Головуючий суду 1 інстанції - Романовський Є.О.
Доповідач -Коновалова В.А.
Справа № 425/1969/18
Провадження № 22-ц/810/444/19
Іменем України
04 липня 2019 року м. Сєвєродонецьк
Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Коновалової В.А.,
суддів: Дронської І.О., Луганської В.М.,
за участю секретаря судового засідання Сінько А.І.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року, ухвалене у складі судді Романовського Є.О. в м. Рубіжне Луганської області,
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні власністю,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні власністю, в обґрунтування якого вказали, що 15 липня 2016 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу з дозволу своєї дружини ОСОБА_2 придбав квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року встановлено, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем та витребувати у нього зазначену квартиру в силу специфіки виду вказаного нерухомого майна неможливо.
ОСОБА_3 не проживає у вказаній квартирі, оскільки рішенням суду від 09 квітня 2015 року була виселена з неї. Відповідач зареєстрована в зазначеній квартирі та добровільно не бажає знятися з реєстрації, чим перешкоджає позивачам вільно розпоряджатися та користуватися належним їм майном.
Позивачі просили суд визнати за ними право спільної сумісної власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у здійсненні ними права володіння, користування та розпорядження вказаною квартирою, шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні власністю, відмовлено.
Суд першої інстанції обґрунтував рішення тим, що оскільки ОСОБА_1 володіє квартирою АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності разом з ОСОБА_3 , а належна йому 1/2 частина вказаної квартири не виділена в натурі із частки майна, суд вважав необхідним відмовити у задоволенні позовних вимог відносно визнання спільної сумісної власності позивачів на вказану квартиру.
Що стосується позовних вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою:
АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою, а отже позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
(1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
ОСОБА_1 вказує на те, що право позивачів на спірну квартиру не визнається та постійно оспорюється, в тому числі в судовому порядку, ОСОБА_3 . Відмова у задоволенні віндикаційних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 є передумовою застосування ст. 330 ЦК України та є підставою виникнення права власності на спірну частину квартири добросовісним набувачем.
Також, позивач посилається на те, що суд першої інстанції помилково зазначив у рішенні, що ОСОБА_3 є співвласником спірної квартири та за цього обґрунтування відмовив у позові, у тому числі і за позовною вимогою про захист права власності шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою. Суд невірно застосував норми права, які не підлягають застосуванню до даних правовідносин, зокрема ст. ст. 358, 364 ЦК України.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не дослідив момент та підстави набуття права власності позивачів та відповідача на спірне майно, момент та підстави припинення права власності відповідача на це майно, не з'ясував, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, не з'ясував, яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Крім того, позивач посилається на те, що покладений в основу оскаржуваного рішення суду висновок про належність відповідачу 1/2 частини спірної квартири ґрунтується не на правовстановлюючих документах щодо набуття права власності за відповідачем. Також, суд не вказав підстави, з яких не застосував ст. ст. 330, 338 ЦК України, на які посилались позивачі.
Додатково позивач вказує на те, що судом дано неналежну оцінку договору купівлі-продажу квартири від 15 липня 2016 року та помилково судом при мотивуванні рішення застосовано інформацію з Державних реєстрів, оскільки пріоритетне значення мають правовстановлюючі документи. У позивачів з 15 липня 2016 року виникло право власності на всю спірну квартиру за договором купівлі-продажу, який є чинним. Оскільки частка спірної квартири вибула з володіння відповідача внаслідок дій ОСОБА_4 , яка її продала, то єдиним способом захисту її прав на вказану частку квартири була віндикація, якою відповідач скористалась, але з володіння ОСОБА_1 частка квартири не була витребувана, оскільки вона як специфічний об'єкт нерухомості не може бути виділена в натурі без знищення її функціонального призначення.
(2) Позиція інших учасників справи
Ухвалою Луганського апеляційного суду від 31 травня 2019 року ОСОБА_2 та відповідачу роз'яснювалося право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у письмовій формі.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 зазначила, що повністю погоджується із доводами, викладеними в апеляційній скарзі позивача ОСОБА_1 . Посилається на те, що при набранні рішення суду у справі № 425/2086/16-ц ОСОБА_2 в силу статті 330 ЦК України набула первинне право власності на спірну частку квартири, а право власності ОСОБА_3 на цю ж частку спірної квартири припинилось. Набуття права власності на підставі статті 330 ЦК України у добросовісного набувача автоматично припиняє право власності у попереднього власника, який звертався з віндикаційними позовними вимогами.
Також, ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції в порушення норм статті 330 ЦК України помилково зазначив у рішенні, що ОСОБА_3 є співвласником спірної квартири та за цього обґрунтування відмовив у позові, в тому числі і за позовною вимогою про захист права власності шляхом визнання останньої такою, що втратила право користування спірною квартирою. Суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, які не підлягають застосуванню до правовідносин між сторонами, зокрема ст.ст. 358, 364 ЦК України.
До того ж, ОСОБА_2 вказує на те, що покладений в основу оскаржуваного рішення висновок суду про належність 1/2 частки квартири ОСОБА_3 незаконно ґрунтується не на правовстановлюючих документах щодо набуття права власності за відповідачем.
Додатково, у відзиві на апеляційну скаргу позивач посилається на те, що чинним законодавством не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача посилається на те, що суд першої інстанції ґрунтовно дійшов висновку про те, що позивач ОСОБА_1 володіє квартирою на праві спільної часткової власності разом з відповідачем ОСОБА_3 , розмір часток яких є рівним по 1/2 відповідно. Будь-яких підстав, встановлених законом, для припинення права ОСОБА_3 на частку у праві на спірну квартиру і для наступного набуття позивачами права на цю частку, останні у позові та апеляційній скарзі не наводять і судом першої інстанції таких обставин не встановлено.
Також, представник відповідача зазначає, що захисту підлягає тільки порушене право, проте позивачі не довели, що мають право на всю спірну квартиру.
Крім того, представник відповідача вказує на те, що з огляду на зміст позову та апеляційної скарги позивачі у не передбачений законом спосіб намагаються переглянути рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року, рішення Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року та постанову Верховного Суду від 02 травня 2018 року, якими підтверджено право ОСОБА_3 на частку у праві власності на зазначену квартиру.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав та просив рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав, надавши пояснення аналогічні доводам викладеним в апеляційній скарзі.
Позивач ОСОБА_2 в судовому засіданні вважала, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
В судовому засіданні відповідач та його представник вважали, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з підстав, викладених в запереченнях на апеляційну скаргу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що ним були встановлені обставини про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями паспортів.
Відповідно до технічного паспорту від 29.09.2010 року квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 23.07.2008 року.
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 15.07.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 308, ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_6 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Квартира АДРЕСА_1 станом на 21.07.2016 року на праві приватної власності належала ОСОБА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 21.06.2016 року № 64061961, довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 30.08.2016 року № 201610082 та технічним паспортом від 22.08.2018 року.
Квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 15.05.2018 року № 123932774 та довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 05.05.2017 року № 201745097.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплачують комунальні послуги за квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором про користування електричною енергією від 27.02.2017 року № 203-083, типовим договором про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 06.12.2016 року, договором про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів від 23.07.2018 року, договором про надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення від 07.09.2016 року № 42303 та квитанціями про сплату комунальних послуг.
Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на день смерті ОСОБА_5 , визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Рубіжанської державної нотаріальної контори 27.11.2014 року, номер в реєстрі 365, на ім'я ОСОБА_7 , після смерті ОСОБА_5 в частині 1/2 частки вказаної квартири та визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 1/2 частину даної квартири, а також витребувано вказану частку у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 . В задоволенні решти позову в частині вселення ОСОБА_3 в дану квартиру відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року зазначене вище рішення суду першої інстанції змінено, скасовано в частині витребування у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору і в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування 1/2 частки вказаної квартири відмовлено, оскільки 1/2 частка квартири не виділена. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині оскаржуване рішення суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року в не скасованій частині та рішення Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року залишено без змін. Поновлено виконання вказаних рішень.
З урахуванням зазначених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_1 володіє квартирою АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності разом з ОСОБА_3 , а належна йому 1/2 частина вказаної квартири не виділена в натурі із частки майна, тому у задоволенні позовних вимог відносно визнання спільної сумісної власності позивачів на вказану квартиру відмовив.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Доводи апеляційної скарги про те, що відмова у задоволенні віндикаційних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 є передумовою застосування статті 330 ЦК України та є спеціальною підставою виникнення права власності на спірну частину квартири добросовісним набувачем, тому з набранням законної сили рішення суду у справі № 425/2086/16-ц ОСОБА_1 відповідно до статті 330 ЦК України набув право власності на спірну частку квартири, а право власності ОСОБА_3 на цю ж частку спірної квартири припинилось, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.
Позивачі помилково вважають, що у них виникло право власності на 1/2 частку спірної квартири у зв'язку з неможливістю витребування відповідачем 1/2 частки даної квартири, оскільки відповідно до вимог закону неможливість витребування частки квартири, з тих підстав, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а частка спірної квартири, яка належить відповідачу не виділена, не припиняє право власності у ОСОБА_3 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Стаття 388 ЦК України встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача.
Так, частиною 1 статті 388 ЦК України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачена можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.
Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року у справі № 425/2086/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на частку нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння та вселення, встановлено, що 1/2 частка спірної квартири вибувала з володіння ОСОБА_3 не з її волі, а у зв'язку з тим, що на час смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 вона не мала документу, який засвідчував її право власності на частку квартири. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири.
Зазначене рішення суду набрало законної сили, тому встановлені ним обставини відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України є преюдиційними і не підлягають доказуванню в даній справі.
Оскільки, рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року встановлені обставини вибуття 1/2 частки квартири,розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з власності ОСОБА_3 не з її волі, і ця обставина є підставою у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України для витребування майна від добросовісного набувача, яким є ОСОБА_1 , однак як встановлено рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а 1/2 частка спірної квартири не виділена, тому в даному випадку не підлягає застосуванню ст. 330 ЦК України.
Отже, оскільки судовим рішенням встановлені обставини для витребування майна з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, однак діючим законодавством встановлено інший спосіб захисту права власника, якому належить 1/2 частка майна, що не виділено в натурі, тому доводи апеляційної скарги про набуття ОСОБА_1 права власності на 1/2 частка спірної квартири, яка належить ОСОБА_3 , на підставі ст. 330 ЦК України, є безпідставними.
Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції помилково застосовано інформацію з державних реєстрів в порушення ч. 2 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії; у разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Як зазначалось вище, рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на день смерті ОСОБА_5 , визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Рубіжанської державної нотаріальної контори 27.11.2014 року, номер в реєстрі 365, на ім'я ОСОБА_7 , після смерті ОСОБА_5 в частині 1/2 частки вказаної квартири та визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 1/2 частину даної квартири, а також витребувано вказану частку у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 . В задоволенні решти позову в частині вселення ОСОБА_3 в дану квартиру відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року, яке постановою Верховного Суду від 02 травня 2018 року залишено без змін, зазначене вище рішення суду першої інстанції змінено, скасовано в частині витребування у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судового збору і в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування 1/2 частки вказаної квартири відмовлено, оскільки 1/2 частка квартири не виділена. В іншій частині оскаржуване рішення суду залишено без змін.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 15.05.2018 року № 123932774 на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 належить по 1/2 частці квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у Державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей, що містяться в цьому реєстрі.
Пунктом 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 15.05.2018 року № 123932774 вбачається, що підставою виникнення права власності 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 є рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року у справі № 425/2086/16-ц та рішення Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року у справі № 425/2086/16-ц.
ОСОБА_1 не надано суду доказів, як це передбачено ст. 81 ЦПК України і є його процесуальним обов'язком, того, що зазначені відомості Державного реєстру прав на нерухоме майно скасовано у визначеному законом порядку.
Доводи апеляційної скарги про те, оскільки частка спірної квартири вибула з володіння ОСОБА_3 внаслідок дії ОСОБА_7 , яка її продала, тому єдиним способом захисту права власності на 1/2 частку квартири у ОСОБА_3 була віндикація, є безпідставними з огляду на те, що положеннями статті 16 ЦК України передбачено інший спосіб захисту права власника, якому належить 1/2 частка майна, що не виділено в натурі.
Разом з тим, заслуговують на увагу доводи ОСОБА_1 про неправильне застосування судом першої інстанції норм статті 364 ЦК України до правовідносин, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , виходячи з наступного.
Згідно ч. 1, 2 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Як вбачається із позовної заяви позивачі звернулися із вимогою про визнання за ними права спільної сумісної власності на квартиру, усунення перешкод у здійсненні ними права володіння, користування та розпорядження квартирою, шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою.
Отже, позивачі вимог на підставі статті 364 ЦК України про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності не заявляли.
За змістом норм процесуального права ст. 13 ЦПК України та з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне виключити із мотивувальної частини рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року посилання на статтю 364 ЦК України як таке, що зроблене внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, оскільки позивачі із вимогою про виділ частки із майна, що є у частковій власності, не звертались.
Що стосується позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, то суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині виходив з того, що відповідач є власником 1/2 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою.
Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі апеляційний суд вважає, що рішення суду в цій частині відповідає вимогам закону та обставинам справи.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства . Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частинами 1, 2 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Оскільки, ОСОБА_3 є власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою.
Апеляційний суд не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що обставини, за яких ОСОБА_3 мала право користування чужим майном (сервітут), відпали, оскільки ОСОБА_1 набув право власності за вказаних обставин на спірну квартиру, з огляду на наступне.
Як зазначалось вище, рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2016 року визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на день смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 1/2 частку даної квартири. В цій частині вказане рішення суду першої інстанції рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 січня 2017 року залишено без змін.
Оскільки відповідач є співвласником квартири АДРЕСА_1 , тому з огляду на конституційні принципи непорушності права власності ОСОБА_3 має право користування, володіння та розпорядження своїм майном. Отже, на відповідача в даних правовідносинах не розповсюджуються положення статей 401, 406 ЦК України про сервітут.
Інші доводи апеляційної скарги фактично є суб'єктивним тлумаченням позивачем як обставин по справі, так і діючого законодавства.
В апеляційній скарзі не наведено ніяких нових обставин та не надано нових доказів, що давали б апеляційному суду підстави для проведення переоцінки обставин та доказів, зроблених судом першої інстанції у своєму рішенні.
Щодо суті апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).
Апеляційний суд вважає, що рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року слід змінити, виключивши із його мотивувальної частини посилання на статтю 364 ЦК України.
Щодо судових витрат
В ч. 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки рішення суду підлягає зміні лише шляхом виключення із його мотивувальної частини посилання на статтю 364 ЦК України, тому підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 384 ЦПК України, Луганський апеляційний суд у складі колегії суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 03 квітня 2019 року змінити, виключити із його мотивувальної частини посилання на статтю 364 ЦК України.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 08 липня 2019 року.
Головуючий В.А. Коновалова
Судді І.О.Дронська
В.М. Луганська