Постанова
Іменем України
11 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 757/46387/15-ц
провадження № 61-20411св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Калараш А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Генеральна прокуратура України, ОСОБА_2 ,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Генеральної прокуратури України- Хорольського Сергія Вікторовича, на рішення Печерського районного суду м. Києва в складі судді Фарикош Ю. А. від 24 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва в складі суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., від 15 березня 2017 року,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Генеральної прокуратури України, ОСОБА_2 в якому просила визнати недостовірним та таким, що порушує її честь, гідність та ділову репутацію висловлювання, яке поширене Генеральною прокуратурою України публічно 05 листопада 2015 під час спільного брифінгу Служби Безпеки України та Генеральної прокуратури України: «У вересні 2015 року ми звернулись до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну»; зобов'язати Генеральну прокуратуру України протягом 10 робочих днів з набрання рішенням законної сили спростувати вказану недостовірну інформацію та розмістити на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України резолютивну частину судового рішення; зобов'язати ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з набрання рішенням законної сили спростувати недостовірну інформацію та розмістити на його власній сторінці в мережі Фейсбук (ОСОБА_2) резолютивну частину судового рішення.
Позов обґрунтовано тим, що 05 листопада 2015 року у приміщенні Служби безпеки України відбувся спільний брифінг Служби безпеки України та Генеральної прокуратури України анонсований «у зв'язку із затриманням Службою безпеки України ОСОБА_1 , яка перебувала в розшуку через її причетність до злочинів проти Майдану». Вказаний брифінг проводився як публічний захід з залученням значної кількості засобів масової інформації, а також транслювався в прямому ефірі декількох каналів, у тому числі телевізійного каналу «112 Україна». Прокурором ОСОБА_2 відеозапис вказаного брифінгу було поширено на його власній сторінці в мережі Фейсбук (ОСОБА_2), яка ведеться ним саме як посадовою особою відповідача. Під час цього брифінгу представником Генеральної прокуратури України ОСОБА_2 під час виконання ним своїх посадових обов'язків (він представлений як представник Генеральної прокуратури України, прокурор Генеральної прокуратури) було публічно поширено засобам масової інформації наступну інформацію: «У вересні 2015 року ми звернулися до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну і була затримана безпосередньо в м. Києві»; «Сьогодні до нас прийшла така вдача, що нам вдалось її затримати в м. Києві … сьогодні, враховуючи що пані ОСОБА_1 тільки затримана, питання як вона потрапила в Україну …. ми не будемо розголошувати».
Поширена у такий спосіб відповідачами інформація не відповідає дійсності, порушує особисті немайнові права позивача, оскільки створює враження її причетності до протиправної діяльності, створює уявлення у суспільства про неї, як особу, яка побоювалась відповідати за якісь протиправні дії, яка намагається переховуватись від правоохоронних органів, через що і покинула територію України. Покидати територію України у вересні 2015 вона не мала наміру та необхідності, з жовтня 2013 жодного разу не залишала територію України, як і не мала жодних обмежень з боку правоохоронних органів України у реалізації своїх прав на свободу пересування і спілкування. Крім того, під час скликання брифінгу наголошувалося, що розшук позивача начебто був пов'язаний із причетністю до подій на Майдані, що не відповідає дійсності.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року визнано недостовірною, такою, що порушує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , інформацію, поширену Генеральною прокуратурою України публічно 05 листопада 2015 під час спільного брифінгу Служби Безпеки України та Генеральної прокуратури України: «У вересні 2015 року ми звернулись до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну». Зобов'язано Генеральну прокуратуру України протягом 10 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили спростувати вказану недостовірну інформацію та розмістити на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України резолютивну частину цього рішення. Зобов'язано ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з набрання рішенням законної сили спростувати вказану недостовірну інформацію та розмістити на його власній сторінці в мережі Фейсбук (ОСОБА_2) резолютивну частину цього рішення. Стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 461 грн 60 коп.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 05 листопада 2015 року Генеральною прокуратурою України, а також прокурором ОСОБА_2 під час виконання ним своїх посадових обов'язків як представника Генеральної прокуратури України, було публічно поширено засобам масової інформації наступну інформацію: «У вересні 2015 року ми звернулися до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну і була затримана безпосередньо в м. Києві». Указана інформація є недостовірною, не підтвердженою зібраними у справі доказами, не може вважатися оціночним судженням, а є такою, що ганьбить честь та гідність ОСОБА_1 і повинна бути спростована особами, які поширили дану інформацію.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу представника Генеральної прокуратури України - Хорольського С. В., відхилено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник Генеральної прокуратури України- Хорольський С. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що 05 листопада 2015 року на спільному брифінгу Генеральної прокуратури України та Служби безпеки України повідомлено громадськість про затримання ОСОБА_1 , а не відбулось розголошення недостовірної інформації. Затримання останньої відбулось у відповідності із вимогами закону як підозрюваної у кримінальному провадженні № 42014000000000409 від 20 травня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 КК України. ОСОБА_1 перебувала у розшуку на підставі постанови слідчого Генеральної прокуратури України від 28 липня 2015 року. На підставі доручення генеральної прокуратури України від 07 серпня 2015 року, а також відомостей, внесених стосовно ОСОБА_1 до Інтегрованої інформаційно-пошукової системи ДІАЗ МВС України та орієнтування до Державної прикордонної служби України Службою безпеки України 22 серпня 2015 року заведено оперативно-розшукову справу. Суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, не врахували указану інформацію та не надали їй необхідної оцінки. У зв'язку із зазначеним, на думку скаржника, поширену відповідачами інформацію не можна вважати недостовірною і такою, що не підтверджується зібраними у справі доказами, а відсутність звернення Генеральної прокуратури України до Інтерполу про оголошення позивача у міжнародний розшук не впливає на права, свободи та інтереси ОСОБА_1 у даній справі.
Обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 05 листопада 2015 року у приміщенні Служби безпеки України відбувся спільний брифінг Служби безпеки України та Генеральної прокуратури України анонсований «у зв'язку із затриманням Службою безпеки України ОСОБА_1 , яка перебувала в розшуку через її причетність до злочинів проти Майдану». Вказаний брифінг проводився як публічний захід з залученням значної кількості засобів масової інформації, а також транслювався в прямому ефірі декількох каналів, у тому числі телевізійного каналу «112 Україна». Прокурором ОСОБА_2 відеозапис вказаного брифінгу було поширено на його власній сторінці в мережі Фейсбук (ОСОБА_2), яка ведеться ним саме як посадовою особою відповідача. Під час цього брифінгу представником Генеральної прокуратури України ОСОБА_2 під час виконання ним своїх посадових обов'язків (він представлений як представник Генеральної прокуратури України, прокурор Генеральної прокуратури) було публічно поширено засобам масової інформації наступну інформацію:
«У вересні 2015 року ми звернулися до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну і була затримана безпосередньо в м. Києві.»;
«Сьогодні до нас прийшла така вдача, що нам вдалось її затримати в м. Києві… сьогодні, враховуючи що пані ОСОБА_1 тільки затримана, питання як вона потрапила в Україну… ми не будемо розголошувати».
Факт розповсюдження спірної інформації відповідачами у спосіб, що вказаний у позові, не оспорювався відповідачами.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_1 вказала, що поширена на брифінгу інформація є недостовірною, містить відомості про події, яких не існувало, оскільки відсутні правові підстави для твердження на даному брифінгу про оголошення її у міжнародний розшук, про її повернення в Україну.
Судами визначено, що предметом даного позову є достовірність інформації, яка висловлена Генеральною прокуратурою України 05 листопада 2015 року під час спільного брифінгу Служби безпеки України та Генеральної прокуратури України, про те, що останні у вересні 2015 року звернулися до Інтерполу щодо оголошення ОСОБА_1 у міжнародний розшук, проте ОСОБА_1 повернулася в Україну.
Згідно пункту 1.1. спільного наказу Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 09 листопада 1997 року № 3/1/2/5/2/2 «Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів», зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 26 лютого 1997 року № 54/1858 вказана Інструкція визначає порядок використання правоохоронними органами України можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні (надалі - НЦБ) для співробітництва з Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав під час здійснення діяльності, пов'язаної із попередженням, розкриттям та розслідуванням злочинів, які мають транснаціональний характер або виходять за межі України.
Пунктом 4.4 зазначеного наказу підставою для міжнародного розшуку громадян України є запит правоохоронного органу, надісланий до НЦБ. У запиті повинна бути викладена повна та об'єктивна інформація про події, факти на розшукуваних осіб.
Підрозділом, на який безпосередньо покладається організація виконання функцій Міністерства внутрішніх справ України як Національного центрального бюро Інтерполу, є робочий апарат Укрбюро Інтерполу (пункт 1.3. наказу).
Станом на 20 листопада 2015 року матеріали щодо оголошення ОСОБА_1 в міжнародний розшук до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу не надходили.
Як зазначено судами попередніх інстанцій, указана обставина підтверджується листом Робочого апарату Укрбюро Інтерполу Національної поліції України від 20 листопада 2015 року № ІР/3260/14/С63/19546/FF10/R3/1, згідно якого станом на 20 листопада 2015 року матеріали щодо оголошення ОСОБА_1 в міжнародний розшук до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу не надходили ( а.с. 19).
З жовтня 2013 ОСОБА_1 не покидала територію України, що підтверджується листом Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 08 липня 2015 року № 0.64-9971/0/15-15, згідно якого останній раз ОСОБА_1 перетинала державний кордон України 8 жовтня 2013 року ( а.с.20).
ОСОБА_1 у спірний період часу не мала обмежень у реалізації своїх прав на свободу пересування і спілкування.
Листами Генеральної прокуратури України від 15 квітня 2014 року №15/1-63 вих-14, від 08 жовтня 2014 року № 17/1/1-32787, від 27 березня 2015 року № 17212-32890-14 підтверджується, що відносно ОСОБА_1 станом до 28 травня 2015 року не розслідувалося жодних кримінальних правопорушень, у яких би їй було повідомлено про підозру ( а.с. 21-22, 23-24, 25-26).
Листами ГСУ МВС України від 11 квітня 2014 року № 13І-64аз, від 25 червня 2014 року №13/І-160аз, від 5 серпня 2014 року № 13/І-213аз, від 26 вересня 2014 року № 13/І-27013/І-271аз ОСОБА_1 було повідомлено про те, що кримінальні правопорушення стосовно неї не розслідуються, у розшуку не перебуває ( а.с.27, 28, 29, 30).
Листами ГСУ СБУ від 15 квітня 2014 року № 6/І-283/2, від 24 вересня 2014 року № 6/І-1166/2 ОСОБА_1 було повідомлено, що кримінальні правопорушення, у яких би їй було повідомлено про підозру, не розслідуються ( а.с. 31, 32).
Робочим апаратом Укрбюро Інтерполу МВС України листами від 07 серпня 2014 року № 50/9311, від 24 вересня 2014 року № 50/11421, від 27 серпня 2015 року № ІР/3260/14/С63/ 13762/ЕС2/а3/1, від 25 серпня 2015 року №ІР/3260/14/С75/103013/ЕС2/а3/1 було повідомлено, що ОСОБА_1 у розшуку не перебуває ( а.с.33, 34, 35, 36).
Судами установлено, що відповідачами не надано судам попередніх інстанцій будь-яких переконливих даних, які б свідчили про достовірність наведеної на брифінгу спірної негативної інформації, у зв'язку із чим останні не виконали свій процесуальний обов'язок щодо доведення належними та допустимими доказами своїх заперечень проти позовних вимог.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
Статтею 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
У пункті 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року визначено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.
Статтею 3 Конституції України закріплено, що людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
В силу статей 21, 28 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Кожен має право на повагу до його гідності.
За змістом статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного; спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Відповідно до вимог статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканими. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Частиною другою статті 62 Конституції України та частиною другою статті 2 КК України встановлено принцип презумпції невинуватості, згідно з якими особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
У відповідності зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому застосування Європейської конвенції та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права є обов'язковим для всіх державних органів України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і використання практики Європейського суду з прав людини» Європейська Конвенція та рішення Європейського суду є джерелом права в Україні, національні суди мають використовувати практику Європейського суду.
Практика Європейського суду з прав людини стосовно порушення принципу невинуватості до суб'єктів, винних у порушенні цього принципу, відносить не лише осіб, які здійснюють досудове провадження, судовий розгляд кримінальних справ, а й інших осіб, які вважають особу винною у вчиненні злочину ще до ухвалення обвинувального вироку у кримінальній справі (справа Альне Де Рібемон проти Франці від 10 лютого 1995 року, п.33, п.38, п.41).
Презумпція невинуватості має призначення не лише оберігати честь і гідність особи від необгрунтованих звинувачень у вчиненні злочину, а й має запобігати формуванню громадської думки щодо винуватості/невинуватості особи за відсутності остаточного судового рішення, тому свобода вираження поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України, ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) не є абсолютним правом, а має межі, окреслені правами інших осіб або ж законодавчо встановленими обов'язками (ст. 68 Конституції України).
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Каракаш і Єшілимак проти Туреччини» (Karakas and Yesilmak v Turkey), 43925/98, встановлено: «Свобода висловлення поглядів, що її гарантує стаття 10 Конвенції, передбачає свободу отримувати та передавати інформацію. Тому частина 2 статті 6 не може перешкодити органам влади інформувати загал про ще не завершені кримінальні розслідування, вимагаючи, однак, щоб вони це робили з усією тією обачністю й обережністю, якої потребує дотримання презумпції невинуватості».
У пункті 96 Рішення Європейського суду з прав людини по справі у справі «Хужин та інші проти Росії» (Khuzhin and Others v. Russia) суд наголошував: « Беручи до уваги той факт, що зазначені особи займали важливі посади в органах міста та обласної прокуратури, вони змушені були приділяти неабияку увагу і обережність у виборі слів, описуючи процес розслідування кримінальної справи».
У справі Гужа проти Молдови (Guja v. Moldova) N 14277/04 Європейським судом з прав людини постановлено, що «державний службовець в силу характеру держаної служби повинен виявляти стриманість і обачність» (п. 70); « для суду важливо встановити, чи діяла особа, що обнародує інформацію добросовісно…» (п.77); «свобода вираження думки супроводжується обов'язками і відповідальністю, і будь-яка особа, яка вирішила оприлюднити інформацію, повинна ретельно перевірити - в тій мірі, в якій дозволяють обставини, - що вона точна і достовірна».( п. 75.);
Комітетом Міністрів Ради Європи 10 липня 2003 року прийнято рекомендацію REC(2003)13 Комітету Міністрів Державам-Членам щодо надання інформації стосовно кримінального судочинства (далі - Рекомендація). В Додатку до даної Рекомендації Комітет Міністрів Ради Європи нагадав про зобов'язання держав-членів щодо основного права на свободу вираження та інформації, гарантованого Статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та встановив принципи надання інформації через засоби масової інформації стосовно кримінального судочинства. Відповідно до Третього принципу Додатку до Рекомендації встановлено, що судові органи та правоохоронні служби мають надавати засобам масової інформації лише перевірену інформацію або інформацію, яка базується на обґрунтованих припущеннях. В останньому випадку це має бути чітко вказане засобам масової інформації.
Враховуючи практику Європейського суду, до числа осіб, які можуть бути винними у порушенні принципу презумпції невинуватості, можуть належати не лише суди, представники правоохоронних органів, а й інші особи, які поширюють інформацію про особу, яка не притягнена до кримінальної відповідальності за обвинувальним вироком суду, як про злочинця.
Разом з тим, ніщо не може завадити відповідним органам надавати інформацію про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак він зобов'язує робити це з усією необхідною обережністю та обачністю, щоб дотримати принцип презумпції невинуватості (справа Альне Де Рібемон проти Франції від 10 лютого 1995 року, п. 38).
При вирішенні питання про порушення права на презумпцію невинуватості слід брати до уваги не лише зміст конкретних висловлювань, а й контекст, в якому вони були зроблені й важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи (справа «Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року п.п. 41, 43).
Пунктом 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Пунктом 19 вказаної Постанови визначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Крім того, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно вимог ЦПК України, як в редакції станом на момент розгляду справи судом першої інстанцій, так і у чинній редакції, учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, задоволення позовних вимог, у зв'язку із недоведеністю заперечень проти позову.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що висловлювання, яке поширене відповідачами, а саме: «У вересні 2015 року ми звернулися до Інтерполу щодо оголошення пані ОСОБА_1 у міжнародний розшук, але сьогодні так сталося що вона повернулася на Україну», у тому контексті, в якому така інформаціям була поширена, порушує принцип презумпції невинуватості і є фактичним твердженням про звернення до Інтерполу щодо оголошення позивача у міжнародний розшук, що не знайшло свого підтвердження за наслідками розгляду справи, та врахувавши, що указана інформація не є оціночним судженням, оскільки містить стверджувальні фактичні дані, однак є негативною і такою, що порушує особисті немайнові права позивача і завдає шкоди її честі, гідності та діловій репутації, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1 та зобов'язання відповідачів спростувати указану інформацію у визначений судами спосіб.
При цьому, судами попередніх інстанцій вірно указано, що оприлюднюючи спірну інформацію про досудові розслідування стосовно ОСОБА_1 , відповідачі були не вправі порушувати зазначені вище основні європейські та національні конституційні принципи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Доводи касаційної скарги про те, що на спірному брифінгу не було розповсюджено недостовірну інформацію щодо позивача, спростовуються змістом інформації, оголошеної 05 листопада 2015 року Генеральною прокуратурою України та оприлюдненої прокурором ОСОБА_2 в мережі Інтернет про звернення до Інтерполу щодо оголошення позивача у міжнародний розшук, матеріалами справи, які містять досліджені судами докази щодо відсутності факту звернення до Інтерполу щодо оголошення ОСОБА_1 у міжнародний розшукта обґрунтованими, у зв'язку із зазначеним, висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що розповсюджена відповідачами спірна інформація є недостовірною.
Не спростовують висновків судів попередніх інстанцій доводи касаційної скарги про те, що затримання останньої відбулось у відповідності із вимогами закону як підозрювану у кримінальному провадженні № 42014000000000409 від 20 травня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 КК України, оскільки законність дій чи бездіяльності відповідачів щодо вчинення кримінального провадження не є предметом розгляду даної справи.
Доводи касаційної скарги про те, що судами не оцінено та не досліджено той факт, що ОСОБА_1 перебувала у розшуку на підставі постанови слідчого Генеральної прокуратури України від 28 липня 2015 року та щодо останньої заведено оперативно-розшукову справу також не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, оскільки спірна інформація, достовірність якої є предметом даної справи не стосується розшуку ОСОБА_1 на підставі відповідної постанови слідчого Генеральної прокуратури України. Указані доводи скаржника не доводять звернення компетентних органів до Інтерполу щодо оголошення позивача у міжнародний розшук, що враховано судами попередніх інстанцій.
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.
Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня
2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Рішення судів попередніх інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі тих доказів, що надані учасниками справи та які мають значення для її вирішення, а також обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 141, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника Генеральної прокуратури України- Хорольського Сергія Вікторовича, залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 березня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: А. А. Калараш
С. Ю. Мартєв
Є. В. Петров
С. П. Штелик