27 вересня 2019 року ЛуцькСправа № 140/2074/19
Волинський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смокович В.І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної міграційної служби України у Волинській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування наказу, рішення,
ОСОБА_1 звернувся із позовом до Управління державної міграційної служби України у Волинській області (далі - УДМС України у Волинській області, відповідач-1), Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач-2) про визнання неправомірними та скасування наказу Управління державної міграційної служби України у Волинській області № 26 від 02 квітня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішення Державної міграційної служби України від № 90-19 від 31 травня 2019 року про відхилення скарги на рішення Управління державної міграційної служби України у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у березні 2019 року звернувся до УДМС України у Волинській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 03 квітня 2019 року отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення про таку відмову оформлене наказом УДМС України у Волинській області № 26 від 02 квітня 2019 року, з яким позивач не погодився та оскаржив до ДМС України. Рішення відповідча-2 №90-19 від 31 травня 2019 року позивачу було відмовлено у задоволенні скарги. Водночас, ОСОБА_1 зазначив, що йому невідомі мотиви, на підставі яких було відмовлено в оформленні документів. У країну свого постійного проживання (Республіку Кубу ) не може повернутися, оскільки політична та економічна ситуація не дозволяє належним чином реалізувати права та свободи, визначені міжнародними документами про права людини.
Керуючись наведеним, просить позовні вимоги задовольнити.
У відзиві на позов від 12 серпня 2019 року №0701.6-5716/0701.6.2-19 (арк. спр. 38-42) представник відповідачів заперечив проти його вимог. Вказав, що звернення позивача розглянуте відповідно до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що під дію вказаного закону він не підпадає. При цьому, його звернення необхідно розцінювати, як спосіб легалізації свого перебування на території України. Позивач вказав, що не бажає повертатися у країну свого походження через те, що його не влаштовує політична ситуація у Республіці Куба, проте не зазначив жодних фактів переслідування через політичні переконання чи приналежність до певної політичної сили. Крім того, позивача не влаштовує рівень заробітної плати, яку він отримував, працюючи економістом. Його рідні, які проживають в Республіці Куба , не мають наміру залишати країну. Позивач під час виготовлення паспорта для виїзду за кордон та перетину кордону не зазнав перешкод зі сторони країни походження, що свідчить про наявність прав та можливість ними користуватися у цій країні. Позивач стверджує, що не перебував у жодній політичній, релігійній, військовій або громадській організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами - не причетний. Заявник неодноразово затримувався на 3 години за негативні висловлювання про уряд країни, однак до кримінальної відповідальності не притягувався. А тому немає жодних підстав вважати, що заявник має обґрунтовані підстави для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Під час співбесіди позивач не довів фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. У своїй сукупності факти, інформація, повідомлена заявником, не дають підстав для набуття додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Надані позивачем докази не свідчать про його переслідування в країні походження, яке б могло загрожувати конкретно йому у випадку повернення на батьківщину. На переконання відповідачів, ОСОБА_1 підпадає під поняття «економічний мігрант», тому відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, він вважається особою, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитись у іншому місці, а його дії мотивуються, зокрема, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку із наведеним відповідачі вважають позовні вимоги безпідставними і необґрунтованими та просять у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої постановлено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (арк. спр. 1).
Окрім того, у відзиві на позовну заяву представник відповідачів просив розгляд даного спору здійснювати із повідомленням (викликом) сторін.
Щодо вказаного клопотання суд зазначає таке.
Відповідно до приписів частин п'ятої та шостої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Частиною шостою статті 12 КАС України визначено перелік справ незначної складності. Відповідно до пункту 10 вказаної норми справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Частиною четвертою статті 257 КАС України встановлено перелік категорій справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Дана адміністративна справа не підпадає під вказаний перелік.
Враховуючи, що справа є справою незначної складності, суд уважає, що бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею у письмових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення розгляду справи у судовому засіданні.
Окрім того, зазначаючи про необхідність розгляду справи в судовому засіданні з повідомлення (викликом) сторін, представник відповідачів не зазначив, встановлення яких саме обставин у справі є неможливим шляхом аналізу письмових доказів і пояснень у заявах по суті та вимагає проведення судового засідання.
Із наведених підстав розгляд даного спору судом проведено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін у судове засідання.
Суд, перевіривши доводи позивача та відповідача у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв'язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - Республіки Куба, м. Лас Пунас Пуерто Падре, громадянин Республіки Куба, країна постійного проживання - Республіка Куба, за національністю - кубинець, за релігійними переконаннями - атеїст, вищу освіту отримував у Політехнічному університеті у м. Делісія Пуерто Падре у 2006-2010 роках за спеціальністю економіст (підтверджуючих документів не надав), неодружений; не перебуває у жодних військових, релігійних, громадських організаціях. З документів, що посвідчують особу у заявника наявний національний паспорт країни походження.
За межі країни походження виїхав 16 лютого 2019 року, мав дозвіл влади на виїзд (паспорт); повітряним сполученням прибув у Російську Федерацію, де перебував 20 днів (очікував на виготовлення туристичної візи до України). Отримав візу № Y02822888, яка дійсна із 06 березня 2019 року по 05 квітня 2019 року. Використовуючи авіасполучення, транзитом через Республіку Білорусь, 10 березня 2019 року прибула до України (м. Львів). На даний час позивач проживає по АДРЕСА_1 . Вказані обставини стверджуються матеріалами особової справи № 2019LT004 (розпочата 14 березня 2019 року) (арк. спр. 45-114).
Позивач 14 березня 2019 року звернувся до УДМС у Волинській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 4 (а.с. 21-22). В обґрунтування звернення вказав, що у своїй країні політично переслідується, неодноразово затримувався поліцією, однак ці факти не задокументовані. Не має довіри до своєї країни через відсутність законів.
Першого квітня 2019 року фахівцем відповідача-1 оформлено висновок працівника щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. спр. 89-94).
Зі змісту вказаного висновку випливає, що ОСОБА_1 підпадає під поняття "економічний мігрант", тому, згідно із пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, заявника необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитись в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Проаналізувавши матеріали особової справи із точки зору оцінки тверджень заявника у контексті ситуації в країні його громадянської належності, УДМС у Волинській області зробило висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до наказу № 26 від 02 квітня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Куба ОСОБА_1 » (арк. спр. 95) позивачу відмовлено в оформленні відповідних документів.
У подальшому, 03 квітня 2019 року УДМС у Волинській області позивачу було надано повідомлення № 9 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. спр. 96).
Не погодившись із рішенням про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене наказом № 26 від 02 квітня 2019 року, позивач оскаржила його до ДМС України, подавши скаргу від 05 квітня 2019 року (арк. спр. 101).
За результатами розгляду скарги ДМС України прийнято 31 травня 2019 року рішення №90-19 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. спр. 106). Рішення прийнято ДМС України на підставі висновку за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31 травня 2019 року (арк. спр. 107-112), з якого слідує, що УДМС у Волинській області належним чином проаналізовано усі відомості, подані заявником під час попереднього розгляду його заяви і на підставі частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято обґрунтоване та правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач, не погоджуючись із наказом Управління державної міграційної служби України у Волинській області № 26 від 02 квітня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішенням Державної міграційної служби України від № 90-19 від 31 травня 2019 року про відхилення скарги на рішення Управління державної міграційної служби України у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується таким.
Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, а пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закон № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно з пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Статтею 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частин четвертої, шостої статті 8 цього ж Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону № 3671-VI).
Як вбачається з висновків до оскаржуваних рішень, підставою для їх прийняття слугувало встановлення відповідачами відсутності умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки позивач не навів та не довів фактів загрози його життю, безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Крім того, до органу міграційної служби заявник звернувся з метою легалізації свого тимчасового перебування на території України.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих аргументів про факти погроз, переслідування в Республіці Куба, які б слугували причиною неможливості повернення до цієї країни. Обґрунтованих пояснень позивач також не навів та не вказала, чим можуть бути підтверджені обставини ймовірного переслідування.
Суд звертає увагу, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, до положень Директиви Ради Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.
Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі у діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зазначеного та сам позивач, звертаючись до міграційних органів, на такі факти не вказував.
Такі висновки суду підтверджуються наявними в матеріалах справи копіями протоколу співбесіди із позивачем від 20 березня 2019 року та реєстраційного листка на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 березня 2019 року. Із наведених документів випливає, що основною причиною еміграції позивача є незгода з політичним режимом країни походження, проте позивач не зазначив жодних фактів переслідування через політичні переконання. При цьому, позивач добровільно залишив свою країну походження, оскільки його не влаштовує рівень доходів (заробітної плати) в цій країні, тобто з економічних причин. Проте такі аргументи не спроможні доводити існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні його постійного проживання чи країні походження через побоювання застосування щодо позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Окрім того, позивач під час співбесіди зазначив, що в армії не служив, з метою уникнення такої служби змінював своє місце проживання; усвідомлений, що за такі дії його можуть арештувати (арк. спр. 26).
Інформація про країну походження позивача - Республіку Куба належить до загальновідомої інформації. Однак ситуація у даній країні не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рівень небезпеки для позивача не перевищує загального рівня небезпеки, в якій перебуває решта громадян країни.
Таким чином, суд вважає, що в ході судового розгляду знайшли своє підтвердження висновки відповідачів відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадянської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що у цілому позивач не заперечує того факту, що ані в минулому, ані на сьогодні жодних загроз з боку органів державної влади у країні його походження для нього особисто не існує.
Згідно із пунктом 4.1 розділу IV "Попередній розгляд заяв" Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649), під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності); б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідач - УДМС у Волинській області при розгляді заяви позивача та прийнятті оскаржуваного наказу від 02 квітня 2019 року № 26 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дотримав встановлену процедуру попереднього розгляду заяви, провівши співбесіду, оформлену протоколом, розглянувши з достатньою повнотою відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підготувавши письмовий висновок, у якому є посилання на використану інформацію про країну походження заявника з актуальних джерел.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що УДМС України у Волинській області, де розглядалася заява позивача, а також ДМС України під час розгляду скарги позивача на рішення територіального органу ДМС, було належним чином проаналізовані усі подані відомості про її особу та причини звернення за захистом, інформація по країні походження та постійного місця проживання, та прийняте законне і обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відтак, відсутні підстави для скасування оскаржуваного наказу та рішення. На думку суду, відповідачі довели їх правомірність в даній адміністративній справі, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , паспорт НОМЕР_1 ) до Управління державної міграційної служби України у Волинській області (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Градний Узвіз, 4, ідентифікаційний код юридичної особи 37821586), Державної міграційної служби України (місто Київ, вулиця Володимирська, 9, ідентифікаційний код юридичної особи 37508470) про визнання неправомірними та скасування наказу, рішення відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд.
Суддя В.І. Смокович
Повний текст судового рішення складено 27 вересня 2019 року.