08 серпня 2019 року Чернігів Справа № 620/1283/19
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Баргаміної Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , в якому просить:
- визнати протиправними дії відповідачів щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період із 01.01.2016 по 15.08.2018 28.12.2017 та зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період із 01.01.2016 по 15.08.2018;
- визнати протиправними дії відповідачів щодо ненарахування та невиплати позивачу підйомної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення та зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити позивачу підйомну допомогу в розмірі місячного грошового забезпечення;
- визнати протиправними дії відповідачів щодо ненарахування та невиплати позивачу грошових коштів за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 1259,65 грн. та зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити позивачу грошові кошти за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 1259,65 грн.;
- визнати протиправними дії відповідачів щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки, та зобов'язати відповідачів нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 - 15.08.2018.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем в порушення вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» в період з 01.01.2016 по 15.08.2018 не виплачувалась індексація грошового забезпечення. Зазначає, що індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці, а її проведення у зв'язку зі зростанням споживчих цін є обов'язковим для всіх юридичних осіб-роботодавців незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Вказує, що має право на отримання підйомної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення у зв'язку зі зміною Військовою частиною НОМЕР_1 фактичного місця своєї дислокації. Крім того, вказує, що йому не здійснено відшкодування добових витрат на відрядження згідно звітів про використання коштів, а при звільненні з військової служби йому також не було виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Відповідач, Військова частина НОМЕР_2 , подала відзив на позов, в якому просила відмовити позивачу у задоволенні позову, оскільки додаткова відпустка учасникам бойових дій не є щорічною, а тому компенсації при звільненні вона не підлягає. Вказує, що Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» забороняє додаткові відпустки військовослужбовцям під час дії особливого періоду в державі. Зазначає, що військова частина є бюджетною організацією, матеріальні цінності якої перебувають у державній власності, а тому джерелом коштів для виплати грошового забезпечення військовослужбовцям та проведення індексації грошових доходів є Державний бюджет України, яким у 2016-2018 роках не закладено асигнувань на індексацію грошового забезпечення. Зазначає, що грошове забезпечення, в тому числі індексація, виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців. Також вказує, що військовослужбовцям, які призначені на посади у військову частину, яка сформована в особливий період і пункт постійної дислокації якої не визначено, підйомна допомога не виплачується. Крім того, виплата підйомної допомоги здійснюється, якщо звернення щодо їх отримання надійшло протягом трьох років із дня виникнення права на їх отримання.
До суду надійшло клопотання Військової частини НОМЕР_2 про залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з тим, що позивачем пропущено місячний строк звернення до суду, встановлений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки про можливе порушення своїх прав позивач дізнався, коли його було виключено з особового складу військової частини НОМЕР_3 .
Вирішуючи клопотання про залишення позову без розгляду, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Верховний Суд України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), з-поміж іншого, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Так, спеціальним законодавством, не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак такі питання регулює Кодекс законів про працю України.
Згідно з частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У частині другій статті 2 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»).
Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати працівників, входять до складу фонду додаткової заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004 № 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27.01.2004 за №114/8713.
Також, згідно підпункту 2.2.12 вищезазначеної Інструкції суми грошових компенсацій у разі невикористання щорічних (основної та додаткових) відпусток належить до фонду додаткової заробітної плати та є виплатою за невідпрацьований час.
Таким чином, заявлені позивачем складові грошового забезпечення є складовими частинами заробітної плати, є додатковою заробітною платою і, у разі порушення законодавства про оплату праці в частині їх виплати, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належних йому індексації заробітної плати та грошової компенсації без обмеження будь-яким строком.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про безпідставність поданого клопотання про залишення позову без розгляду та про відмову у його задоволенні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 , яка згідно довідки Військової частини НОМЕР_2 від 31.10.2018 № 1/771 перебуває на фінансовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_2 (а.с. 25).
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення від 27.01.2016 серії НОМЕР_4 (а.с. 5).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.08.2018 № 174 позивача, звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 14.08.2018 № 23-РС з військової служби у запас за підпунктом «к» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 15.08.2018, знято з котлового забезпечення з 16.08.2018 (а.с. 75).
Як вбачається з витягу з роздавальних відомостей щодо розміру грошового забезпечення позивача з 01.01.2016 по 15.08.2018 № 102/1255 від 20.06.2019 та довідки Військової частини НОМЕР_2 № 102/1254 від 20.06.2019, позивачу індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до моменту звільнення не виплачувалась (а.с. 83-84).
Згідно листа Військової частини НОМЕР_2 від 15.02.2019 № 102/353 додаткова відпустка як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки не надавалась та компенсація за ненадані додаткові відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 не виплачувалась (а.с. 21).
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Статтею 1 Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону).
Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 9 Закону грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно статті 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
В силу статті 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Так, Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначені правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Частинами першою та п'ятою статті 2 Закону встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, серед яких оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
В силу частини першої статті 4 Закону індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Приписами частини другої статті 5 Закону передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.
Згідно частини шостої статті 5 Закону проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078).
Згідно із пунктом 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
Пунктом 4 Порядку № 1078 встановлено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексується, зокрема, грошове забезпечення.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Отже, на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.
Посилання відповідача на відсутність коштів для виплати індексації судом не приймається до уваги, оскільки індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов'язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
Таким чином, вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов'язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.
Разом з тим суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» було внесено зміни, які набрали чинності з 01.03.2018, з метою підвищення розмірів посадових окладів, окладів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців.
Згідно пункту 1.9 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 № 260 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14.07.2008 за № 638/15329, (в редакції, чинній до 19.07.2018) грошове забезпечення військовослужбовцям виплачується за місцем штатної служби в поточному місяці за минулий.
Так само, згідну пункту 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, грошове забезпечення виплачується: щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий.
Так, згідно довідки Військової частини НОМЕР_2 (а.с. 85), в квітні 2018 року позивачу було виплачено підвищені посадовий оклад та оклад за військове звання за березень 2018 року, а отже вказаний місяць є місяцем підвищення доходу для проведення подальшої індексації.
Суд враховує, що обов'язок розрахунку конкретних помісячних розмірів індексації доходів позивача покладається саме на його роботодавця, а тому у суду відсутні можливості для встановлення факту перевищення або не перевищення розміру підвищення грошового доходу над сумою індексації, що склалась у березні 2018 року, та, як наслідок, позитивного значення розміру індексації з березня по серпень 2018 року з урахуванням вимог пункту 5 Порядку № 1078.
Враховуючи вищевикладене, на підставі зібраних та досліджених доказів, аналізу чинного законодавства, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 15.08.2018 та зобов'язання Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 15.08.2018.
Щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (абзац перший пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно з абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
У свою чергу, абзацом третім підпункту 3 пункту 252 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, встановлено, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію надання військовослужбовцям відпусток здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Згідно з пунктами 17 та 18 статті 10-1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
В силу пункту 19 статті 10-1 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Отже, з настанням особливого періоду законом було визначено та обмежено види відпусток, які можуть надаватися військовослужбовцям в особливий період, серед яких додаткова відпустка як учаснику бойових дій.
При цьому, суд зазначає, що визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «Про оборону України».
Так, статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону України «Про оборону України» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення мобілізації та демобілізації.
Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
У свою чергу, демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
З аналізу наведених нормативно-правових актів вбачається, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі, додаткової соціальної відпуски.
Однак, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не встановлено припинення виплати компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI наказу Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, Військовою частиною НОМЕР_2 не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків, зокрема, щодо нарахування та виплати грошових компенсацій за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки за 2016, 2017, 2018 роки.
Суд звертає увагу, що під час звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу, із військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок, в тому числі, нараховано грошову компенсацію за невикористані дні додаткової соціальної відпуски, чого Військовою частиною НОМЕР_2 здійснено не було.
За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки, та зобов'язання Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 - 15.08.2018.
Щодо ненарахування та невиплати позивачу грошових коштів за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 1259,65 грн.
Так, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 26.04.2018 № 91 в період з 28.04.2018 по 02.05.2018 перебував у службовому відрядженні (а.с. 28).
Після повернення з відрядження, позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_2 , в якій перебував на грошовому забезпеченні, з документами, що підтверджують вартість витрат на відрядження для їх відшкодування згідно Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт № 383 від 24.10.2018 (а.с. 87-92).
Відповідно до вищевказаного звіту про використання коштів позивачу підлягала сума відшкодування витрат на відрядження 1259,65 грн.
Вказаний звіт був затверджений командиром Військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_2 в сумі 1259,65 грн., водночас бухгалтером поставлено підпис про перевірку звіту на суму 809,65 грн. (а.с. 89).
Згідно наданої позивачем виписки про надходження по картковому рахунку АТ КБ «Приватбанк» в жовтні 2018 позивачу було зараховано на картковий рахунок кошти в сумі 809,65 грн. (а.с. 33), що на 450 грн. менше поданого ним звіту.
Сума недоплати 450 грн. становила вартість квитка на автобус «Київ» - «Херсон» тип ІІІ серії ВМПЕ № 682861 від 28.04.2018, яка не була виплачена у зв'язку з тим, що до квитка не було долучено ліцензію, документ, що перевізник є суб'єктом господарювання, на квитку не зазначена друкованим способом страхова сума, а також немає чеку про оплату квитка на випадок його недостовірності (а.с. 92).
Відповідно до статті 39 Закону України «Про автомобільний транспорт» документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення для пасажира є квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка чи довідка, на підставі якої надається пільга), а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - електронний квиток та документи для пільгового проїзду.
Статтею 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» передбачено, що розрахунковий документ - документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі - продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, і зареєстрований у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну.
Типові форми квитків на проїзд пасажирів на маршрутах загального користування, зокрема, міжміських автобусах (тип I, II, III, IV) затверджено наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 25.05.2006 № 503 «Про затвердження Типових форм квитків на проїзд пасажирів і перевезення багажу на маршрутах загального користування».
Відповідно до пункту 2 зазначеного наказу встановлено, що вартість проїзду за розрахунками пасажирських перевізників, інформація про перевізника, страховика та страхову суму вносяться у квитки друкованим способом. Тарифна вартість (для приміських та міжміських маршрутів) установлюється шляхом множення покілометрового тарифу на відстань від початку маршруту до середини тарифної зони.
Таким чином, заповнення вручну реквізитів, зазначених у типових формах квитків на проїзд пасажирів на міжміських маршрутах, не суперечить вимогам до розрахункових документів, що передбачені статтею 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Закон має вищу юридичну силу по відношенню до підзаконних нормативно-правових актів, якими є накази міністерств, відомств. Тому, якщо одне і теж питання регулюють два різних між собою правові документи по різному, то застосовується правовий документ, який має вищу юридичну силу. В даному випадку, слід застосовувати Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» в частині способу заповнення проїзного документу.
Щодо пункту 2 наказу Міністерства транспорту та зв'язку України №503 від 25.05.2006, на який посилається відповідач, як підставу для відмови у відшкодуванні позивачу витрат, то в даному випадку, ця вимога перш за все стосується перевізника, який повинен забезпечити пасажирів відповідними квитками.
Сама форма квитка, наданого позивачем разом зі звітом, відповідає формі, затвердженій наказом Міністерства транспорту та зв'язку України №503 від 25.05.2006, та є безумовно розрахунковим документом відповідно до статті 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», а тому посилання відповідача на його неналежність судом не приймається до уваги.
Поза сумнівом є факт того, що позивач за наказом командира Військової частини НОМЕР_1 в період з 28.04.2018 по 02.05.2018 перебував у відрядженні у м. Херсоні. Проїзд та проживання у відрядженні потребує витрат у розмірах, які не перевищують сум, визначених у звіті позивача.
У разі сумнівів Військової частини НОМЕР_2 у правдивості наданих підзвітною особою документів, що підтверджують витрати, відповідач не був позбавлений можливості перевірити їх справжність у отримувачів коштів. Разом з тим, будь-яких аргументів на спростування наданих підзвітною особою розрахункових документів військовою частиною надано не було.
За таких обставин, враховуючи, що позивачу було перераховано кошти в сумі 809,65 грн., суд вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню частково шляхом визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошових коштів за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 450 грн. та зобов'язання Військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити позивачу грошові кошти за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 450 грн.
Щодо виплати позивачу підйомної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення.
Частиною першою статті 9 Закону передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини третьої статті 9-1 Закону при переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі та військовій службі за призовом осіб офіцерського складу, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв'язку з передислокацією військової частини їм виплачується, зокрема, підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби.
Згідно абзацу першого пункту 1 Інструкції про порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги, затвердженої наказом Міністра оборони України від 22.10.2001 № 370, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08.11.2001 за № 940/6131 (далі - Інструкція № 370, в редакції, чинній на час передислокації Військової частини НОМЕР_1 ), особам офіцерського складу, прапорщикам (мічманам) та військовослужбовцям рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, що переїхали до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посади або зміною постійної дислокації військової частини (підрозділу) до місця постійної дислокації військової частини або підрозділу зі зміною місця проживання, виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення.
Пунктом 2 Інструкції № 370 передбачено, що розмір підйомної допомоги визначається з окладу за основною посадою, на яку призначений військовослужбовець або яку він займав до дня прибуття військової частини (підрозділу) до нового пункту постійної дислокації, окладу за військове звання та додаткових видів грошового забезпечення на день виникнення права на отримання підйомної допомоги.
Відповідно до підпункту 4.2. Інструкції підйомна допомога офіцерам, прапорщикам (мічманам) і військовослужбовцям, які проходять службу за контрактом, виплачується: тим, які переїхали у зв'язку зі зміною постійної дислокації військової частини або підрозділу, - у новому пункті постійної дислокації частини (підрозділу) на підставі наказу командира частини про прибуття до місця дислокації.
Системний аналіз наведених вище норм законодавства дає підстави для висновку, що підйомна допомога є одним із видів соціального забезпечення військовослужбовців та їх сімей. Підставою для її виплати є, зокрема, директива про передислокацію в інший пункт.
Таким чином, підйомна допомога виплачується особі після фактичного прибуття в пункт нової постійної дислокації військової частини.
Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 20.12.2016 № 699 (який набрав чинності з 31.01.2017) пункт перший Інструкції № 370 доповнено абзацами другим та третім, відповідно до яких в особливий період та під час проведення антитерористичної операції офіцерам і військовослужбовцям, які проходять службу за контрактом, що переїхали до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посади до військових частин, що були сформовані в цей період (та яким не визначено пункту постійної дислокації), зі зміною місця проживання (від пункту попереднього місця проживання до пункту тимчасової дислокації військової частини), підйомна допомога виплачується один раз незалежно від подальшої зміни пункту тимчасової дислокації військової частини. Якщо місце проживання військовослужбовців, зазначених в абзаці другому цього пункту, не змінилося, підйомна допомога не виплачується. У цьому випадку підйомна допомога виплачується після фактичного переїзду військовослужбовця на постійне місце проживання до пункту тимчасової дислокації військової частини.
Отже, саме з 31.01.2017 передбачена виплата підйомної допомоги військовослужбовцям, які проходять службу за контрактом, що переїхали до нового місця служби з одного населеного пункту в інший у зв'язку з призначенням на посади до військових частин, яким не визначено пункту постійної дислокації, зі зміною місця проживання (від пункту попереднього місця проживання до пункту тимчасової дислокації військової частини), що виплачується один раз незалежно від подальшої зміни пункту тимчасової дислокації військової частини.
З матеріалів справи судом встановлено, що у зв'язку з подіями, що відбувалися на Сході України, в червні 2014 року на виконання вимог Начальника розвідувального управління - заступника начальника штабу Командування Сухопутних військ Збройних Сил України з розвідки від 06.06.2014 № 2/3/1063 особовий склад Військової частини НОМЕР_1 , в тому числі ОСОБА_1 , був переміщений до пункту постійної дислокації Військової частини НОМЕР_2 .
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що позивач прибув для подальшого проходження військової служби з військовою частиною НОМЕР_1 до Військової частини НОМЕР_2 на тимчасове місце дислокації до набрання чинності наказом Міністерства оборони України від 20.12.2016 № 699, а тому у позивача, не виникло право на отримання підйомної допомоги, виплата якої на той час не була передбачена.
Щодо позовних вимог до Військової частини НОМЕР_1 , то суд зазначає, що згідно абзацу п'ятого пункту 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника).
Згідно довідки Військової частини НОМЕР_2 від 31.10.2018 № 1/771 Військова частина НОМЕР_1 перебуває на фінансовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_2 , а тому нарахування і виплата грошових коштів повинна здійснюватися виключно Військовою частиною НОМЕР_2 , у зв'язку з чим позовні вимоги до Військової частини НОМЕР_1 задоволенню не підлягають.
Згідно частини першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перши статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України).
За приписами статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
У відповідності до частини першої статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, третя статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Враховуючи предмет даного позову, відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, а тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ), Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 15.08.2018.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 15.08.2018.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 - 15.08.2018.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошових коштів за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 450 грн.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошові кошти за відрядження за період з 28.04.2018 по 02.05.2018 в сумі 450 грн.
В решті позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 08.08.2019.
Суддя Н.М. Баргаміна