Справа № 302/946/17
Іменем України
30 жовтня 2019 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів - Кондора Р.Ю., Кожух О.А.,
з участю секретаря судового засідання: Микуляк Є.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 27 грудня 2017 року, ухваленого суддею Цімбота В.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання недійсною умови кредитного договору та стягнення суми,
встановив:
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання недійсною умови кредитного договору та стягнення суми.
Позов вмотивовано тим, що 30.06.2006 між ним та ПАТ КБ «ПривтаБанк» укладено кредитний договір №MKMWGK00000005, згідно якого він отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США на строк до 30.06.2021. Умовами кредитного договору передбачена сплату винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 2% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,21% від суми виданого кредиту. Вважає, що умова договору щодо обов'язку сплачувати крім відсотків ще й додаткову комісії у вигляді щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,21% від суми виданого кредиту, є такою, що суперечить нормам законодавства та несправедливою умовою договору. Відповідно до приписів ст.ст. 11, 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» така умова підлягає визнанню недійсною. Крім того в порядку ст. 216 ЦК України з відповідача слід стягнути 4547,41 доларів США сплаченої ним комісії.
Заочним рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 27 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд не дав належної оцінки його доводам щодо несправедливості умов кредитного договору. Банком не обґрунтовано за які саме послуги стягується передбачена договором комісія, як і не надано доказів надання таких послуг. Суд не навів у своєму рішенні відповідних мотивів щодо відмовив у задоволенні позову. Також, суд безпідставно стягнув з нього судовий збір за пред'явлення позову, оскільки він звільнений від сплати такого.
АТ КБ «ПривтаБанк» подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначив те, що скарга не може бути задоволена з тих підстав, що на момент укладення кредитного договору діяло законодавство яке не забороняло отримувати комісію за надання фінансової послуги. Крім того, позивач пропустив строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що така не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що 30.06.2006 між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПривтаБанк» укладено кредитний договір №MKMWGK00000005, згідно якого позивач отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США на строк до 30.06.2021.
Пунктом 1.1. кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,21% від суми виданого кредиту.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його безпідставності. Зокрема суд послався на те, що в розділі 6 «Інші умови» передбачені підстави й умови сплати позичальником винагороди банку.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки.
Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
При цьому відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 30 червня 2006 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів» (тут і надалі в редакції станом на день укладення кредитного договору).
З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Відповідно до пункту 2.4 глави 2 розділу ІІ «Доходи і витрати банку» Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 255 (далі - Правила № 255), в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, комісійні доходи і витрати (далі - комісії) - операційні доходи і витрати за наданими (отриманими) послугами, сума яких обчислюється пропорційно сумі активу або зобов'язання чи є фіксованою. Комісії, що отримані (сплачені) банком за зобов'язання з кредитування (резервування кредитної лінії) під час ініціювання або придбання кредиту, визнаються невід'ємною частиною доходу (витрат) фінансового інструменту, якщо є ймовірність того, що кредитний договір буде укладено. Якщо строк наданого зобов'язання з кредитування закінчується без надання кредиту, то на кінець строку зобов'язання комісії визнаються комісійними доходами (витратами). Комісії, що отримуються (сплачуються) під час надання послуг, визнаються доходами (витратами). До них належать: комісії за розрахунково-касове обслуговування клієнтів; комісії за обслуговування кредитної заборгованості; комісії за резервування кредитної лінії, які розраховуються на пропорційній часу основі протягом строку дії зобов'язання; комісії за управління інвестицією, тощо.
Укладаючи договір кредиту та визначаючи у пункті 1.1 плату за надання фінансового інструменту, банк правильно керувався Правилами № 255, оскільки вони були чинними на час укладення спірного правочину.
Тоді як, Правила № 168 були введені в дію постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року, пунктом 4 якої визначено, що вона набирає чинності через 10 днів після державної реєстрації в Міністерстві юстиції України. Оскільки реєстрація вказаного акта у Міністерстві юстиції України відбулася 25 травня 2007 року (реєстраційний номер № 541/13808 від 25 травня 2007 року), тому Правила № 168 набрали чинності з 04 червня 2007 року, а отже не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Щодо застосування ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», то визначені у цьому абзаці заборони щодо встановлення у договорі про надання споживчого кредиту будь-яких зборів, відсотків, платежів тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього закону, були визначені Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року, тобто після укладення спірного правочину.
Суд першої інстанції надав належну правову оцінку обставинам справи, правильно застосував норми матеріального права та вирішив справу відповідно до норм закону, чинних на час укладення спірного правочину, а також дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні позову, оскільки на момент укладення спірного правочину чинним законодавством не було передбачено заборон щодо встановлення у кредитному договорі комісій, тому включення до кредитного договору пункту 1.1, яким передбачалася щомісячна плата за надання фінансового інструменту, не суперечило чинному законодавству.
Апеляційний суд констатує, що така комісії не може вважатися положенням, яким передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, в розумінні ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», оскільки її розмір є чітко зафіксованим та не передбачає якихось змін. Також не вбачається, що встановлення такої комісії має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, а отже така умова договору не може вважатися несправедливою в розумінні ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів».
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, що відповідно до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки, ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору відповідно до ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», то судові витрати по даній справі слід компенсувати за рахунок держави.
Виходячи з наведеного та керуючись нормами статей 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Заочне рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 27 грудня 2017 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 04 листопада 2019 року.
Суддя-доповідач
Судді