83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46
іменем України
23.02.10 р. Справа № 36/18пд
Господарський суд Донецької області у складі:
головуючого судді: Н.В.Будко
при секретарі судового засідання: В.Г.Гребенніковій
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Альтком» м.Донецьк
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Лугдонтехнологія» м.Донецьк
про: визнання недійсним договору №Р-24/04 від 24.04.08р.
за участю:
представників сторін:
від позивача: не з»явився;
від відповідача: Сидоренко І.М. - директор, Мірумян А.Г. - по дов., Щербак Д.В. - по дов.;
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Альтком» м.Донецьк, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Лугдонтехнологія» м.Донецьк, про визнання недійсним договору №Р-24/04 від 24.04.08р.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що в порушення вимог п.4 ст.209 Цивільного кодексу України договір №Р-24/04 від 24.04.08р. на вимогу позивача нотаріально посвідчений не був.
Відповідач позовні вимоги не визнає, оскільки пропозиції про нотаріальне посвідчення договору від позивача він не отримував, вважає, що оспорюваний договір взагалі не потребує нотаріального посвідчення і будь-які підстави для визнання цього договору недійсним відсутні.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши подані докази господарським судом ВСТАНОВЛЕНО:
24 квітня 2008 року позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Альтком», та відповідач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Лугдонтехнологія», уклали договір №Р-24/04, за умовами якого відповідач зобов»язався передавати (постачати), а позивач приймати та оплачувати товар, загальна кількість, асортимент, одиниця виміру, ціна за одиницю виміру та загальна вартість якого визначаються у Специфікаціях, які є додатками до договору та його невід»ємною частиною.
Додатковою угодою від 05.01.09р. сторони продовжили строк дії договору до 31.12.09р.
У позовній заяві позивач стверджує, що він направив на адресу відповідача лист №СН-1/40-08 від 07.04.08р. з проханням посвідчити договір нотаріально на підставі ст.209 Цивільного кодексу України, однак відповіді на цей лист до теперішнього часу від відповідача не отримав.
У зв»язку з цим позивач вважає, що договір №Р-24/04 від 24.04.08р. суперечить вимогам п.2 ст.207, п.4 ст.209 Цивільного кодексу України та є недійсним у відповідності з вимогами ст.215 Цивільного кодексу України.
Однак з даними твердженнями позивача господарський суд погодитися не може з огляду на наступне.
Згідно вимог ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п»ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
В момент вчинення опорюваного правочину сторонами всі визначені статтею 203 Цивільного кодексу України вимоги були дотримані, в тому числі вимога щодо форми правочину - у відповідності з п.1 ч.1 ст.208 Цивільного кодексу України договір укладено у письмовій формі, а також відповідно до ст.207 ч.2 Цивільного кодексу України договір підписаний повноважними представниками сторін та скріплений печатками позивача та відповідача.
Як встановлено п.1 ст.209 Цивільного кодексу України правочини, вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Недодержання вимоги щодо обов»язкового нотаріального посвідчення правочину тягне за собою недійсність договору лише у випадку, якщо обов»язкове нотаріальне посвідчення правочину встановлено законом.
Зокрема, вимоги щодо обов»язкового нотаріального посвідчення правочину встановлені законом для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст.657 Цивільного кодексу України), а для договорів купівлі-продажу товару, яким є спірний договір купівлі-продажу, обов»язковість нотаріального посвідчення чинним законодавством не передбачена.
Частина 4 статті 209 Цивільного кодексу України передбачає, що на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений, тобто означена норма є диспозитивною.
Позивач стверджує, що він направляв на адресу відповідача лист №СН-1/40-08 від 07.04.08р. з проханням посвідчити договір нотаріально на підставі ст.209 Цивільного кодексу України, однак відповіді на цей лист до теперішнього часу від відповідача не отримав.
В підтвердження своїх доводів позивач до позовної заяви надав ксерокопію Журналу реєстрації вихідної документації за 2008 рік, однак при цьому оригіналу даного журналу суду не представив, у зв»язку з чим представлена позивачем ксерокопія не може вважатися належним доказом направлення відповідачу пропозиції про нотаріальне посвідчення договору.
Крім того, п.4.3 договору передбачено, що пересилка специфікацій, рахунків та інших документів, пов»язаних з виконанням сторонами умов договору, здійснюється засобами поштового зв»язку чи шляхом кур»єрської доставки.
Ухвалою від 20.01.2010р. господарський суд зобов»язав позивача надати суду докази направлення відповідачу листа №СН-1/40-08 від 07.04.08р., однак таких доказів позивач суду не представив.
За приписами ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Однією з загальних засад цивільного законодавства, згідно зі ст.3 Цивільного кодексу України є свобода договору, тобто укладаючи кредитний договір, сторони вільно та на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, у тому числі умови щодо повернення кредитних коштів і підписали договір без будь-яких зауважень, застережень, протоколу розбіжностей.
За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, тобто, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до Роз'яснення Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111 (зі змінами та доповненнями) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом; у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною. Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
В силу статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За приписами статті 33 вказаного кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
Аналізуючи вищенаведені норми чинного законодавства та встановлені обставини справи, господарський суд вважає, що зміст спірного договору не суперечить чинному законодавству, а позивач не надав будь-яких доказів в підтвердження наявності правових підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним, тобто не довів ті підстави, на які він посилається як на підставу позову, у зв'язку з чим господарський суд відмовляє позивачу у задоволені позовних вимог.
Судові витрати відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст.22, 33, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України суд,-
Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Альтком» м.Донецьк до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лугдонтехнологія» м.Донецьк про визнання недійсним договору №Р-24/04 від 24.04.08р.
Суддя