м. Вінниця
15 липня 2019 р. Справа № 120/1639/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Сала П.І.,
за участю
секретаря судового засідання Лояніча О.В.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Бурки М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_2
до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області
про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску,
21.05.2019 ОСОБА_2 звернувся до суду з позов про визнання протиправною та скасування вимоги Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області від 11.12.2018 № Ф-7675-1 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 15819,54 грн.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що у грудні 2018 року позивач отримав оскаржувану вимогу відповідача, якою його зобов'язано сплатити заборгованість з єдиного внеску в сумі 15819,54 грн. за 2017-2018 рр. Позивач з такою вимогою не погодився та оскаржив її в адміністративному порядку, а саме до контролюючого органу вищого рівня. Проте у задоволенні його скарги було відмовлено, а тому за захистом своїх прав та інтересів він вимушений звертатися до суду. Позивач наголошує на тому, що давно не здійснює підприємницької діяльності. Окрім того, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців немає запису про те, що він зареєстрований як фізична особа-підприємець. Відтак позивач зазначає, що він не є платником єдиного внеску, а тому відповідач незаконно нарахував йому спірну заборгованість.
Ухвалою суду від 24.05.2019 відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_2 та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Відповідачу встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
13.06.2019 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Відповідач зазначає, що 28.07.1998 Вінницькою міською радою позивач був зареєстрований як підприємець та з 28.07.1998 перебуває на податковому обліку. Станом на 15.05.2019 відповідно до даних «Податковий блок» стан позивача, як платника податків, - «платник за основним місцем обліку». Після внесення відповідних змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI, як фізична особа-підприємець позивач був зобов'язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок незалежно від суми отриманого доходу (прибутку), в розмірі не менше мінімального страхового внеску. Однак позивач свого обов'язку зі сплати ЄСВ не виконав, внаслідок чого у нього виникла заборгованість (недоїмка) в сумі 15819,54 грн за 2017 рік і три квартали 2018 року. У зв'язку з цим було сформовано вимогу від 11.12.2018 № Ф-7675-1 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску, яку надіслано на адресу позивача. Відповідач вважає, що оскільки позивач свого статусу як підприємець не припинив, на нього розповсюджується чинність Закону № 2464-VI і починаючи з 01.01.2017 він зобов'язаний сплачувати єдиний внесок, незалежно від того, чи здійснює підприємницьку діяльністю та чи отримує від такої діяльності дохід. Свої дії щодо направлення позивачу оскаржуваної вимоги відповідач вважає правомірними, а тому просить відмовити у задоволенні позову.
В судовому засіданні представник позивача повністю підтримав заявлені позовні вимоги та надав пояснення згідно з наведеними у позовній заяві обґрунтуваннями.
Представник відповідача в судовому засіданні позов заперечила з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.
Заслухавши пояснення сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити з огляду на таке.
Встановлено, що 28.07.1998 позивач ОСОБА_2 був зареєстрований Реєстраційною палатою Вінницької міської ради як суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа та 28.07.1998 взятий на облік в податкових органах як підприємець.
З витребуваних судом документів вбачається, що позивач фактично припинив підприємницьку діяльність на початку 2000-х років та відтоді податкової звітності не подає.
11.12.2018 відповідачем оформлено вимогу № Ф-7675-17, якою позивача зобов'язано сплатити заборгованість (недоїмку) з єдиного внеску в розмірі 15819,54 грн. за 2017 рік та III квартали 2018 року.
Не погодившись з вказаною вимогою, позивач оскаржив її в адміністративному порядку шляхом подання скарги до контролюючого органу вищого рівня. Рішенням Державної фіскальної служби України № 7603/6199-99-11-05-02-25 від 15.02.2019 скаргу позивача залишено без розгляду.
Відтак за захистом своїх прав та інтересів позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
До 01.01.2004 загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року № 698-XII «Про підприємництво» (далі - Закон № 698-XII).
Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі пункту 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року № 436-IV.
Оскільки позивач був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності у 1998 році, суд вважає необхідним вдатися до оцінки окремих положень Закону № 698-XII.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 698-XII підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути, зокрема, громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (абзац другий статті 2 Закону № 698-XII).
Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону № 698-XII державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі - органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Частинами третьою, восьмою статті 8 Закону № 698-XII було передбачено, що громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів.
У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і Пенсійного фонду України.
Відповідно до ч. 18 ст. 8 Закону № 698-XII скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду в разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.
Згідно з ч. 20 ст. 8 Закону № 698-XII орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас в силу вимог ст. 11 Закону № 698-XII діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.
Отже, змістовний аналіз вказаних положень Закону України «Про підприємництво» вказує на те, що громадяни, які виявили бажання здійснювати підприємницьку діяльність та пройшли процедуру державної реєстрації набували статусу суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) з отриманням відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Водночас закон передбачав можливість скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за особистою заявою громадянина, а також припинення підприємцем своєї діяльності з власної ініціативи. У першому випадку про факт скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності обов'язково повідомлялись відповідні органи державної податкової служби.
Судом встановлено, що позивач був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності 15.05.1996 та фактично здійснював підприємницьку діяльність до кінця 2002 року. Починаючи з 2003 року позивач припинив діяльність підприємця з власної ініціативи, як це передбачено у ст. 11 Закону № 698-XII, однак заяви про скасування державної реєстрації не подав, у зв'язку з чим продовжував рахуватися на податковому обліку в органах державної податкової служби.
01.07.2004 набрав чинності Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон № 755-VI). Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до ст. 3 Закону № 755-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01.07.2004) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.
Статтею 4 Закону № 755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до ст. 5 Закону № 755-VI державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (ст. 16 Закону № 755-VI).
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону № 755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Частина перша статті 42 Закону № 755-VI передбачає, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі - заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відповідно до ст. 43 Закону № 755-VI за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Водночас в силу приписів ч. 5 ст. 43 Закону № 755-VI державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця для взяття фізичної особи-підприємця на облік.
Крім того, пунктом 2 розділу VIII «Прикінцевих положень» Закону № 755-VI було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.
Отже, суд зазначає, що поняття «фізична особа-підприємець» було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України (Закон № 435-IV від 16.01.2003), тобто з 01.01.2004. Водночас частиною другою статті 50 цього Кодексу було визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне і став Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
З наведеного можна дійти висновку, що обов'язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01.01.2004 як суб'єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Водночас суд зауважує, що Законом № 755-VI не було встановлено обов'язку суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб щодо проходження обов'язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків не проходження такої реєстрації.
Відтак, на думку суду, після набрання 01.07.2004 чинності Законом № 755-VI позивач автоматично не набув статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень цього закону, оскільки не вчинив передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.
01.07.2010 було прийнято Закон України № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання».
Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону було визначено, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом (пункт 2).
Всі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004, відповідно до п. 3 Закону № 755-VI, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв (пункт 3).
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними (пункт 4).
Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців.
Уповноважені органи протягом місяця з дня отримання від спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, проводять звірення даних реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), що ведуться ними, з даними Єдиного державного реєстру. За результатами звірення уповноважені органи подають спеціально уповноваженому органу з питань державної реєстрації відомості з відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо) про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру (пункт 7).
За результатами проведеного звірення уповноважені органи оприлюднюють у спеціалізованих друкованих засобах масової інформації та/або на відомчих веб-сайтах відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру.
Згідно з пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Водночас пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI передбачено, що порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Наказом Міністерства юстиції України № 575/5 від 12.04.2012, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.04.2012 року за № 569/20882, затверджено Положення про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - Положення).
Пунктами 1, 2 цього Положення визначено, що комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру (далі - невключені суб'єкти).
Відповідно до пунктів 4.3 Положення комісія розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, у розрізі районів та міст обласного значення відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, районів - у містах Києві та Севастополі за формами згідно з додатками 3 та 4; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів державним реєстраторам за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб-підприємців для подальшого включення цих відомостей до Єдиного державного реєстру, про що складається акт приймання-передачі у двох примірниках. Узагальнена інформація про невключених суб'єктів може передаватися частинами; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів Державній реєстраційній службі України.
Комісія завершує свою діяльність після отримання від державних реєстраторів звіту про завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру невключених суб'єктів (пункт 4.10 Положення).
Водночас пунктом 5 вищезазначеного наказу Міністерства юстиції України № 575/5 від 12.04.2012 на державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладено обов'язок забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Підсумовуючи, суд зазначає, що системний аналіз наведених норм законодавства України дає змогу зробити висновок про те, що починаючи з 01.07.2004 державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом № 755-VI. Оскільки позивач, будучи зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності, після набрання чинності цим Законом не пройшов передбачену ним процедуру державної реєстрації, немає підстав вважати, що він набув статусу фізичної особи-підприємця. Водночас ані основні положення, ані перехідні положення Закону № 755-VI не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної-особи підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01.07.2004 як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим законом.
До того ж суд зауважує, що прийнятий у 2010 році Закон № 2390-VI мав на меті провести інвентаризацію підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, але не включених до Єдиного державного реєстру, а також фактично визначав механізм внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про таких підприємців без їхньої згоди, тобто в обов'язковому порядку. Однак з невідомих причин відомості щодо позивача до Реєстру так і не були внесені. Водночас це свідчить про те, що позивач не набув статусу фізичної особи-підприємця також в порядку, визначеному Закон № 2390-VI.
Більше того, пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI було встановлено, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців старого зразка, видані до 01.07.2004, вважаються недійсними через один рік після набрання цим Законом чинності, тобто починаючи з 03.03.2011.
Відтак видане позивачу у 1998 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктом підприємницької діяльності в силу вимог закону стало недійсним з березня 2012 року. Отже, на думку суду, з цього часу позивач втратив навіть статус суб'єкта підприємницької діяльності, якого він набув до набрання чинності Законом № 755-VI, тобто до 01.07.2004.
Наведене спростовує твердження відповідача про те, що у спірний період (протягом 2017-2018 рр.) позивач вважався фізичною особою-підприємцем та у зв'язку з цим був зобов'язаний нараховувати та сплачувати єдиний соціальний внесок.
Правомірність своєї позиції податковий орган обґрунтовує також тим, що позивач у встановленому законом порядку не припинив підприємницької діяльності.
В цьому контексті суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 46 Закону № 755-VI державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця проводиться у разі: прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; смерті фізичної особи-підприємця; постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Водночас частиною третьою статті 46 Закону № 755-VI передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Отже, про невиконання позивачем обов'язку з реєстрації припинення своєї підприємницької діяльності і, як наслідок, про наявність в нього статусу підприємця незалежно від фактичного здійснення ним підприємницької діяльності можна вести мову лише в тому випадку, якби позивач був зареєстрований в Єдиному державному реєстрі.
Проте за відсутності факту державної реєстрації позивача як фізичної особи-підприємця доводи відповідача в цій частині суд оцінює критично.
Крім того, 01.01.2011 набрав чинності Закон України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 за № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01.01.2011) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В силу вимог ст. 2 Закону № 2464-VI дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Згідно з п. 2, 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пункті 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток);
3) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу.
В подальшому Законом України від 28.12.2014 № 77-VIII внесено зміни до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI та визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Крім того, Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було внесено зміни до Закону № 2464-VI, що набрали чинності з 01.01.2017 року.
Серед іншого, пункт 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI викладено у новій редакції та передбачено, що для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відтак, з огляду на зміни, що відбулися у Законі № 2464-VI починаючи з 01.01.2017, відповідач здійснив нарахування позивачу, як фізичній особі-підприємцю, сум мінімального страхового внеску за 2017 рік та III квартали 2018 року та надіслав позивачу оскаржувану вимогу від 11.12.2018 № Ф-7675-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15819,54 грн.
Проте суд з такими діями контролюючого органу не погоджується та зазначає, що Закон № 2464-VI, як на дату набрання ним чинності 01.01.2011, так і протягом спірного періоду до платників єдиного внеску відносив фізичних осіб-підприємців, зокрема тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Але, як вже зазначалось, позивач такого статусу не набув, а тому не може визнаватися платником єдиного внеску відповідно до Закону № 2464-VI.
Як видно з матеріалів справи, зарахування позивача до переліку таких платників відповідач здійснив тільки починаючи з 2017 року у зв'язку із змінами до Закону № 2464-VI, що встановлювали обов'язок фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі незалежно від фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання доходу. Водночас відповідач не врахував тієї обставини, що позивач не може вважатися фізичною особою-підприємцем в розумінні положень Законів № 755-VI та № 2464-VI і в силу приписів Закону № 2390-VI втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності внаслідок визнанням недійсним відповідного свідоцтва про його державну реєстрацію. Відтак віднесення позивача до платників єдиного внеску та покладення на нього обов'язку зі сплати такого внеску починаючи з 01.01.2017 суд вважає неправомірним.
При вирішенні справи суд керується основними засадами податкового законодавства України. Так, згідно з пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, застосовується принцип презумпцію правомірності рішень платника податків.
Вказаний підхід національного законодавства узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків.
Зокрема, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що у разі існування неоднозначності в тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків необхідно віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків; національне законодавство має відповідати вимозі «якості» закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні («Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року; «Серков проти України», заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року).
У зв'язку з цим суд зауважує, що наведений вище аналіз положень законодавства України однозначно не вказує на те, що позивач, будучи зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності за раніше чинним законом, автоматично набув статусу фізичної особи-підприємця у зв'язку з прийняттям нових нормативних актів, зокрема Цивільного кодексу України та Закону № 755-VI. Ще більш суперечливим є питання про те, чи виник у позивача обов'язок зі сплати єдиного внеску, сплату якого було запроваджено з 01.01.2011 та поширено саме на фізичних осіб-підприємців, до яких позивач не належить з огляду на те, що він не був зареєстрований у Єдиному державному реєстрі (за своєю ініціативою чи в порядку, визначеному Законом № 2390-VI).
Відтак у цьому випадку тлумачення судом законодавства, що регулює спірні правовідносини, не на користь платника податків не відповідатиме вищезазначеним принципу та конвенційним гарантіям.
Окрім цього, суд враховує, що оскаржувана вимога про сплату недоїмки зі сплати єдиного внеску є втручанням у право на мирне володіння майном, а відтак охоплюється предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» мас широке значення (рішення у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права ситуацію, за якої позивачу, який близько 15 років тому припинив свою підприємницьку діяльність та у встановленому законом порядку не набув правового статусу фізичної особи-підприємця, контролюючий орган виставляє вимогу про сплату заборгованості з єдиного внеску на значну суму. При цьому суд враховує, що відповідач «зацікавився» позивачем як підприємцем лише після внесення змін до Закону № 2464-VI, що набули чинності з 01.01.2017. Водночас до цього часу податковий орган не вчинив жодних дій як для внесення відомостей про позивача до Єдиного державного реєстру, що було передбачено Законом № 2390-VI, так і для припинення підприємницької діяльності позивача в судовому порядку з підстав неподання ним протягом року податкової звітності, що було передбачено до 01.01.2016 згідно з ч. 2 ст. 46 Закону № 755-VI, п.п. 20.1.12 (20.1.37) п. 20.1 ст. 20, п. 67.2 ст. 67 Податкового кодексу України. Відтак втручання у майнові права позивача за встановлених обставин справи, на думку суду, не може вважатися пропорційним та становить «особистий та надмірний тягар» для позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з позицією ЄСПЛ, викладеною, зокрема, у справі «Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції», заява № 36985/97, рішення від 23 липня 2002 року, п. 110, адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.
Відповідно до п. 30 рішення ЄСПЛ у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з п. 29 рішення ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтримку правомірності своєї позиції, суд приходить до переконання, що позивачу без законних підстав здійснено нарахування єдиного соціального внеску як фізичній особі-підприємцю за 2017 рік та III квартали 2018 року, а вимога відповідача від 11.12.2018 № Ф-7675-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15819,54 грн є протиправною та підлягає скасуванню. Тому адміністративний позов належить задовольнити повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в розмірі 768,40 грн належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295, 382 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області від 11 грудня 2018 року № Ф-7675-17 про сплату недоїмки з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 15819,54 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39402165, місцезнаходження юридичної особи: вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100).
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено та підписано суддею 18.07.2019.
Суддя Сало Павло Ігорович