14 лютого 2019 року м. Київ
Справа № 22-ц/824/757/2019 Головуючий у судді 1-ї інстанції - Юзькова О.Л.
Унікальний №761/16998/17 Доповідач - Гаращенко Д.Р.
Київський апеляційний суд. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі:
головуючого Гаращенка Д.Р.
суддів Пікуль А.А., Борисової О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Банк «Михайлівський» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Михайлівський» про розірвання договору про надання та використання платіжної картки,
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Михайлівський» (далі - ПАТ «Банк «Михайлівський») про розірвання договору про надання та використання платіжної картки, просив з урахуванням зміни підстав позову, розірвати договір про надання та використання платіжної картки від 23 червня 2015 року, укладений між ним та ПАТ «Банк «Михайлівський». На підставі заяви (оферти) №200297049.
В обґрунтування позову посилався на те, що 23 червня 2015 року звернувся до відповідача з заявою про укладення договору про надання та використання платіжної картки.
Оригінал заяви (оферти) у позивача відсутній, оскільки її копії під час укладання договору надана йому не була.
23 червня 2015 року відповідачем була оформлена позивачу платіжна картка VISA НОМЕР_1, з терміном дії до червня 2018 року.
Використання платіжної картки позивачем здійснювалось для розрахунку у період з 23 червня 2015 року по 23 травня 2016 року з третіми особами.
У зв'язку з запровадженням процедури ліквідації відповідача позивач починаючи з 23 травня 2016 року позбавлений можливості використання платіжної картки для власних потреб та проведення розрахунків з третіми особами.
Посилаючись на положення ч.12 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст.651 ЦК України просив позов задовольнити.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року позов було задоволено, розірвано договір про надання та використання платіжної картки від 23 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Михайлівський» на підставі заяви (оферти) №200297049; стягнуто з ПАТ «Банк «Михайлівський» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 640,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ПАТ «Банк «Михайлівський», 06 грудня 2018 року, подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило рішення суду першої інстанції скасувати та в задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційних вимог, посилалось на те, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у правовідносинах пов'язаних з виконанням банком, в якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами.
Наголошував, що договір з позивачем було укладено з урахуванням його власного волевиявлення, оскільки підпис на ньому є доказом того, що сторони погодились з його умовами і даний факт самим позивачем не спростовується.
Обґрунтовуючи задоволення позову суд першої інстанції посилався на ст.651 ЦК України, оскільки є істотні порушення договору другою стороною, такі як перебування банку в процесі ліквідації та неможливість використання позивачем платіжної картки у власних цілях.
Разом з тим наведені позивачем обставини, на які посилається суд першої інстанції, жодним чином не вказують на порушення банком або уповноваженою особою умов договору, у зв'язку з чим внаслідок завданої цим шкоди позивач значною мірою позбавився того на, що він розраховував при укладенні договору.
Положеннями ЦК України чітко визначені підстави для розірвання договору, однак факт ліквідації банку та неможливість використання платіжної картки для визначених позивачем цілей до таких не відносяться.
Наполягав, що банк діяв з дотриманням чинного законодавства України та жодних порушень прав позивача допущено не було, а тому і підстави для задоволення позову відсутні.
Апелянт звертав увагу на те, що заява (оферта) на підставі якої позивачу було видано платіжну картку є змішаним договором та до відносин сторін у такому договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори елементи яких у ньому містяться. Однак дана норма закону була залишена судом першої інстанції поза увагою, чим порушено право банку на отримання процентів за користування кредитними коштами.
Враховуючи предмет та підстави позову основним доказом по справі є сам договір укладений між сторонами. Без належної оцінки умов даного договору, висновки суду першої інстанції щодо порушення банком його положень є передчасними.
Рішення суду першої інстанції ґрунтується виключно на припущеннях, оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження предмету доказування.
09 січня 20119 року ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.
Судом встановлено, що 23 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Михайлівський» з заявою (офертою) №200297049 про укладення договору про надання та використання платіжної картки.
На підставі заяви ОСОБА_1 23 червня 2015 року банком було оформлено на його ім'я платіжну картку VISA НОМЕР_1, з терміном дії до червня 2018 року. (а.с.4)
На підставі рішення Національного банку України від 23 травня 2016 року № 14/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23 травня 2016 року № 812 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк Михайлівський» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку».
Згідно з даним рішенням розпочато процедуру виведення ПАТ «Банк Михайлівський» з ринку шляхом запровадженням в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23 травня 2016 року до 22 червня 2016 року включно.
13 червня 2016 р. Фонд прийняв рішення від № 991 відповідно до якого продовжено строки тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк Михайлівський» з 23 червня 2016 року до 22 липня 2016 року включно.
Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 12 липня 2016 року № 124-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 12 липня 2016 р. №1213, «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» та делегування повноважень ліквідатора банку».
Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський» з 13 липня 2016 року до 12 липня 2018 року включно.
Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №1758 від 21 червня 2018 року строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк «Михайлівський» продовжено на 2 роки з 13 липня 2018 року по 12 липня 2020 року включно. (а.с.93)
Згідно довідки №3Г1(К)/21874 від 01 серпня 2017 року виданої уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Михайлівський» Волковим О.Ю., ОСОБА_1 було відкрито поточний рахунок НОМЕР_2 в національній валюті 23 червня 2015 року. (а.с.30)
Згідно довідки №3Г1(К)/21873 від 01 серпня 2017 року виданої уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Михайлівський» Волковим О.Ю., станом на 01 серпня 2017 року сума заборгованості за кредитним договором №200297049 від 30 червня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Михайлівський» складає 20 783,56 грн., а саме: - сума кредиту 14 050,46 грн.; - сума простроченого боргу 14 050,46 грн.; нараховані відсотки 6 733,10 грн.; нарахована комісія 0,00 грн.; - нараховані штрафи та пені 0,00 грн. (а.с.31)
Згідно довідки №20.03.18/27-вих від 20 березня 2018 року виданої уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Михайлівський» Волковим О.Ю., станом на 20 березня 2018 року в АБС Б2 обліковується заборгованість за кредитним договором №200297049 від 23 червня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Михайлівський» та складає 23 927,71 грн., а саме: - сума кредиту 14 050,46 грн.; - сума простроченого боргу 14 050,46 грн.; нараховані відсотки 9 877,25 грн.; - нарахована комісія 0,00 грн.; - нараховані штрафи та пені 0,00 грн. (а.с.73)
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що обставина укладення між сторонами кредитного договору визнана ними, доказом факту укладення є копія банківської карти виданої відповідачем на ім'я позивача, а тому до спірних правовідносин можуть бути застосовані положення ЦК України, які регулюють кредитні правовідносини.
Відповідачем не було надано суду доказів, які б свідчили про можливість використання позивачем платіжної картки для власних цілей після 23 травня 2016 року та не спростовано доводи позивача, у встановленому законом порядку, щодо відсутності обмежень у використанні картки, як засобу розрахунку.
Наявність у позивача заборгованості не є підставою для відмови у позові, оскільки банк не позбавлений можливості стягнути її в судовому порядку.
Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погодитись не може з наступних підстав.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
За вимогами ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Частиною 1 та 2 ст. 639 Цивільного кодексу України визначено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Статтею 640 ЦК України визначено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Згідно з ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти ( кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається в письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
В ст. 652 ЦК України передбачено зміну або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин. Так, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.
Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Положеннями статті 653 ЦК України закріплено правові наслідки зміни або розірвання договору. Зокрема, у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до ч.12 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.
Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.
Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) без штрафних санкцій з боку виконавця у разі виникнення обставин, передбачених в абзацах першому та другому цієї частини.
Позивачем не доведено наявність підстав, передбачених в абзацах першому та другому ч.12 ст.10 Закону України "Про захист прав споживачів", за яких споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг).
Відповідно до змісту ст. ст. 651, 652 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, або зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.
Реалізація однією із сторін договору права на припинення договору в односторонньому порядку здійснюється шляхом повідомлення іншої сторони про прийняття відповідного рішення в позасудовому порядку.
Як встановлено судом, строк дії платіжної картки встановлений до червня 2018 року.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачем допущено порушення умов договору, чим позивачу заподіяно шкоди, стороною позивача, у передбаченому ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України порядку, суду не надано. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що позивач звертався до відповідача з пропозицією розірвати договір.
Саме по собі посилання позивача на те, що він позбавлений можливості використовувати платіжну картку у власних цілях, для розрахунку з третіми особами починаючи з 23 травня 2016 року, не дає підстав для висновку, що відповідачем умови договору не виконуються, оскільки позивачем не доведено, що ним вчинялись будь-які дії за для використання платіжної картки банку та неможливості виконання операцій з невідомих йому причин.
Оскільки позивачем не доведено обставини, що дають підстави для розірвання договору відповідно до ч.2 ст.651 ЦК України, а саме: істотне порушення відповідачем умов договору; завдання позивачеві шкоди, внаслідок якої позивач позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, посилання позивача на неможливість використання картки на цілі за для яких вона отримувались, не можуть бути підставою для розірвання договору.
Колегія суддів вважає, що правові підстави для розірвання договору з підстав порушення його істотних умов, без належного їх дослідження, перевірки доказів наданих сторонами, встановлення дійсних обставин справи, в тому числі щодо необхідності залучення до участі у справі інших сторін, на чиї права та обов'язки могло вплинути рішення суду, у суду першої інстанції були відсутні.
Відповідно до ч. 4 ст. 309 ЦПК України підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Суд зазначає, що з прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права. Так, як зазначено у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява № 4909/04, що суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Європейський суд з прав людини в справі PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року скасуванню.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк «Михайлівський» задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Р. Гаращенко
Судді А.А. Пікуль
О.В. Борисова