26 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 400/3033/18
адміністративне провадження № К/9901/32267/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 400/3033/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу,
ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Київській області від 31 жовтня 2018 року № 556 о/с про звільненні позивача зі служби в поліції;
- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Київській області поновити позивача на посаді командира взводу № 1 роти № 3 полку патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець»;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 жовтня 2018 року по дату поновлення на посаді;
- сягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь позивача винагороду за безпосередню участь у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях чи в антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду у розмірі 3 200 грн.;
- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Київській області видати позивачу направлення на медико-соціальну експертизу для встановлення ступеня втрати професійної працездатності.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року, залишеною без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Київській області, що полягає у незадоволенні рапорту позивача від 12 вересня 2018 року щодо видачі ОСОБА_1 направлення на медико-соціальну експертну комісію для встановлення ступеня втрати професійної працездатності.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Київській області протягом десяти днів з дня набрання сили судовим рішенням видати ОСОБА_1 , відповідно до пункту 1.4 розділу ІІ затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05 червня 2012 року № 420 «Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків», направлення на медико-соціальну експертну комісію для встановлення ступеня втрати професійної працездатності.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Слід зазначити, що судом першої інстанції справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження.
Задовольнивши частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що посилання позивача на те, що наказ про звільнення позивача було видано під час його тимчасової непрацездатності, колегія суддів не сприймає з огляду на наступне.
Як зазначалось відповідачем, позивач не надав листків непрацездатності, які, відповідно до пункту 1.1 розділу І затвердженої наказом Міністерства здоров'я України від 13 листопада 2011 року № 455 «Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян», є допустимими доказами тимчасової непрацездатності.
Також, Головне управління Національної поліції в Київській області змінило дату звільнення позивача , зазначивши останнім днем служби перший день після періоду, вказаного у Довідці-звільненні № 91 від 26 жовтня 2018 року.
Позивачем не обґрунтовані доводи про те, що відповідача було зобов'язано запропонувати йому цивільні посади або посади державної служби.
Судом зазначено, що такий обов'язок на відповідача нормами Закону України «Про Національну поліцію» не покладений. До того ж, наявність чи відсутність з боку Головного управління Національної поліції в Київській області відповідних пропозицій жодним чином не впливає на оцінку законності наказу про звільнення позивача..
Крім цього, судом враховано, що позивач не оскаржував прийняту за наслідками лікарської (військово-лікарської) експертизи постанову (яка, згідно з підпунктом 3 пункту 1, пунктом 11 розділу IX затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 03 квітня 2017 року № 285 «Положення про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії Міністерства Внутрішніх Справ», була записана у свідоцтві про хворобу № 827/М/зв).
Так, можливість перегляду та оскарження рішень військово-лікарської комісії передбачена Наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України».
Рішення військово-лікарської комісії можуть бути оскаржені в такому порядку:
рішення військово-лікарської комісії гарнізону, госпіталю можуть бути оскаржені у військово-лікарській комісії регіону за територіальним принципом або Центральній військово-лікарській комісії;
рішення регіону можуть бути оскаржені в Центральній військово-лікарській комісії або в судовому порядку;
рішення військово-лікарської комісії Центральної військово-лікарської комісії можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Аналогічне положення щодо судового оскарження рішень військової лікарської комісії закріплене в п. 9 ч. 1 ст. 19 КАС України, згідно якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Адміністративний процес базується на засадах змагальності й диспозитивності (ст. 9 КАС України).
На підставі ч 1 ст. 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
За змістом п. 9 ч. 5 ст. 160 КАС України зазначається, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням, прав, свобод або інтересів позивача.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.
При цьому, позивач виключно на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.
Тобто за умови особистого переконання позивача про порушення його прав та інтересів, останній не оскаржив прийняту за наслідками лікарської (військово-лікарської) експертизи постанову, а обрав наступний спосіб захисту: зобов'язати Управління видати йому направлення на медико-соціальну експертизу для встановлення ступеня втрати професійної працездатності, що і було задоволено судом першої інстанції.
При цьому якщо за результатами висновків медико-соціальної експертизи для позивача буде позитивний висновок (який, наприклад, наддасть можливість працювати на посаді цивільного персоналу, тощо) позивач не позбавлений права переглянути судове рішення за нововиявленими обставинами відповідно до положень ст. 361 КАС України.
Посилання позивача, що роботодавець несвоєчасно провів з ним розрахунок, видав копію наказу та видав неналежно оформлену трудову книжку не є самостійними підставами для визнання протиправним та скасування оскаржуваного Наказу.
Доводи стосовно того, що ЛКК Комунального закладу "Первомайський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" не може проводити лікарські та військово-лікарські експертизи відхиляються, адже зазначене не може бути підставою для відмови відповідача видати направлення на медико-соціальну експертну комісію.
Інші доводи, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для задоволення позову в повному обсязі.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суди попередніх інстанцій правильно дійшли висновку, що позовні вимоги позивача є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
У поданій касаційній скарзі позивач, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року в частині незадоволених позовних вимог та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Пункт 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і ст. 13 КАС України.
Згідно ч. 1 ст. 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас п. 2 ч. 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
У свою чергу, за змістом п. 1 ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Наведені обставини свідчать, що спірні правовідносини у цій справі склались з приводу проходження позивачем публічної служби, справа є незначної складності.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність у даному випадку обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України та не вказують на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права. Таке застосування є очевидним (п. 2 ч. 2 ст. 332 КАС України).
Посада публічної служби, яку обіймала позивач (командир взводу № 1 роти № 3 полку патрульної поліції особливого призначення «Миротворець») та у зв'язку з проходженням служби на якій виник цей спір, не відноситься до категорії службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище у розумінні примітки до ст. 50 Закону України «Про запобігання корупції». Згідно з останньою під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема, військові посадові особи вищого офіцерського складу, якими в силу ч. 2 ст. 5 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» є військовослужбовці зі званнями: генерал-майор, контр-адмірал, генерал-лейтенант, віце-адмірал, генерал-полковник, адмірал, генерал армії України.
Разом з тим, Суд також враховує позицію висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі п. 3 (а) ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 Конвенції.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Крім того, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2019 року (К/9901/31654/19), вже було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 400/3033/18.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Керуючись статтями 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 400/3033/18.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя - доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов