вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" грудня 2019 р. Справа№ 910/8395/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Ходаківської І.П.
суддів: Владимиренко С.В.
Корсака В.А.
за участю секретаря судового засідання: Зозулі Н.М.
за участю представників сторін:
від позивача: Письмак О.Є.
від відповідача: Грушовець А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ",
на рішення господарського суду міста Києва від 23.09.2019
у справі № 910/8395/19 (суддя Балац С.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ",
до Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕЙЛТРАНСЛОГІСТІК",
про визнання недійсним договору та стягнення 412 522,20 грн.
Короткий зміст позовних вимог.
В червні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ" (позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕЙЛТРАНСЛОГІСТІК" (відповідача) про визнання недійсним договору №21/05-18 про транспортно-експедиторське обслуговування від 21.05.2018 та стягнення 412 522,20 грн. (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, яка прийнята та розглянута судом; т.2 а.с.244-246).
Позов мотивований введенням в оману позивача шляхом неповідомлення відповідачем під час укладання договору істотних обставин щодо існування санкцій щодо вагонів, які надавались за оспорюваним договором, що є підставою для визнання цього недійсним на підставі ч.1 ст. 230 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України) та відшкодування збитків, понесених внаслідок затримання вагонів в порядку ст. 22 ЦК України.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.
Рішенням господарського суду міста Києва від 23.09.2019 у справі №910/8395/19 в позові відмовлено повністю.
Рішення місцевого господарського суду обґрунтовано посиланням на ст.ст. 11, 22, 229, 230, 509 ЦК України та ст.ст. 180, 193 ГК України. Відмовляючи у позові суд виходив з того, що прийняття і дія Указу президента України від 14.05.2018 №126/2018, яким введено в дію рішення Ради Національної безпеки і оборони України "Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" є загальновідомою обставиною, а сам такий Указ є загальнодержавним актом, про що позивач знав або мав знати під час підписання Договору. Визначення конкретних вагонів, які мали б використовуватися за оспорюваним правочином не відносяться до суттєвих умов договору та, відповідно, інформація щодо таких вагонів не може вважатися обставиною, яка має істотне значення в розумінні статі 230 ЦК України. Позивачем для мети доведення обману з боку відповідача не визначено в чому полягав умисел відповідача при укладенні Договору, що є суттєвим для наявності обману, враховуючи фактичне прийняття послуг від відповідача за Договором. Станом на момент укладення Договору відповідач не знав та не міг знати про можливий арешт вагонів на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 23.07.2018 у справі 761/27352/18.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.
Не погодившись з ухваленим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 23.09.2019 у справі №910/8395/19 та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю, судові витрати за апеляційний перегляд справи покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "РЕЙЛТРАНСЛОГІСТІК".
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не враховано тієї обставини, що згідно із паспортами на вагони із автоматизованої бази даних вони належали АТ «ВЕБ Лізинг» і станом на момент підписання оспорюваного договору позивачу про це не було відомо, а доступ до паспортів він отримав після укладення договору. Указом Президента України від 14.05.2018 №126/2018 введено в дію рішення РНБО, яким було заборонено експлуатацію вагонів, власником яких є вказана юридична особа, а оператором по яких був відповідач. Внаслідок співпраці за оспорюваним договором позивач поніс збитки в розмірі 412 522,20 грн. внаслідок затримки вагонів ПАТ «Українська залізниця».
Узагальнений доводи та заперечення інших учасників справи (доводи, викладені у відзивах та запереченнях на апеляційну скаргу).
У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти доводів позивача, посилаючись, серед іншого, на те, що оспорюваний договір містить усі істотні умови, що передбачені для таких договорів. Судом зроблено вірний висновок про те, що відсутність визначення у Договорі про надання послуг номерів вагонів (номерів транспортного засобу) не є порушенням законодавства, зокрема, щодо істотних умов. Позивач отримав від відповідача послуги в обсязі, визначення якого передбачене в п.5.1 та п.5.2. Додаткової угоди і позивачем не доведено в чому полягав обман відповідача на дату укладення Договору. Водночас, позивач не довів і документально не підтвердив порушення відповідачем порушення договірних зобов'язань, не вказав в чому саме полягає вина відповідача та причинно-наслідковий зв'язок між порушеним зобов'язанням та збитками. Дія Указу Президента України від 14.05.2018 №126/2018, який введено в дію рішення РНБО, яким заборонено експлуатацію вагонів, є загальновідомим фактом, який не може розглядатися в якості істотної обставини згідно із ч.1 ст.229 ЦК України щодо якої позивача введено в оману. У зв'язку з наведеним, відповідач просить суд відмовити позивачу в задоволенні його апеляційної скарги, а рішення у даній справі залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вказано на помилковість висновку місцевого суду про неістотність умови щодо встановлення чіткого переліку вагонів, виходячи з п.1.2. Договору та по суті впливає в подальшому на реалізацію Договору. Позивач вважає, що відповідач знав і замовчував про обмеження у використанні вагонів, які були в його оперуванні. Якби позивачу було відомо про ці обставини він не укладав би договір з відповідачем. Наявність умислу в діях відповідача щодо укладання договору і надання за ним проблемних вагонів, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману підтверджується доказами, наданими до позовної заяви. Внаслідок співпраці за оспорюваним договором з відповідачем позивач без вини поніс витрати (збитки) в сумі 412 522, 20 грн. У зв'язку з наведеним, позивач вважає рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.
05.12.2019 від відповідача надійшли додаткові пояснення, які залучені до матеріалів справи та враховані судом.
17.12.2019 від позивача надійшло додаткове обґрунтування щодо обставин, які заперечуються у поясненнях відповідача, яке залучено до матеріалів справи та враховане судом.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті та явка представників сторін.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.11.2019 матеріали справи №910/8395/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді доповідача) Ходаківської І.П., суддів: Владимиренко С.В. та Корсака В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ" на рішення господарського суду міста Києва від 23.09.2019 у справі № 910/8395/19, призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 04.12.2019.
У судовому засіданні 04.12.2019 оголошена перерва до 18.12.2019, про що представники сторін були повідомлені під розписку, яку залучено до матеріалів справи.
Обставини справи, встановлені судом першої та перевірені судом апеляційної інстанцій, визначення відповідно до них правовідносин.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ", як клієнтом, та Товариством з обмеженою відповідальністю "РЕЙЛТРАНСЛОГІСТІК", як експедитором, укладено договір про транспортно-експедиторське обслуговування від 21.05.2018 № 21/05-18 (далі - Договір/оспорюваний правочин), за умовами якого, відповідач зобов'язується надавати позивачу транспортно-експедиторські послуги по організації перевезень вантажів та забезпеченню позивача залізничним рухомим складом - вагонами відповідача власними, орендованими, такими, що знаходяться під управлінням відповідача на інших законних підставах; оплаті залізничного тарифу та додаткових зборів, встановлених Укрзалізницею за перевезення вантажів клієнта по залізничних шляхах загального користування на території України, країн СНД та Балтії (п. 1.2 Договору).
На виконання Договору відповідачем надані позивачу послуги, які прийняті останнім, що підтверджується актами наданих послуг, які підписані сторонами, скріплені відбитками їх печаток та наявні в матеріалах справи у вигляді засвідчених копій, а саме: від 01.08.2018 № 1 на суму 949.500,00 грн., від 01.08.2018 № 2 на суму 22.500,00 грн. та від 30.06.2018 № 3 на суму 4.447,80 грн. (т.1, а.с.124-126).
Позивачем здійснено часткову оплату таких послуг на загальну суму 600.000,00 грн., що підтверджується виписками з рахунку відповідача, які наявні в матеріалах справи у вигляді засвідчених копій, а саме: від 26.06.2018 на суму 450.000,00 грн., від 06.07.2018 на суму 100.000,00 грн. та від 09.07.2018 на суму 50.000,00 грн.(т.1, а.с.127-129).
В своєму позові про визнання недійсним договору та стягнення збитків позивач посилається на те, що відповідачем введено в оману позивача шляхом неповідомлення під час укладання Договору істотних обставин щодо існування санкцій відповідно до Указу Президента України від 14.05.2018 №126/2018, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України "Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" щодо вагонів (власності АТ "ВЕБ ЛІЗИНГ"), які надавались за оспорюваним договором. Внаслідок співпраці за оспорюваним договором позивач поніс збитки в розмірі 412 522,20 грн., внаслідок затримання вагонів ПАТ «Українська залізниця». Матеріально правовою підставою свого позову позивач визначив ч.1 ст. 230 та ст. 22 ЦК України.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи.
Предметом розгляду є правовідносини, що виникли з договору надання послуг. Спір у справі стосується недійсності такого правочину.
За приписами ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України (далі за текстом - ГК України) при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).
Положення ст.ст. 6, 627 ЦК України відображають принцип свободи договору, згідно з яким сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у наданій сторонам можливості за взаємною згодою визначати умови такого договору, змінювати ці умови також за взаємною згодою або утримуватись від пропозицій про їх зміну.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 910/18719/17.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ст. 180 ГК України).
Розглядаючи спір про визнання правочину недійсним, необхідно дослідити всі обставини, з якими закон пов'язує визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення).
Згідно зі ст. 215 ЦК України загальною підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірність правочину презюмується.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, необхідно встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту правочину вимогам ЦК України, актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; необхідний обсяг цивільної дієздатності на вчинення правочину; вільне волевиявлення учасника правочину, яке відповідає його внутрішній волі; спрямованість на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Так, позивач посилається на те, що укладаючи оспорюваний договір про транспортно-експедиторське обслуговування №21/05-18 від 21.05.2018, відповідач недобросовісними діями ввів його в оману щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору. Позивач обґрунтував свої вимоги нормами ст. 230 ЦК України.
Поряд із загальними підставами недійсності правочинів чинне законодавство передбачає низку спеціальних підстав, визначених, зокрема, ст.229 - 233 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230 - 233 ЦК України слід мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Також у розумінні приписів ст. 230 ЦК України обман - це навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину; це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є, насамперед, умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України.
Поряд з цим, відповідно до ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним внаслідок помилки повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі - пояснень і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення і має істотне значення.
У разі якщо сторона спірного правочину до та на момент вчинення цього правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких вона стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм ст. 229 ЦК України.
При цьому, норма ст. 229 ЦК України чітко встановлює, яка помилка має істотне значення, зокрема, - це помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Водночас, на відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Позивач стверджує, що відповідач, укладаючи оспорюваний договір, знав про існування санкцій відповідно до Указу Президента України від 14.05.2018 №126/2018, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України "Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" щодо вагонів власності АТ "ВЕБ ЛІЗИНГ", які надавались за оспорюваним договором та не повідомив про дану обставину позивачу, обізнаність з якою могла перешкодити вчиненню правочину.
Дія Указу Президента України від 14.05.2018 № 126/2018, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України "Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" є загальновідомою обставиною. Загальновідомість обставин полягає в тому, що вони відомі широкому загалу, зокрема, суду та особам, які беруть участь у справі. Загальновідомість того чи іншого факту є відносною і залежить від часу, що сплинув після події, поширеності інформації про подію в певній місцевості. Укази Президента публікуються і оприлюднюються в офіційних друкованих виданнях: "Офіційний вісник України", "Урядовий кур'єр", "Офіційний вісник Президента України", також на офіційному веб-сайті Президента України. Дія зазначеного Указу, як і дія будь-якого закону, не вважається обставиною, про які йде мова у ст. 230 ЦК України.
Крім того, визначення конкретних вагонів, які мали б використовуватися за оспорюваним правочином не відносяться до суттєвих умов договору та, відповідно, інформація щодо таких вагонів не може вважатися обставиною, яка має істотне значення в розумінні ст. 230 ЦК України.
Також, позивачем для мети доведення обману з боку відповідача не визначено в чому саме полягав умисел відповідача при укладенні Договору, що є суттєвим для наявності обману, враховуючи фактичне прийняття послуг від відповідача за Договором.
Станом на момент укладення Договору відповідач не знав та не міг знати про можливий арешт вагонів на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 23.07.2018 у справі 761/27352/18.
Вказані обставини свідчать про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним в порядку ст. 230 ЦК України.
Щодо позовних вимог про стягнення збитків слід зазначити, що такі вимоги заявлені позивачем на підставі ст. 22 ЦК України, яка визначає загальне правило про відшкодування збитків.
Положенням ч.ч. 1, 2 ст. 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Тобто, протиправна дія є причиною, а шкода - наслідком протиправної дії. Відсутність будь-якої з зазначених ознак виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов'язку з відшкодування збитків.
Водночас, положенням ч.2. ст. 230 ЦК України передбачені спеціальні правові наслідки вчинення правочину під впливом обману, а саме відшкодування збитків у подвійному розмірі та моральної шкоди, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Як вбачається з тексту позовної заяви, ч.2. ст. 230 ЦК України не була визначена позивачем як матеріально-правова підстава позову в частині стягнення збитків.
Враховуючи зазначені обставини, позов в частині стягнення з відповідача збитків в сумі 412.522,20 грн. задоволенню не підлягає.
Отже, колегія погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не було доведено належними, допустимими і достатніми доказами наявності передбачених ст.ст. 203, 215, 230 ЦК України підстав для визнання недійсним договору №21/05-18 про транспортно-експедиторське обслуговування від 21.05.2018 та підстав для відшкодування збитків.
Під час перегляду цієї справи у суді апеляційної інстанції позивач встановлені місцевим господарським судом обставини не спростував і відповідних доказів суду не надав.
Щодо доводів апеляційної скарги.
Колегія суддів вважає помилковими посилання апелянта на відсутність такої істотної умови в договорі як чіткий перелік вагонів. Дійсно, умови укладеного сторонами договору не містять конкретно визначених номерів вагонів, якими відповідач зобов'язався надавати послуги, однак відсутність визначення в договорі про надання послуг номерів вагонів (номерів транспортних засобів) не є порушенням вимог законодавства, зокрема, щодо істотних умов. В п. 1.2. укладеного сторонами Договору зазначено, що послуги надаються залізничним рухомим складом - вагонами Експедитора (відповідача) власними, орендованими та такими, що перебувають під управлінням Експедитора на інших законних підставах. Таким чином, відповідач не був обмежений надавати послуги конкретними вагонами і мав право використовувати будь-які інші вагони - власні, орендовані і такі, що перебувають в його управлінні.
Також слід зазначити, що на відміну від договорів оренди, умови договорів про надання послуг, в тому числі й умови договору, укладеного сторонами у цій справі, не передбачають в якості істотної умови визначення індивідуальних ознак майна, зокрема, номерів транспортних засобів, в даному випадку вагонів, якими будуть надаватися послуги. Отже, у випадку, коли визначення в Договорі надання послуг номерів вагонів не є істотною умовою такого договору і сторони окремо про це не домовлялися, то відсутні підстави вважати введення позивача в оману щодо такої обставини, яка для мети застосування ст. 230 ЦК України повинна мати істотне значення.
Щодо посилання позивача у апеляційній скарзі на лист відповідача від 22.05.2018 № 288/06, в якому відповідач вказав номери вагонів, слід зазначити, що надсилання цього листа на адресу позивача було здійснено з метою інформування останнього про кількість вагонів, якими будуть надаватися послуги і таке інформування було правом відповідача. Водночас, умови Договору не передбачають необхідності додаткового подальшого узгодження сторонами номерного переліку вагонів, якими відповідач зобов'язаний надавати позивачеві послуги з перевезення.
Обґрунтовуючи свої заперечення проти задоволення апеляційної скарги відповідач зауважує на тому, що згідно з Додатком № 2 до рішення РНБО до окремих російських підприємств, як до суб'єктів господарювання були застосовані санкції у вигляді: блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном. Рішення РНБО не визначає у якій спосіб реалізується обмеження права користування та розпорядження російських власників належним їм майном на території України. В рішенні РНБО не встановлені обмеження щодо прав відповідача, який до введення в дію Рішення отримав право платного користування вагонами (оренди) від російських власників на підставі договорів оренди (суборенди). Саме тому тільки АТ «Українська залізниця» своєю телеграмою з 08.06.2018 обмежило перевезення по території України порожніх вагонів російських власників, але в подальшому офіційним документом - Конвенційною забороною №Ц-2/83 від 15.06.2018 ввело дату такого обмеження з 01.07.2018. Таким чином, на дату укладення оспорюваного договору (21.05.2018) не було ніяких обмежень щодо користування відповідачем вагонами та надання послуг з їх використання. Тому, позивач у червні 2018 року: з 01.06.2018 (дата початку надання послуг за Договором) по 07.06.2018 (включно, дата до введення обмежень телеграмою Української Залізниці) та 15.06.2018 (включно, дата Конвенційної заборони - 01.07.2018) не тільки мав можливість, а й фактично отримував послуги від відповідача, що доведено відповідачем належними доказами.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на те, що місцевим господарським судом не відображено у мотивувальній частині оскаржуваного рішення всіх доводів позивача та підстав їх відхилення є неспроможним, оскільки аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21.01.1999 у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії), від 22.02.2007 у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Водночас вимога пункту 1 статті 6 названої Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваного у даній справі судового рішення відсутні.
Судові витрати.
Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору за підсумками розгляду апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Оскільки доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків місцевого господарського суду, апеляційна скарга задоволенню не підлягає і судові витрати за її подання покладаються судом на скаржника відповідно до вимог зазначеної статті.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УНІВЕРСАЛЬНА ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ В УКРАЇНІ" залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 23.09.2019 у справі №910/8395/19 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/8395/19 повернути до господарського суду міста Києва.
4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст.287-289 ГПК України.
Повний текст судового рішення складено та підписано - 19.12.2019.
Головуючий суддя І.П. Ходаківська
Судді С.В. Владимиренко
В.А. Корсак