також підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач зазначає, що співробітниками міграційної служби за матеріалами особової справи позивача встановлено, що причиною виїзду з країни громадянського походження вказано бажання отримати вищу освіту в Україні, неможливість свого повернення позивач пов'язує з проблемами дядька на Батьківщині.
Також відповідачем зазначено, що на територію України позивач потрапив легально 13.11.2012 року, вибувши з території ДР Конго 12.11.2012 року авіарейсом Кіншаса (ДР Конго) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна), на підставі паспортного документу та візи типу В. Зі слів особи, із зазначеного періоду територію України не покидав.
Як зазначає відповідач, 02.11.2017 року ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС України в Одеській області. В якості причини звернення позивач зазначав, що не може повернутися до країни громадської належності у зв'язку з участю дядька в опозиційній політичній партії. Саме через цей факт зі слів позивача, відбувся його виїзд з країни громадської належності, оскільки у разі добровільного повернення на Батьківщину він може опинитися під арештом через колишню політичну активність дядька, посилаючись на те, що багато осіб з партії було заарештовано. Наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 10.11.2017 року № 214 ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач, оскаржив це й наказ у судовому порядку, проте рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26.02.2018 по справі №815/6200/17, яке набрало законної сили, йому було відмовлено в задоволенні позову. Враховуючи викладене, ГУ ДМС України в Одеській області вважає, що рішеннями судів, які набрали законної сили, встановлено преюдиційні обставини про відсутність загрози життю та здоров'ю, безпеці та свободі позивача внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення прав людини в разі повернення до країни громадянського походження.
Відповідач вказує, що 11.11.2019 року ОСОБА_1 повторно звернувся з заявою про надання міжнародного захисту до ГУ ДМС України в Одеській області, однак у цій заяві відсутні посилання на нововиявлені обставини або матеріали, що підтверджують обґрунтованість побоювань щодо повернення до своєї країни походження. Позивачем не надано доказів, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як стверджує відповідач, чергове звернення ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області є очевидно необґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути клопотання в призмі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Під причиною повторного звернення, позивач повідомив арешт дядька та конфіскацію його майна. Однак, як зазначає відповідач, вказаний елемент ймовірних побоювань позивача за власне життя та здоров'я було всебічно проаналізовано під час попереднього розгляду заяви про надання міжнародного захисту та визнано неправдоподібним ГУ ДМС України в Одеській області та судами.
З приводу повідомлених позивачем обставин щодо вірогідності виникнення проблем у разі повернення на Батьківщину через членство його дядька в опозиційній партії, відповідач також зазначив, що ця інформація не прийнята, у зв'язку також із тим, що ці пояснення були суперечливими та неточними. Так, позивачу достовірно не відома назва вказаної партії, особисто позивач не з членом будь-якої організації на Батьківщині, будь-яких труднощів під час проживання в ДР Конго він не зазнавав, після арешту дядька погроз на його адресу не надходило. Крім того, відсутні жодні підтвердження членства дядька в опозиційній партії та його арешту через таке членство або застосування санкцій до родини опозиціонера.
З огляду на зазначене, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.
Заслухавши вступне слово представника позивача та представника відповідача, розглянувши подані сторонами заяви по суті справи та докази для їх обґрунтування, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено наступні обставини та факти.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ДР Конго , уродженцем м. Боенде, за національністю монго, за віросповіданням християнин, протестант. За сімейним станом неодружений.
11.11.2012 року позивач вибув з країни громадської належності, а саме з ДР Конго на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та одноразової візи типу Д серії НОМЕР_2 , авіарейсом Кіншаса (ДР Конго) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна).
По приїзду в Україну позивач вступив на навчання на підготовче відділення до Міжрегіональної академії управління персоналом у м. Київ. По закінченню підготовчих курсів вступив на перший курс МАУП на факультет "Комп'ютерні науки та інформаційні технології". Навчання не закінчив через відсутність грошей для сплати за навчання у зв'язку з чим був відрахований з ВНЗ.
02.11.2017 року позивач вперше звернувся з заявою до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області про набуття статусу біженця або додаткового захисту в Україні. Позивач зазначав, що не може наразі повернутися до країни громадської належності у зв'язку з участю дядька в опозиційній політичній партії U.D.P.S. Саме через цей факт зі слів позивача, відбувся його виїзд з країни громадської належності. ОСОБА_1 також вважає, що у разі добровільного повернення на Батьківщину він може опинитися під арештом через колишню політичну активність дядька, посилаючись на те, що багато осіб з партії було заарештовано.
10.11.2017 року відділ соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області склав висновок про відмову в оформлені позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 194-202, том 1).
Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 214 від 10.11.2017 року гр. ДР Конго ОСОБА_1 відмовлено в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 203, том 1).
Не погодившись із наказом ГУ ДМС в Одеській області від 10.11.2017 року про відмову в оформлені позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач оскаржив його у судовому порядку (адміністративна справа № 815/6200/17).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2018 року у справі № 815/6200/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року, відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення від 10.11.2017 № 214 та зобов'язання вчинити певні дії.
11.11.2019 року ОСОБА_1 повторно звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. При зверненні надав оригінал паспортного документу серії НОМЕР_1 (а.с. 42-48, том 1).
За результатами розгляду заяви та особової справи №2019OD0225 громадянина демократичної республіки Конго ОСОБА_1 , головний спеціаліст відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, на підставі проведених анкетування, інтерв'ю, вивчення матеріалів особової справи разом, актуальної інформації по країні походження, враховуючи матеріали особової справи №2017OD0172, складено Висновок від 21 листопада 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 85-92, том 1).
З урахуванням вищевказаного висновку та відповідно до п.п. 4, 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 21 листопада 2019 року № 223, громадянину демократичної республіки Конго ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 93, том 1).
Про зазначену відмову позивача поінформовано повідомленням від 21 листопада 2019 року №5/1-395, яке він отримав 03.12.2019 року, що засвідчив особистим підписом (а.с. 8-10, том 1).
Не погоджуючись з рішенням відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи питання щодо правомірності наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 21.11.2019 року №223 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.
Як вбачається з особової справи, в основу спірного рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту покладено висновок Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області від 21.11. 2019 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 85-92, том 1).
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що посадові особи міграційної служби дійшли висновку про те, що зазначені заявником у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в країні громадянської належності, як конвенційний біженець. Так, заявник зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. У заявника відсутні також побоювання стосовно повернення до країни походження, у зв'язку з із ймовірною загрозою смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Тобто, позивач не підпадає під ознаки п.1, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У якості причин повторного звернення, позивач повідомив про арешт дядька та конфіскацію його майна, однак жодних доказів зазначеного не надав.
Стосовно обґрунтування причин виїзду та неможливості повернення до країни походження, заявник надав суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до нього. Так, під час проведення співбесіди від 21.11.2019 року заявник повідомляв, що в 2013 році всі його рідні покинули територію ДР Конго, у тому числі члени родини його дядька. Даний виїзд був пов'язаний з політичними переконаннями його дядька, через які всі рідні б зазнавали утисків в країні громадянської належності. Натомість, у відповідності до протоколу співбесіди від 10.11.2017 року родина його дядька, на момент проведення процедурних заходів проживала в ДР Конго.
Поряд із цим заявник повідомляв, що його права та права його рідних в ДР Конго не порушувались, проблем з представниками влади не виникало. Заявнику достовірно не відома назва партії, членом якої був його дядько, особисто він не є та не був членом будь-якої організації на Батьківщині, будь-яких труднощів під час проживання в ДР Конго не зазнавав, після арешту дядька погроз на його адресу не надходило. Крім того, відсутні жодні підтвердження членства дядька в опозиційній партії та його арешту через таке членство або застосування санкцій до родини опозиціонера.
Отже, за матеріалами особової справи встановлено, що причиною виїзду заявника з країни громадянського походження є необхідність тимчасової легалізації знаходження на території України. Також у висновку зазначено про те, що заявник із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернувся із зволіканням, а саме вперше в листопаді 2017 року.
Відповідно до актуальної інформації по країні походження заявника - ДР Конго, визначаються перспективи та покращення економічної та соціально політичної ситуації в регіоні, у тому числі за допомогою міжнародної спільноти.
З наведених підстав та відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У свою чергу, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту регламентований статтею 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до порядку попереднього розгляду заяв, визначеного ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4).
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
З матеріалів справи судом встановлено, що відповідачем при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої 11.11.2019 року, дотриманий порядок попереднього розгляду заяв, визначений ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Також з матеріалів справи судом встановлено, що у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Арешт та конфіскація майна дядька позивача не є тими умовами, за якими особа визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, докази переслідування позивача у країні його походження відсутні та позивачу не відомі, особисто він не є та не був членом будь-якої організації на Батьківщині, будь-яких труднощів під час проживання в ДР Конго не зазнавав, що зафіксовано у протоколі співбесіди від 21.11.2019 року (73-78, том 1).
При цьому, позивач не мав проблем під час отримання студентської візи в Україну та виїзду з ДР Конго.
Також суд враховує, що згідно інформації по країні походження заявника - ДР Конго, відзначаються перспективи та покращення економічної та соціально політичної ситуації в регіоні.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на Батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування на території України.
На підставі викладеного, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що оскільки у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", то його заява вважається очевидно необґрунтованими, що в свою чергу стало підставою для прийняття відповідачем рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, оскаржений наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 21 листопада 2019 року № 223, є правомірними, тому підстави для його скасування у суду відсутні.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Керуючись ст.ст. 2, 5-9, 72, 74-77, 90, 139, 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 21 листопада 2019 року №223 та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Позивач - ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384; місцезнаходження: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44).
Повний текст рішення складено та підписано судом 10 березня 2020 року.
Суддя О.В. Глуханчук
.