Постанова
Іменем України
Єдиний унікальний номер справи 757/52469/18-ц
Номер провадження 22-ц/824/9827/2019
Головуючий у суді першої інстанції Н.П.Чередніченко
Доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач
11 вересня 2019 року місто Київ
Номер справи 757/52469/18
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач),
суддів: Матвієнко Ю.О., Шкоріної О.І.
секретар судового засідання: Горак Ю.М.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року, ухвалене у складі судді Чередніченко Н.П., в приміщенні Голосіївського районного суду міста Києва, відомості про дату складання повного рішення відсутні, -
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання інформації недостовірною, відповідно до вимог якого просила суд визнати недостовірною інформацію, передану відповідачем до Головного управління ДФС України в м.Києві про наявність у неї податкових зобов'язань за отриманим нею від ПАТ «Укрсоцбанк» додатковим благом.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що нею дійсно у відповідача було отримано споживчий кредит, в забезпечення виконання умов якого позивач передала банку як іпотекодержателю нерухоме майно, а саме належну їй квартиру АДРЕСА_1 . 02.05.2018 державним реєстратором КП «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» ОСОБА_2 було вчинено реєстраційну дію та зареєстровано за відповідачем право власності на вищевказане нерухоме майно, що було передано йому в іпотеку. Дана реєстраційна дія відбулась на підставі застереження про позасудове врегулювання встановленого укладеним між сторонами договором про іпотеку №MRTG-000000014463 від 10.09.2008. Після звернення відповідачем в односторонньому порядку стягнення на предмет іпотеки, останній 07.06.2018 направив позивачу довідку про отриманий нею дохід у вигляді прощеного боргу, зі змісту якої вбачалось, що у зв'язку із задоволенням в порядку ст.37 Закону України «Про іпотеку» вимог іпотекодержателя, на дату здійснення банком державної реєстрації права власності на нерухомість ОСОБА_1 було прощено (анульовано) залишок заборгованості за кредитним договором у розмірі 3 973 755, 38 грн.
Оскільки, на переконання позивача, у відповідності до вимог Закону України «Про іпотеку» після звернення ПАТ «Укрсоцбанк» стягнення на предмет іпотеки за вищевказаним договором та здійснення ним за собою реєстрації права власності на іпотечне майно, банк загалом втратив своє право вимоги за зобов'язанням, подана останнім до органів фіскальної служби інформація про прощення ОСОБА_1 залишку заборгованості є недостовірною. Тому, з урахуванням тієї обставини, що внаслідок подання відповідачем до органів фіскальної служби недостовірної інформації про отримання позивачем додаткового блага у вигляді прощеного боргу, у останньої виник обов'язок зі сплати податку, ОСОБА_1 змушена була звернутись до суду із даним позовом.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено. Дане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем обрано невірний спосіб захисту своїх прав.
Не погоджуючись із таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалите нове про задоволення позову. В обґрунтування поданої скарги посилалась на порушення місцевим судом при вирішенні спору норм матеріального та процесуального права та на неповне з'ясування обставин справи. Зазначила, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків, що пред'явлені позивачем позовні вимоги стосуються майнових прав останньої та спору в частині правомірності або неправомірності оподаткування доходів, або ж правомірності чи неправомірності прийняття відповідного рішення органами державної податкової інспекції, внаслідок чого ОСОБА_1 було обрано невірний спосіб захисту своїх прав, оскільки предмет даного спору було не тільки визнання інформації недостовірної, а як наслідок відкликання відповідачем форми 1ДФ, яка містить таку інформацію. Крім того, позивач послалась на те, що судом першої інстанції безпідставно було стягнуто з неї судовий збір на користь держави, оскільки вона звільнена від сплати судового збору.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач та її представник - ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги підтримали та просили скаргу задовольнити.
Відповідач, будучи належним чином повідомленим про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, у судове засідання свого представника не направив, причини неявки представника суду не повідомив. При цьому, будь-яких заяв чи клопотань, або ж відзиву на апеляційну скаргу до суду, станом на день розгляду справи, від ПАТ «Укрсоцбанк» не надходило.
Суд апеляційної інстанції, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, вважав за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача, оскільки його неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає часткового задоволенню, з огляду на наступне.
Так, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, що в свою чергу було зумовлено неправильно обраним позивачем способом судового захисту.
Колегія суддів вважає, що такий висновок суду законний та обґрунтований, він відповідає встановленим у справі обставинам, зібраним по справі доказам, з огляду на таке.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачем була отримана направлена відповідачем довідка ПАТ «Укрсоцбанк» №4558-12 від 07.06.2018 року про отриманий нею дохід у вигляді прощеного банком боргу, відповідно до якої, останню, було проінформовано про те, що банк 02.05.2018 року у відповідності до ст.37 Закону України «Про іпотеку» задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 , що перебувала в іпотеці у банка відповідно до умов Іпотечного договору №MRTG-000000014463/S від 10.09.2018 та Договору про іпотечний кредит №MRTG-000000014463 від 10.09.2018.
Зі змісту вказаної довідки вбачається, що згідно висновку суб'єкта оціночної діяльності, ринкова вартість предмета іпотеки станом на 02.05.2018 була визначена на рівні 2 058 291 грн. Тобто, після здобуття банком права власності на предмет іпотеки, залишок заборгованості за вищевказаним кредитним договором (за основною сумою, процентами, пенею та штрафними санкціями) за офіційним курсом НБУ станом на день звернення такого стягнення склав 3 973 755, 38 грн. (а.с.5).
Таким чином, ПАТ «Укрсоцбанк» даною довідкою повідомив позивача про те, що у зв'язку із задоволенням своїх вимог як іпотекодержателя, ОСОБА_1 банком було прощено залишок вищевказаної заборгованості та роз'яснено, що у відповідності до вимог Податкового Кодексу України, до складу її річного доходу за 2018 рік включається дохід у вигляді основної суми прощеного (анульованого) боргу в розмірі 3 860 259, 85 грн., та відповідно такий дохід фізичної особи підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18% та військовим збором за ставкою 1,5%, які позивач у відповідності до вимог чинного законодавства зобов'язана самостійно сплатити.
Відповідно до наданої позивачем копії листа Головного управління ДФС у м. Києві від 11.02.2019 за вих.№13713/Д/26-15-13-04-20, її було запрошено до Центру обслуговування платників податків за місцем своєї податкової адреси до 02.05.2019 для подання податкової декларації про майновий стан і доходи за 2018 рік та/або надання пояснень і їх документального підтвердження до Управління з приводу отриманого доходу у вигляді додаткового блага (а.с.27).
При цьому, позивача було повідомлено про те, що відповідно до п.п.164.2.17 п.164.2 ст.164 Податкового Кодексу України до загального місячного (річного) оподаткованого доходу платника податку включається, зокрема, дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків передбачених ст.165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.
Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін (статті 12, 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Звертаючись до суду із даним позовом про визнання недостовірною інформації, що була передана відповідачем до Головного Управління ДФС України в м.Києві про наявність у позивача податкових зобов'язань у вигляді додаткового блага, остання посилалась на відсутність у неї залишку заборгованості, у зв'язку із позасудовим врегулюванням питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, позивач вказувала на те, що банк у своєму повідомленні не зазначив того, яка саме сума боргу була прощена і з чого саме вона складається, тому повідомлення про анулювання боргу не може бути достатньою підставою для визначення їй грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, оскільки вказана сума може включати проценти, пеню, штрафи, комісію, які в свою чергу не можуть бути включені до об'єкта оподаткування.
Питання щодо оподаткування податком з доходу фізичних осіб регламентується Податковим кодексом України, яким також визначено порядок вирішення спірних питань.
Як визначено положеннями підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу).
Відповідно до підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України додаткові блага - це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).
Перелік додаткових благ, які включаються до оподатковуваного доходу, встановлений підпунктом 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України є вичерпним.
Так, відповідно до підпункту «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України таким додатковим благом може бути основна сума боргу платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 14 лютого 2019 року, винесеної по справі №П/811/948/15, з аналізу зазначених вище норм податкового законодавства випливає, що законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, і не включає в цю суму боргу (кредиту) проценти, прощені (анульовані) кредитором.
Наведене підтверджується і змінами, які в подальшому внесені до законодавства, зокрема, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов'язань» від 09.04.2015 №321-VIII, який набрав чинності 07 травня 2015 року, редакція підпункту 165.1.55 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України була доповнена абзацом другим, у зв'язку з чим сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені), прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності не підлягали включенню до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
Таким чином, боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) основної суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов'язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
Зі змісту викладених позивачем позовних вимог про визнання інформації недостовірно, вбачається, що ОСОБА_1 , звернувшись до суду із позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» в порядку цивільного судочинства, фактично не погоджується із поданою останнім до відповідних контролюючих органів інформації щодо прощеного залишку заборгованості за договором іпотечного кредиту, а також її складових в цілому, та як наслідок встановленим їй обов'язком по сплаті податків на доходи фізичних осіб, що регулюється окремими нормами податкового законодавства.
Так, частиною четвертою статті 32 Конституції України встановлено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.
Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Положеннями статті 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Даною нормою передбачаються наступні види способів захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку, що для застосування того чи іншого способу захисту, суд має встановити характер спірних правовідносин, права та інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, та факт їх порушення відповідачами.
В абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК із урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Також, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Розглядаючи заявлені позивачем вимоги в цій частині, суд виходив з того, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову цієї категорії, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Тому, відмовляючи позивачу у задоволенні пред'явленого до ПАТ «Укрсоцбанк» позову про визнання недостовірною переданої останнім до Головного управління ДФС України в м.Києві про наявність у позивача податкових зобов'язань у вигляді додаткового блага, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо неналежно обраного останньою способу судового захисту, оскільки цивільним законодавством передбачається спростування недостовірної інформації, виключно в якості захисту порушених законних немайнових прав та інтересів особи.
З аналізу спірних правовідносин вбачається, що позивач має на меті захистити своє порушене право в адміністративних відносинах з контролюючими органами Державної фіскальної служби України щодо захисту своїх прав і законних інтересів як платника податків. Відтак, позивач не позбавлена можливості оскаржувати рішення Головного управління ДФС України у м.Києві у випадку визначення останнім податкових зобов'язань позивача.
Отже, суд першої інстанції, вирішуючи спір дійшов обґрунтованого висновку про те, що суду не надано належних та допустимих доказів (стаття 57, 60 ЦПК України) на підтвердження того, що поширена відповідачем інформація щодо прощення ним боргу, а також його складових, є недостовірною у розумінні статті 277 ЦК України, оскільки банк вважає, що ним прощено борг позивачці за кредитними правовідносинами та банк виконав свої зобов'язання перед контролюючими органами, направивши їм інформацію щодо прощеного, на думку банку, ОСОБА_1 боргу. Позивачем не доведено порушення відповідачем її прав та охоронюваних законом інтересів.
Інші доводи апеляційної скарги в частині неврахування місцевим судом тих обставин, що предметом позову у даній справі було не тільки визнання інформації недостовірною, а як наслідок відкликання відповідачем поданої форми 1ДФ, яка містить недостовірну інформацію, не заслуговують на увагу апеляційного суду, оскільки позовних вимог про зобов'язання вчинити певні дії до ПАТ «Укрсоцбанк» у даній справі не заявлялось.
Як пояснила позивач, податкове повідомлення-рішення щодо сплати нею податків з прощеного боргу Державною фіскальною службою не ухвалювалось, такого документу вона не отримувала. Тобто, у випадку ухвалення такого рішення, позивач не позбавлена права оскаржити його в порядку адміністративного судочинства. Такий спосіб захисту порушеного, на думку позивача, її права буде належним та ефективним.
Разом з цим, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги щодо відсутності правових підстав для стягнення з позивача на користь держави судового збору, враховуючи наступне.
Ухвалюючи рішення у даній справі, суд першої інстанції в порядку розподілу судових витрат, у відповідності до вимог ст.141 ЦПК України вирішив питання щодо стягнення з позивача на користь держави судового збору у розмірі 704,80 грн., оскільки у задоволенні пред'явленого ОСОБА_1 позову було відмовлено, а при його подачі судового збору сплачено не було.
Так, положеннями ч.1 ст.133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (ч. 2 ст. 133 ЦПК України).
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу наданий статус особи, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (2 категорії), що підтверджується копією відповідного посвідчення (а.с.62).
Наведені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом була звільнена від сплати судового збору. За таких обставин, не дивлячись на те, що їй відмовлено у задоволенні позову, судові витрати по сплаті судового збору по даній справі необхідно віднести на рахунок держави.
Проте, ухвалюючи рішення та вирішуючи питання про стягнення судового збору з позивача, суд першої інстанції наведених вище обставин не з'ясував, положень закону не врахував та не перевірив на відповідній стадії судового процесу наявність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору за подання позовної заяви у даній справі.
Оскільки рішення суду в частині стягнення судового збору ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині.
Керуючись ст.ст. 367, 369, п.п.1, 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 22 квітня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь держави судового збору у розмірі 704 грн. 80 коп. скасувати.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне рішення складено 16.09.2019.
Судді
Л.Д. Поливач
Ю.О. Матвієнко
О.І. Шкоріна