Постанова
Іменем України
28 серпня 2019 року
м. Київ
справа № 182/5880/13-ц
провадження № 61-19188св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Сімоненко В. М.,
суддів: Калараш А. А., Лесько А. О., Петрова Є. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області в складі суддів: Митрофанової Л. В., Барильської А. П., Зубакової В. П., від 18 січня 2017 року та додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області в складі суддів: Митрофанової Л. В., Барильської А. П., Зубакової В. П., від 24 січня 2017 року,
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2013 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позов обґрунтовано тим, що 31 серпня 2006 року відповідно до укладеного договору № DNН4КР75450682 ОСОБА_1 отримала від банку кредит у розмірі 8 352,50 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає між нею і банком договір, про що свідчить підпис відповідача у заяві. Відповідно до умов договору, погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов. Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк, відповідно до умов договору та вимог закону. У порушення зазначених норм закону та умов договору відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконала, у зв'язку із чим станом на 10 червня 2013 року має заборгованість у сумі 84 264,81 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.
Заочним рішенням Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О. від 04 березня 2014 року стягнуто на користь ПАТ КБ «Приватбанк» з ОСОБА_2 заборгованість за кредитом в сумі 84 264,81 грн, яка складається з 7 408, 98 грн - заборгованість за кредитом; 28 959,73 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 43 407,30 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 988, 80 грн - штраф (процентна складова) та витрати зі сплати судового збору у розмірі 842, 65 грн, а всього стягнуто - 85 107,46 грн.
Ухвалою Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О. від 04 грудня 2015 року заяву ОСОБА_1 задоволено.
Заочне рішення Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області від 04 березня 2014 року скасовано. Призначено справу до розгляду в загальному порядку на 09 березня 2016 року о 10-00 год.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О. від 10 жовтня 2016 року в позові ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), в яких зазначено позовну давність тривалістю в п'ять років не містять підпису відповідача. Позивач не надав належні та допустимі докази, які б підтверджували, що саме ці Умови розуміла відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання указаної заяви. Крім того, у заяві позичальника від 31 серпня 2006 року немає домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності. Надані банком Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 31 серпня 2006 року. Останній платіж відповідачкою було здійснено у березні 2007 році, у зв'язку з чим при зверненні до суду із даним позовом у червні 2013 року банк пропустив визначений законом строк позовної давності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2016 року скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 64 314,05 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 4 194,17 грн, заборгованості за відсотками 25 628,15 грн, пеню за три роки - 32 500,62 грн, штраф (фіксована частина) - 500 грн, штраф відсоткова частина - 1 491,11 грн.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що надані позивачем Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) є частиною укладеного між сторонами договору від 31 серпня 2006 року та містять вказівку на домовленість сторін встановити позовну давність тривалістю в п'ять років. У зв'язку із зазначеним, суд вказав на обґрунтованість вимог банку в частині стягнення 64 314,05 грн.
Додатковим рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2017 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 350,43 грн.
Додаткове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що при ухваленні у справі нового рішення суд апеляційної інстанції не вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Указано, що за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції з відповідача підлягає стягненню судовий збір пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, а саме в розмірі 1 350,43 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не повно дослідив зібрані у справі докази та дійшов помилкових висновків про часткове задоволення позову, необ'єктивно і упереджено вирішив спір. Скаржник зазначає, що не була ознайомлена з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), на які посилається банк, обґрунтовуючи свої вимоги. Указані Умови не є частиною укладеного між сторонами договору від 31 серпня 2006 року, що вірно установлено судом першої інстанції. Між учасниками даної справи під час підписання спірного договору не погоджувалось питання збільшення визначеного законом строку позовної давності. Позивач у даній справі звернувся до суду із пропуском указаного строку.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року справу за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду.
Обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що відповідно до заяви позичальника № DNН4КР75450682 від 31 серпня 2006 року ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 8 352,50 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % на рік (2,09 % на місяць) на суму залишку заборгованості за кредитом на строк до 31 серпня 2009 року.
Заява позичальника не містить умов про збільшення сторонами строку позовної давності і сплату позичальником пені та штрафів за порушення договірних зобов'язань.
Сторони договору домовились про щомісячне погашення заборгованості у розмірі 333,99 грн до 28 числа кожного місяця.
Відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконала.
Останній платіж за спірним договором позичальник внесла у березні 2007 року.
Станом на 10 червня 2013 року нарахована банком заборгованість за спірним договором становить 84 264,81 грн, яка складається з 7 408, 98 грн - заборгованість за кредитом; 28 959,73 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 43 407,30 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 988, 80 грн - штраф (процентна складова).
ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
Згідно вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає, а рішення суду першої інстанції відповідає не повністю.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним(стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку ПАТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 указаного Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У заяві позичальника від 31 серпня 2006 року процентна ставка за договором установлена в розмірі 2,09 % на місяць.
Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за спірним договором, посилався на Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), як на невід'ємні частини спірного договору.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) розуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву позичальника, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), відсутність у заяві позичальника домовленості сторін про сплату пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, збільшення позовної давності, надані банком Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII (частина шоста статті 81).
Крім того, Верховний Суд вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Верховний Суд зазначає, що визначальним у даній категорії справ є не безпосередньо вид чи характеристика умов, щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цихумов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
Верховний Суд вважає, що Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 31 серпня 2006 року шляхом підписання заяви позичальника. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань, збільшення строків позовної давності та інші умови, які не відображені в заяві позичальника.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Верховний Суд зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), оскільки Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) - це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з позичальником банк дотримав вимог закону про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, на яких наполягає банк.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).
Із прийняттям такого висновку внесена правова визначеність щодо застосування відповідних норм права у подібних правовідносинах.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Таким чином, згідно досліджених судами попередніх інстанцій матеріалів даної справи, підписана відповідачем заява позичальника містить умову про те, що банк надав позичальнику кредит у сумі 8 352,50 грн з умовою сплати за користування кредитними коштами 2,09 % на місяць на суму залишку заборгованості. При цьому, указана заява не містить умов про збільшення сторонами строку позовної давності і сплату позичальником пені та штрафів за порушення договірних зобов'язань.
Останній платіж за спірним договором позичальник внесла у березні 2007 року.
Із позовом до суду у даній справі кредитор звернувся у червні 2013 року.
З урахуванням зазначеного, в частині позовних вимог банку про стягнення суми кредиту та обумовлених заявою позичальника відсотків Верховний Суд виходить з такого.
Судами установлено, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 її кредитних зобов'язань, у позичальника утворилась заборгованість за договором від 31 серпня 2006 року в розмірі 7 408,98 грн - заборгованість за кредитом, 25 628,15 грн - заборгованість за відсотками.
Разом з тим, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно з частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Вирішуючи справу в указаній частині, апеляційний суд помилково задовольнив позов та стягнув з відповідача заборгованості за кредитом та відсотками, залишивши поза увагою те, що останнє погашення кредитної заборгованості вчинене позичальником у березні 2007 року, кінцевий термін повернення усієї кредитної заборгованості визначено сторонами у серпні 2009 року, а до суду із даним позовом позивач звернувся у червні 2013 року, що свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач.
Апеляційний суд не врахував зазначених вище висновків та помилково вважав, що надані банком Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), які містять, зокрема, умови про збільшення строку позовної давності, погоджувалися позичальником та є частиною укладеного між учасниками даної справи договору від 31 серпня 2006 року.
Дослідивши обставини справи в частині позовних вимог банку про стягнення суми кредиту та відсотків, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що позивач має право на стягнення з відповідача суми кредиту та відсотків, однак при зверненні до суду за захистом своїх порушених прав у у червні 2013 року пропустив визначений законом строк позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові ПАТ КБ «Приватбанк» в указаній частині з підстав, передбачених статтями 256, 267 ЦК України.
Згідно вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Тому, Верховний Суд вважає, що рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2017 року в частині позовних вимог банку про стягнення суми кредиту та відсотків підлягає скасуванню з підстав, визначених статтею 413 ЦПК України із залишенням в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.
В частині позовних вимог банку про стягнення з відповідача пені та штрафів Верховний Суд виходить з наступного.
З урахуванням висновків про застосування норм матеріального права, викладених у даній постанові, позивач не надав належних та обґрунтованих доказів того, що сторони спірного договору досягли домовленості про нарахування кредитором за невиконання зобов'язань позичальника пені або штрафів.
Згідно вимог ЦПК України, як в редакції станом на момент розгляду справи судом першої інстанцій, так і у чинній редакції, учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв'язку із їх недоведеністю.
Вирішуючи спір у цій частині, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), зокрема, щодо нарахування пені та штрафів, є частиною укладеного між сторонами договору. При цьому, суд першої інстанції у цій частині не врахував, що пропуск позивачем позовної давності може бути підставою для відмови у задоволенні позову тільки у випадку обґрунтованості позовних вимог, оскільки безпідставність (необґрунтованість) або недоведеність позовних вимог є самостійно підставою для відмови у позові.
Відповідно до частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З урахуванням зазначеного, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимогах про стягнення штрафних санкцій за невиконання позичальником договірних зобов'язань підлягають скасуванню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України із ухваленням у справі в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні відповідних позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» у зв'язку із їх недоведеністю.
Щодо додатково рішення суду апеляційної інстанції та розподілу судових витрат
Згідно підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судом касаційної інстанції скасовано рішення апеляційного суду і за наслідками розгляду справи в позові ПАТ КБ «Приватбанк» у відповідних частинах відмовлено повністю, а тому додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2017 року підлягає скасуванню.
Судовий збір, понесений ОСОБА_1 за перегляд справи у суді касаційної інстанції в розмірі 1 010,40 грн, необхідно покласти на ПАТ КБ «Приватбанк».
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2017 року в частині позовних вимог про стягнення суми кредиту та відсотків скасувати, рішення Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області від 10 жовтня 2016 року в цій частині залишити в силі.
Рішення Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області від 10 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2017 року в частині позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, штрафу (фіксована частина) та штрафу (процентна складова) скасувати.
У позові публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, штрафу (фіксована частина) та штрафу (процентна складова) відмовити.
Додаткове рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2017 року скасувати.
Судовий збір, понесений ОСОБА_1 за перегляд справи у суді касаційної інстанції в розмірі 1 010,40 грн, стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. М. Сімоненко
Судді: А. А. Калараш
А. О. Лесько
Є. В. Петров
С. П. Штелик