Постанова
Іменем України
09 січня 2019 року
м. Київ
справа № 265/1925/16-ц
провадження № 61-16692св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Журавель В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н.О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Донецької області від 06 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Сороки Г. П., Гаврилової Г. Л., Принцевської В. П.,
У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частках заборгованість за договором позики у розмірі 3 709 254,77 грн, з яких: 900 000,00 грн - сума боргу, 292 763,02 грн - відсотки за користування грошовими коштами, 20 341,75 грн - 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, 21 150,00 грн - інфляційні втрати, 2 475 000 грн - пеня.
На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 05 червня 2013 року між ним та ОСОБА_5 був укладений договір позики, відповідно до умов якого останній отримав у борг грошові кошти у розмірі 900 000,00 грн та зобов'язався повернути їх до 01 липня 2015 року зі щомісячною сплатою 6 % річних за період із 01 липня 2013 року до 30 червня 2014 року та 12 % річних - з 01 липня 2014 року до 30 червня 2015 року.
Факт передачі коштів ОСОБА_5 підтвердив розпискою, відповідно до якої у разі неповернення боргу у строк він зобов'язався також сплатити неустойку у розмірі 1 % за кожний день затримки.
Грошові кошти він передавав відповідачеві частинами з 2011 року до 05 червня 2013 року, однак договір позики на загальну суму боргу вони підписали 05 червня 2013 року.
В обумовлений в договорі строк відповідач борг у повному обсязі не повернув, сплатив відсотки за користування грошовими коштами за період до січня 2014 року включно, а також частково за лютий 2014 року в сумі 1 500 грн.
З урахуванням того, що ОСОБА_5 брав гроші у борг зі згоди своєї дружини ОСОБА_6 та в її присутності, вважає, що відповідати за договором позики повинні обидва відповідачі як подружжя.
У травні 2016 року ОСОБА_5 подав зустрічний позов до ОСОБА_4 про визнання договору позики неукладеним, посилаючись на те, що 05 червня 2013 року між ними договір позики не укладався і кошти за цим договором він не отримував.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2016 року у складі судді Копилової Л. В. у задоволенні первісного позову ОСОБА_4 та зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що укладений між сторонами 05 червня 2013 року договір позики та боргова розписка ОСОБА_5 від 05 червня 2013 року є неналежними доказами, оскільки за цим договором грошові кошти не передавалися, боргова розписка є безгрошовою. Сам договір позики не містить посилань на первісні зобов'язання, внаслідок невиконання яких виник борг, наміру сторін припинити ці зобов'язання та замінити їх новим борговим зобов'язанням, тому не свідчить про новацію боргу, у зв'язку з чим суд відмовив ОСОБА_4 у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із неправильно обраного ОСОБА_7 способу захисту порушеного права.
Рішення суду першої інстанції оскаржувалось в апеляційному порядку лише в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_4 У частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 судове рішення сторонами не оскаржувалось та в апеляційному порядку не переглядалось.
Рішенням апеляційного суду Донецької області від 06 грудня 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_4 скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 суму боргу за договором позики у розмірі 900 000,00 грн, проценти за користування позикою у розмірі 292 763,02 грн, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 20 341,75 грн, інфляційні втрати у розмірі 21 150,00 грн, усього 1 234 254,77 грн.
В задоволенні решти вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання, інфляційних втрат та пені відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладений відповідно до вимог статті 1047 ЦК України між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договір позики від 05 червня 2013 року та боргова розписка ОСОБА_5 від 05 червня 2013 року є доказом виникнення грошового зобов'язання у ОСОБА_5 перед позивачем. Наявність у ОСОБА_4 (позикодавця) оригіналу договору позики відповідно до частини третьої статті 545 ЦК України свідчить про невиконання боржником свого обов'язку з повернення коштів, у зв'язку з чим суд стягнув заборгованість за договором позики, проценти за користування позикою, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання та інфляційні втрати.
Відмовляючи у стягненні з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 пені, апеляційний суд врахував положення статті 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».
Встановивши відсутність доказів на підтвердження того, що отримані ОСОБА_5 за договором позики грошові кошти позичалися та були використані в інтересах сім'ї, суд відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_6 (дружини боржника) у зв'язку з їх необґрунтованістю.
У січні 2017 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду за залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга аргументована тим, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Суд не врахував те, що він борг повернув у повному обсязі і ОСОБА_4 віддав йому боргову розписку. Зазначена розписка перебувала в статутних документах ТОВ «Віннерс», співзасновниками якого вони були разом із ОСОБА_4, яку в подальшому останній викрав.
Рішення апеляційного суду оскаржується лише в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу з ОСОБА_5, в іншій частині судове рішення не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається (частина перша статті 400 ЦПК України).
У серпні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить залишити без змін оскаржуване судове рішення як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 265/1925/16-ц передано до Касаційного цивільного суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Такий же висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.
Відповідно до частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов'язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.
У частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Згідно з абзацом 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Установлено, що 05 червня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у присутності свідків ОСОБА_6, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 укладений договір позики, за умовами ОСОБА_5 взяв в борг у ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 900 000,00 грн із терміном повернення до 01 липня 2015 року та щомісячною сплатою відсотків з розрахунку 6 % річних - за період з 01 липня 2013 року до 30 червня 2014 року, 12 % річних - за період з 01 липня 2014 року до 30 червня 2015 року.
Відповідно до пункту 5 цього договору він вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошей.
Факт отримання грошових коштів за договором ОСОБА_5 підтвердив власноручно написаною розпискою, згідно з якою у разі неповернення суми боргу у строк до 01 травня 2015 року він також зобов'язався сплатити неустойку у розмірі 1 % від суми боргу за кожен день затримки до дня фактичного розрахунку.
У встановлений договором строк борг повернутий не був, за період з 01 липня 2013 року до січня 2014 року у повному обсязі, а в лютому 2014 року у розмірі 1 500,00 грн ОСОБА_5 сплачено проценти.
Встановивши, що у позивача наявний оригінал договору позики та боргової розписки, що відповідно до частини третьої статті 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем, апеляційний суд обгрунтовано стягнув на користь позивача суму боргу з урахуванням трьох процентів річних та інфляційних втрат і проценти за користування позикою.
Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Посилання ОСОБА_5 у скарзі на те, що він повернув борг, а ОСОБА_4 віддав йому боргову розписку, яка перебувала у статутних документах ТОВ «Віннерс» та у подальшому була ним (ОСОБА_4.) викрадена, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані обставини нічим не підтверджені, до правоохоронних органів із заявою про викрадення ОСОБА_5 не звертався.
При цьому, розрахунок боргу та стягнуту суму ОСОБА_5 не спростовує.
Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення апеляційного суду Донецької області від 06 грудня 2016 року, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення апеляційного суду Донецької області від 06 грудня 2016 року в частині позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочення грошового зобов'язання, інфляційних втрат залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. І. Журавель
Н. О. Антоненко
В.І. Крат