Постанова
Іменем України
18 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 1512/2-2276/11
провадження № 61-9139св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Сімоненко В. М.,
суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,
Штелик С. П.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , Дачно-будівельний кооператив «Відпочинок трудящих», Одеська міська рада,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Кравця Ю. І., Фальчука В. П.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2005 року ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про поновлення стану земельної ділянки, шляхом знесення стіни спорудженої будови.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , а відповідач у справі є власником сусідньої земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 . На вказаній земельній ділянці ОСОБА_2 почав самовільно будувати багатоповерховий будинок з порушенням норм ДБН, зокрема не відступив від її земельної ділянки до стіни свого будинку навіть метра. Також зазначала, що відповідач самовільним будівництвом зайняв земельну ділянку, яка знаходиться у комунальній власності та відведена для постійного користування членам Дачно-будівельного кооперативу «Відпочинок трудящих» (далі - ДБК «Відпочинок трудящих»), чим порушує її право користуватися земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності.
У зв'язку з викладеним та уточненими позовними вимогами просила захистити її права на вільне користування своєю земельною ділянкою, зобов'язавши відповідача поновити стан земельної ділянки, шляхом знесення стіни спорудженої будови, яка розташована на земельній ділянці площею 113 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 ,
У червні 2005 року ДБК «Відпочинок трудящих» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поновлення стану земельної ділянки, шляхом знесення стіни спорудженої будови.
Позовна заява мотивована тим, що 07 серпня 2003 року ОСОБА_2 придбав у члена кооперативу ОСОБА_4 земельну ділянку площею 113 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 . До вказаної земельної ділянки за рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада
2003 року ОСОБА_2 привласнив 18 кв. м земельної ділянки, яка належить ДБК «Відпочинок трудящих» та являється ділянкою загального користування.Також вказували, що вони, у зв'язку з цим зверталися до органів прокуратури та інших державних органів з проханням відновити їх порушені права, оскільки без відому членів кооперативу було відчужено земельну ділянку загального користування площею 18 кв. м. Зазначали, що ОСОБА_2 до органів, які дають згоду на будівництво, надав виписку із протоколу засідання членів правління їх кооперативу, в якій надавалася згода на проведення нового будівництва, однак така довідка є фальсифікацією зі сторони відповідача.
У зв'язку з викладеним просили поновити стан земельної ділянки, шляхом знесення стіни спорудженої будови, яка розташована на земельній ділянці площею 113 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 червня 2005 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_2 звільнити територію загального користування ДБК «Відпочинок трудящих», убравши з території будівельний вагончик; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 грудня 2005 року апеляційні скарги ДБК «Відпочинок трудящих», ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 , задоволено частково, рішення Київського районного суду
м. Одеси від 30 червня 2005 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового перегляду справи в жовтні 2013 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ДБК «Відпочинок трудящих», ОСОБА_1 , про знесення самовільно збудованого будинку та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Київського районного суду
м. Одеси від 20 жовтня 2011 року у справі № 1512/2-2278/2011 позовні вимоги Одеської міської ради було повністю задоволено, визнано незаконними та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0065 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва, виданий на ім'я ОСОБА_7 , серії ОД № 0077380 ; скасовано реєстрацію зазначених державних актів на право власності на землю. Вказаним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_2 здійснює будівництво на земельній ділянці комунальної власності, відведеної в постійне користування ДБК «Відпочинок трудящих», застосовуючи при цьому підроблену документацію.
У зв'язку з викладеним та посилаючись на те, що ОСОБА_2 здійснює самовільне будівництво на захопленій ділянці, власником якої є Одеська міська рада, тим самим порушуючи її права та інтереси, просила її позовні вимоги задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ДБК «Відпочинок трудящих» та Одеської міської ради відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ДБК «Відпочинок трудящих» не надали жодних доказів на підтвердження того, що технічно можливо знесення стіни спорудженої будови, а позовні вимоги ОМР суд визнав не доведеними та не підлягаючими задоволенню, з посиланням на те, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, однак в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що технічна можливість перебудови об'єкта самочинного будівництва неможлива, і відповідач відмовляється від її проведення.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року апеляційні скарги ДБК «Відпочинок трудящих», ОСОБА_1 , поданої представником ОСОБА_8 , задоволено частково, апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено повністю.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2013 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення.
Зобов'язано ОСОБА_2 знести за свій рахунок самовільно збудований житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 113 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , та звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 18 кв. м, яка належить Одеській міській раді та перебуває в користуванні ДБК «Відпочинок трудящих».
Вирішено питання щодо судових витрат у справі.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 почав будівництво чотирьох поверхового будинку без належного дозволу, частково на земельній ділянці, яка не відведена йому, тому таке будівництво є нічим іншим як самовільним будівництвом, яке порушує права як власника земельної ділянки - Одеської міської ради, так і суміжних землекористувачів - ОСОБА_1 та ДБК «Відпочинок трудящих».Вказано, що знесення самочинного будівництва не є крайньою мірою, оскільки фактично відповідачем ОСОБА_2 збудовано лише підвал і частина першого поверху, а далі його будівництво було призупинено до розгляду цього спору. Крім того вказано, що ОСОБА_2 забезпечений іншим житлом, тому знесення самочинного будівництва і зведення іншого - у встановленому законом порядку і з дотриманням всіх вимог законодавства є єдиним правильним рішенням щодо розгляду цього спору.Також вказано, що доводи стосовного того, що матеріали справи не містять доказів відмови відповідача проти проведення перебудови самочинного будівництва, то вони є надуманими, враховуючи той факт, що спір у цій справі розглядається більше 11 років в судах всіх рівнів, що в свою чергу свідчить про категоричну відмову ОСОБА_2 від будь-якої перебудови самочинного будівництва в добровільному порядку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 укасаційній скарзі, поданій представником ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке помилково було скасовано апеляційним судом.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником ОСОБА_3 , на рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Київського районного суду
м. Одеси.
Зупинено виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від
17 листопада 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У лютому 2018 року справу № 1512/2-2276/11 передано до Верховного Суду.
06 червня 2019 року на підставі розпорядження про призначення повторного автоматизованого розподілу № 612/0/226-19 справу передано судді-доповідачеві Каларашу А. А.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив незаконне та необґрунтоване судове рішення, оскільки ним неправильно було застосовано статтю 376 ЦК України. Також вказує, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив всі докази у справі та не надав їм належної правової оцінки. Вказує, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що Одеська міська рада звернулася до суду першої інстанції з вказаним позовом у 2011 році з пропуском позовної давності. Зокрема звертає увагу, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою ту обставину, що Одеська міська рада звернулася з цим позов у 2005 році, який судом було залишено без розгляду, а у 2011 році вона подала аналогічний новий позов. Вказує, що апеляційний суд ухвалюючи у справі рішення про знесення його будинку визнав будівництво житлового будинку на його земельній ділянці самочинним та таким, що підлягає знесенню, однак вказаний висновок суду не відповідає обставинам справи. Зокрема вказує, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку, що будівництво його будинку було здійснено на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети, оскільки такий висновок було зроблено на підставі висновку судової будівельно-технічної експертизи від 19 березня 2013 року, яка на його думку є незаконною, а її висновки не мажуть бути належними та допустимими доказами у справі. Також зазначав, що судом апеляційної інстанції безпідставно та необґрунтовано були проаналізовані геодезичні дослідження його земельної ділянки, які містяться в матеріалах справи, розташування межових знаків та розташування будинків відносно меж земельних ділянок згідно їх технічної документації. Вказує, що висновок апеляційного суду про відсутність у нього відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи є неправильним, оскільки будівництво його будинку почало здійснюватися на підставі дозвільних документів та під час їх дії, а після скасування дозвільних документів він не здійснював більше жодних дій спрямованих на подальше будівництво спірного будинку, тому воно не може бути самочинним. Також поза увагою суду залишилась та обставина, що будівництво спірного житлового будинку було здійснено на земельній ділянці площею 0,0113 га, однак
1/2 частину вказаної земельної ділянки він на підставі договору дарування подарував ОСОБА_7 , а 26 жовтня 2014 року вже було видано два державні акта, один на його ім'я, а інший на ім'я ОСОБА_7 наголошував на тому, що суд апеляційної інстанції не встановив хто саме здійснював будівництво спірного житлового будинку. Вказував, що будівництво спірного будинку, а саме цокольного поверху, було здійснено в період з 2005 року до
2010 року, в 2011 році його будівництво було зупинено, тому не є зрозумілим чому саме він зобов'язаний зносити спірний будинок, коли до здійснення його будівництва мали відношення 2 власника земельної ділянки.
У запереченнях Одеської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , у яких вказано, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться лише до незгоди з таким рішенням. Вказували, що доводи касаційної скарги про те, що вони пропустили позовну давність є необґрунтованими, оскільки в них право на звернення до суду з цим позовом з'явилося лише після набрання законної сили рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2011 року, яким було встановлено, що спірна у цій справі земельна ділянка, на яку ОСОБА_2 та ОСОБА_7 отримали державні акти, підлягає поверненню Одеській міській раді. Також звертають увагу на те, що вказана справа досить тривалий час, а саме більше
11 років, перебувала на розгляді в судах всіх інстанцій, однак ні ОСОБА_2 , ні його представник не заявляли клопотання про залучення ОСОБА_7 до участі у справі.
У запереченнях ДБК «Відпочинок трудящих» на касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , у яких вказано, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться лише до незгоди з таким рішенням.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 07 серпня 2003 року ОСОБА_2 придбав у
ОСОБА_4 у власність земельну ділянку у розмірі 0,0113 га, розташовану на АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу (а. с. 24 том 1).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2003 року вищевказаний договір купівлі-продажу земельної ділянки був визнаний частково недійсним та за відповідачем ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку у розмірі 131 кв. м, розташовану за тією ж адресою (а. с. 23 том 1).
На підставі договору купівлі-продажу та рішення Київського районного суду
м. Одеси від 28 листопада 2003 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0131 га, розташовану на
АДРЕСА_2 (а. с. 25 том 1).
21 вересня 2004 року відповідач ОСОБА_2 отримав дозвіл на будівництво 4-х поверхового дачного будинку на земельній ділянці за
АДРЕСА_2 , що підтверджується розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 21 вересня 2004 року № 1325 (а. с. 17 том 1).
Також судами було встановлено, що рішення Київського районного суду
м. Одеси від 28 листопада 2003 року на підставі якого ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0131 га, розташовану на АДРЕСА_2, було скасоване ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 вересня 2005 року, з направленням справи на новий судовий розгляд (а. с. 70-71 том 3).
При новому розгляді вказаної справи позовні вимоги ОСОБА_2 були залишені без розгляду ухвалою Київського районного суду м. Одеси від
16 червня 2011 року через відмову позивача ОСОБА_2 від позовних вимог.
Також судами було встановлено, що розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 05 серпня 2005 року № 1082/А було скасовано розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 21 вересня 2004 року № 1325, на підставі якого ОСОБА_2 отримав дозвіл на будівництво 4-х поверхового дачного будинку на спірній земельній ділянці (а. с. 281 том 1).
Отже судами було встановлено, що всі правовстановлюючі документи на земельну ділянку площею 0,0131 га видані на ім'я ОСОБА_2 були скасовані, як були скасовані й дозвільні документи на отримання ним права на будівництво 4-х поверхового дачного будинку на спірній земельній ділянці, про незаконність будівництва якого ставлять питання позивачі у справі.
Також судами встановлено, що ОСОБА_1 з 17 червня 2004 року стала власником домоволодіння та земельної ділянки за № АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу та договором дарування (а. с. 7-8 том 1).
Відповідно до висновку судово будівельно-технічної експертизи від 19 березня 2013 року житловий будинок, який будує ОСОБА_2 , лівою межею виступає за межі земельної ділянки на територію проїзду загального користування
на 1,11 м - по фасаду і 1,26 м - по задній межі (а. с. 148-157 том 3).
Також судами встановлено, що житловий будинок, який будує ОСОБА_2 , займає частину земельної ділянки загального користування, відведеного в користування ДБК «Відпочинок трудящих», площею 13 кв. м, а головною фасадною частиною і входом будинок розташований на червоній лінії.
Судом апеляційної інстанції також встановлено, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 20 лютого 1999 року № 108, із землекористування ДБК «Відпочинок трудящих» були вилучені земельні ділянки, які були передані безкоштовно у приватну власність громадян, а саме земельні ділянки № АДРЕСА_2 (в подальшому - власник відповідач ОСОБА_2 ), та
№ АДРЕСА_1 (в подальшому - власник позивач ОСОБА_1 ) та інші. Також цим рішенням передбачено передачу у постійне користування ДБК «Відпочинок трудящих» земельної ділянки у розмірі 667 кв. м (а. с. 197 том 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу).
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.
Системний аналіз положень статей 376 ЦК України, 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» дає підстави для висновку, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
За змістом статті першої Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»про самовільне зайняття земельної ділянки свідчить вчинення особою будь-якої дії, спрямованої на фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно закону є правомірними.
Судом апеляційної інстанції було встановлено, що ОСОБА_2 не є власником всієї земельної ділянки на якій він розпочав будівництво 4-х поверхового будинку з 29 вересня 2005 року, а державні акти видані на його ім'я та ОСОБА_7 були скасовані рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2011 року. Власником частини земельної ділянки 18 кв. м є Одеська міська рада, а ОСОБА_1 та ДБК «Відпочинок трудящих» є суміжними землекористувачами права, яких також порушуються самовільним будівництвом спірного житлового будинку.
Отже суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач на початок будівництва спірного житлового будинку не був власником всієї земельної ділянки, а саме 131 кв. м, а був власником лише 113 кв. м, тому будівництво спірного житлового будинку ним було розпочато в тому числі й на території земельної ділянки власником якої він не був.
Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво.
Таким чином суд апеляційної інстанції з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності дійшов правильного висновку, що позовні вимоги Одеської міської ради, як власника частини земельної ділянки на якій побудовано об'єкт самочинного будівництва підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_2 без належних на те документів було здійснено на земельній ділянці, яка в повному обсязі йому не належить самочинне будівництво.
Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що самочинне будівництво спірного будинку відповідачем було розпочато без належного на те, дозволу, оскільки розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 21 вересня 2004 року № 1325, яким було надано дозвіл на таке будівництво було 05 серпня 2005 року скасовано розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради № 1082/А.
Отже судом було встановлено, що відповідач розпочав будівництво спірного житлового будинку у 2005 році на підставі скасованого розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 21 вересня 2004 року
№ 1325, тобто без належного на те дозволу, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що на початок самочинного будівництва у 2005 році в нього був дозвіл на проведення такого будівництва не відповідає встановленим судом апеляційної інстанції обставинам.
Також суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги Одеської міської ради та частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та ДБК «Відпочинок трудящих» обґрунтованого виходив з того, що відповідачем в порушення норм законодавства було розроблено два проекти на будівництво спірного житлового будинку, один проект було затверджено на будівництво триповерхового будинку, а другий проект було розроблено на будівництво чотирьох поверхового будинку.
Зокрема судом апеляційної інстанції було встановлено, що узгодженням управлінням інженерного захисту територій та розвитку узбережжя від
13 серпня 2004 року № 751 було розглянуто проект будівництва триповерхового житлового будинку (а. с. 107-125 том 1), а висновком Головного Управління МНС в Одеській області від 09 червня 2004 року №15-46-2839 було видано погодження проекту триповерхового житлового будинку.
Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що висновком СЕС від
14 червня 2004 року № 9461-1147 було видано дозвіл на проект будівництва чотирьохповерхового житлового будинку, а висновком УАМ від 16 серпня
2004 року № 285/04-к видано дозвіл на будівництво чотирьох поверхового житлового будинку.
Розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від
21 вересня 2004 року № 1325 стосується будівництва чотирьох поверхового житлового будинку.
Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що дозвіл ДАБК від
23 вересня 2004 року № 635/04 було видано на будівництво дачного будинку, без вказівки його поверховості.
Отже судом апеляційної інстанції було встановлено, що відповідач у справі зловживаючи своїми права подавав до вище вказаних органів державної влади дозволи на затвердження будівництва спірного житлового будинку на одній і тій же ділянці, однак подавав різну інформацію стосовно того, який саме ним будується будинок.
Доводи касаційної скарги про невідповідність висновку суду апеляційної інстанції про будівництво відповідачем чотирьох поверхового готелю на
12 номерів обставинам справи не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції такий висновок було зроблено в сукупності з усіма встановленим ним обставинами.
Крім того, суд апеляційної інстанції роблячи висновок, що відповідачем насправді будується чотирьох поверховий готель на 12 номерів, а не житловий будинок також обґрунтовано виходив з того, що головний фасад і вхід цього будинку розташовані на червоній лінії, що дозволено тільки для будівель громадського призначення. Індивідуальні житлові будинки необхідно розташовувати з відступом від червоної лінії не менш ніж на 6 метрів від магістральних вулиць (а. с. 133, 233 том 2). Проектом на будівництво спірного будинку не передбачено облаштування паркану, що є обов'язковим для ділянок з індивідуальними житловими будинками (ДБН 360- 92). Також в проекті передбачено облаштування з другого по четвертий поверхи, 12 однакових кімнат, із санвузлом і вбиральнею при кожній.
Крім того, листом від 14 червня 2005 року № Кол-160/67-3 начальник Головного управління МНС України в Одеській області повідомив ДБК «Відпочинок трудящих», що в кресленні генерального плану Робочий проект триповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_7 не показано сусідній житловий будинок з гаражем.
Отже судом апеляційної інстанції обґрунтовано було встановлено, що розміщення чотирьох поверхового будинку на вказаній земельній ділянці в межах існуючої забудови суперечить вимогам ДБН 79-92 та ДБН 360-92.
Таким чином, в матеріалах справи повністю знайшли своє підтвердження доводи позивачів про те, що діями відповідача ОСОБА_2 по будівництву спірного житлового будинку, порушуються вимоги статті 6 Закону України «Про пожежну безпеку», ці дії загрожують членам кооперативу втратою їх власності, так як це будівництво ведеться з грубими порушеннями
ДБН 360-92** Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень, затверджених Наказом Держкоммістобудування від 17 квітня
1992 року № 44.
З урахуванням вказаного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги суміжними землекористувачів ОСОБА_1 та ДБК «Відпочинок трудящих» також підлягають частковому задоволенню, оскільки самочинним будівництвом спірного будинку також частково порушуються й їх права на володіння та користування сусідніми земельними ділянками.
Судом апеляційної інстанції правильно було зазначено, що знесення спірного самочинного будівництва в цій справі не є крайньою мірою, оскільки будівництво цього будинку було призупинено до розгляду спору по суті, а відповідач ОСОБА_2 забезпечений іншим житлом і на даний час знесення самочинного будівництва і зведення іншого - у встановленому законом порядку і з дотриманням всіх вимог законодавства, є єдиним правильним рішенням.
Суд апеляційної інстанції вирішуючи спірні правовідносини також обґрунтовано виходив з того, що оскільки спір розглядається більше 11 років в судах всіх рівнів, то це свідчить про категоричну відмову відповідача ОСОБА_2 від будь-якої перебудови розпочатого ним самочинного будівництва в добровільному порядку.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що Одеська міська рада звернулася до суду з позовом у 2011 року з пропуском строку звернення до суду є необґрунтованими та не заслуговують на увагу, оскільки вперше у 2005 році Одеська міська рада звернулася до суду з позовом в межах позовної давності. Однак лише після набрання законної сили рішенням Київського районного суду м. Одеси від
20 жовтня 2011 року, яким було встановлено, що спірна у цій справі земельна ділянка, на яку ОСОБА_2 та ОСОБА_7 отримали державні акти, підлягає поверненню Одеській міській раді, у останньої знову з'явилося право на звернення до суду з позовом. Таким чином не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що Одеською міською радою було пропущено позовну давність на звернення до суду з вказаним позовом. Крім того, слід зазначити, що вказаний довід касаційної скарги вже був предметом касаційного перегляду та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вже було надано правову оцінку вказаній обставині
(а. с. 132-135 том 4).
Доводи касаційної скарги про те, що висновок судової будівельно-технічної експертизи є необґрунтованим та незаконним, оскільки експертом в межах цієї експертизи було виконано дослідження земельних ділянок, яке повинно проводитися лише в межах земельно-технічної експертизи не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції було викликано та допитано в судовому засіданні самого експерта, який проводив експертизу та вказаний висновок було взято до уваги судом лише в сукупності з іншими встановленими у справі обставинами. Також слід зазначити, що за весь час розгляду цієї справи (більше 11 років) в судах усіх інстанцій ОСОБА_2 взагалі не заявляв жодного клопотання про призначення додаткової судової будівельно-технічної експертизи або земельно-технічної експертизи, тому вказані доводи касаційної скарги зводяться виключно до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції.
Також необґрунтованими є доводи касаційної скарги, що судова будівельно-технічна експертиза є неналежним доказом у справі з тих підстав, що експертом не проводилася геодезія, оскільки відповідно до пункту 4.1 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему України від 18 травня 2010 року №376, відновлення меж земельної ділянки на місцевості здійснюється на підставі раніше розробленої і затвердженої, згідно статті 186 ЗК України документації із землеустрою. Тому, оскільки у вказаному висновку експерта було зазначено, що ним використовувалася раніше розроблена і затверджена документація із землеустрою, такі доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.
Доводи касаційної скарги стосовно того, що судом апеляційної інстанції не було встановлено, які саме порушення будівельних норм були вчинені відповідачем під час будівництва спірного житлового будинку є необґрунтованими та зводяться до власного тлумачення скаржником встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи та норм матеріального права, які останнім були порушені під час будівництва такого будинку.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про знесення самочинного будівництва не встановив хто саме здійснював таке будівництво на вказаній у справі земельній ділянці не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Судом апеляційної інстанції було встановлено, що ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 07 серпня 2003 року було придбано у власність земельну ділянку за адресою АДРЕСА_2 на якій ніяких будівель не було розташовано.
Зокрема у пункті 11 вказаного договору купівлі-продажу зазначено, що сторони свідчать про те, що на вказаній земельній ділянці відсутні будівлі та споруди, всі будівлі та споруди зруйновані і будівництво будь-яких інших будівель та споруд не починалося (а. с. 24 том 1), тобто судом було встановлено, що відповідач у справі придбав у власність земельну ділянку на якій не було розташовано жодного нерухомого майна.
Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що всі дозвільні документи на будівництво спірного житлового будинку відповідач ОСОБА_2 оформлював на своє ім'я, та ним не було надано до суду протягом розгляду цієї справи (більше 11 років) жодних належних доказів стосовно того, що у вказаному самочинному будівництві приймав участь ще й ОСОБА_7 .
Тому доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не визначився з колом осіб які здійснювали спірне самочинне будівництво не заслуговують на увагу та зводяться до незгоди з висновком суду.
Також слід зазначити, що за 11 років розгляду вказаної справи судами усіх рівнів ОСОБА_2 не заявляв жодного клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_7 , як співвідповідача у справі саме з тих підстав, що будівництво такого будинку вони здійснювали з останнім разом.
Необґрунтованими є й доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було встановлено того, що будівництво спірного житлового будинку ним було здійснено без належного на те дозволу, оскільки вони спростовуються встановленими судами обставинами, зокрема судом апеляційної інстанції було встановлено, що ОСОБА_2 21 квітня 2004 року отримав дозвіл на будівництво такого будинку, однак вказаний дозвіл у серпні 2005 року було скасовано
(а. с. 281 том 1). Тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач у справі розпочав спірне будівництво вказаного будинку у 2005 році без належного на те дозволу.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання оскаржуваного рішення апеляційного суду було зупинено ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, то у зв'язку із залишенням його без змін після касаційного перегляду, необхідно поновити виконання вказаного судового рішення.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від
17 листопада 2016 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді В. М. Сімоненко А. А. Калараш С. Ю. Мартєв Є. В. Петров С. П. Штелик