ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 грудня 2018 року № 826/5242/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., при секретарі судового засідання Павлючик А.С., завершивши розгляд у порядку письмового провадження адміністративної справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до Богунського відділу державної виконавчої служби міста Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_1, ОСОБА_2 про скасування постанови в частині,
за участю:
від позивача, Брижант А.С.
Обставини справи.
Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - позивач) звенулось до Окружного адмінстративного суду міста Києва з позовною заявою до Богунського відділу державної виконавчої служби міста Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому просить скасувати постанови:
- про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 46019805 від 16.01.2015 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП №31965224 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 31963901 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що накладення державним виконавцем арешту на спірне нерухоме майно порушує права позивача, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Накладаючи арешт на нерухоме майно, відповідач не пересвідчився в існуванні заборони відчуження нерухомого майна та не повідомив позивача як заставодержателя про накладення такого арешту на предмет іпотеки, не роз'яснивши йому право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.04.2017 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 08.08.2017.
07.08.2017 через відділ діловодства суду надійшло від відповідача письмові заперечення проти позовної заяви, в якому відповідач зазначив, що позов про зняття арешту з майна подаються за місцем знаходження майна або основної його частини. Крім цього, відповідач зазначив, що позивачем не зазначено розмір заборгованості боржника на момент звернення з позовом до суду, оскільки заставне майно може коштувати значно більше ніж заборгованість перед заставодержателем.
В судове засідання, яке призначено на 08.08.2017 представник позивача, відповідача не з'явилися, у зв'язку з чим судове засідання відкладено на 17.10.2017 для повторно виклику сторін.
В судове засідання, яке призначено на 17.10.2017 представник позивача, відповідача не з'явилися, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку з чим судове засідання відкладено на 12.12.2017
В судовому засіданні 12.12.2017 представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідача в судове засідання не прибув, у зв'язку з чим за згодою сторони, відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України ухвалено про вирішення справи в порядку письмового провадження.
15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.
Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС України (в редакції чинній з 15.12.2017) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Беручи до уваги те, що станом на дату прийняття рішення у справі вона знаходить на стадії розгляду у письмовому провадженні, відповідно справа розглянута з урахуванням положень п. 10 ч. 1 ст. 4, ч. 4 та ч. 5 ст. 250 КАС України в редакції з 15.12.2017.
Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, дійшов наступних висновків.
Обставини встановлені судом.
09.08.2006 ОСОБА_1 (далі - позичальник) уклала з Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» кредитний договір № 046/0806/88-074.
В забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 14.08.2006 між банком та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку: житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку, площею 4000 кв.м., що знаходиться в селі Перлявка, Житомирського району, Житомирської області.
Обтяження, згідно вищевказаного іпотечного договору відступлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - позивач) та зареєстровано у Державному реєстрі іпотек.
28.11.2012 між публічним акціонерним товариством «Сведбанк», яке виступає правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк», яке в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» та позивачем укладено договір факторингу №15, згідно якого банк відступив позивачу права вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_4 за кредитним договором.
Одночасно, 28.11.2012 між банком та позивачем укладений договір про відступлення права за іпотечними договорами.
Разом із цим, як зазначив позивач, 07.03.2017 звертаючись до нотаріуса, йому стало відомо, що на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором від 14.08.2006 накладено арешти:
- постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 46019805 від 16.01.2015 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП №31965224 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 31963901 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції.
Позивач вважаючи, що накладення арешту на обтяжене іпотекою майно (житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку, площею 4000 кв.м., що знаходиться в селі Перлявка, Житомирського району, Житомирської області) перешкоджає позивачеві у першочерговому порядку задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, а тому він звернулося з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку є Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV, в редакції, що діяла на момент накладення арешту на майно).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
З метою забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні статтею 6 Закону України «Про виконавче провадження» зобов'язано державного виконавця використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Обов'язки і права державних виконавців закріплені у статті 11 вказаного Закону.
За змістом цієї норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, вправі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.
За правилами статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» на майно, яке перебуває в іпотеці та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону), допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.
Отже, виходячи з положень зазначених норм, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду і може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження», за правилами якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто: у разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю (частина третя цієї статті).
Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 №898-IV.
За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України «Про іпотеку».
Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
З наведеного випливає, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності у боржника заборгованості перед кредитором переважно перед іншими кредиторами.
Переважне, однак не виключне, право іпотекодержателя на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки передбачено також частинами шостою та сьомою статті Закону України «Про іпотеку».
Разом з тим, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги.
Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Нормами статей 36, 37, 38 Закону України «Про іпотеку», також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.
З аналізу зазначених правових норм вбачається, що передбачений розділом V Закону України «Про іпотеку» та статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України «Про іпотеку»).
У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України «Про виконавче провадження», а не нормами спеціального Закону України «Про іпотеку».
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №826/7383/15.
Разом з тим, для з'ясування правомірності накладення арешту на майно, яке є предметом іпотечного договору та перебуває в заставі, необхідно встановити, чи виникло в іпотекодержателя право звернення стягнення на таке майно та чи не перевищує вартість предмета застави заборгованості боржника перед заставодержателем.
При цьому, суд відхиляє як документально необґрунтовані посилання позивача на відсутність у державних виконавців правових підстав для накладення арешту на предмет іпотеки - домоволодіння, розташованого за адресою: житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку, площею 4000 кв.м., що знаходиться в селі Перлявка, Житомирського району, Житомирської області, з тієї підстави, що накладення арешту на нерухоме майно не дає можливості реалізувати позивачу першочергове право на задоволення вимог боржника за рахунок предмета іпотеки, з огляду на наступне.
Як встановлено судом, відповідно до договору факторингу №15 від 28.11.2012 та договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 28.11.2012, укладених між публічним акціонерним товариством «Сведбанк», яке виступає правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Сведбанк», яке в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» відступило позивачу свої права вимоги заборгованості за договором кредиту № 046/0806/88-074 від 09.08.2006 та іпотечним договором від 14.08.2006.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні та позивачем не надано суду доказів на підтвердження настання заставного випадку, згідно умов договору іпотеки та доказів звернення ним стягнення на предмет іпотеки.
За відсутності матеріалів виконавчого провадження у суду відсутні підстави для з'ясування дійсних обставин, зокрема, на підставі якого виконавчого документу відкрито виконавче провадження ВП№46019805, ВП№31965224, ВП №31963901, в межах якого винесено постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Крім того, суд зазначає, що з наданої позивачем інформаційної довідки, вбачається лише накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_1.
Разом з тим, у даному випадку позивач стверджує, що в порушення вимог закону державний виконавець наклав арешт на предмет іпотеки, не пересвідчившись в існуванні заборони відчуження нерухомого майна та не повідомив позивача як заставодержателя про накладення арешту на предмет іпотеки.
Крім того, позивачем не надано суду доказів наявності чи відсутності у третьої особи заборгованості за кредитним договором, її розміру, а також інформації стосовно того, що сума цієї заборгованості є меншою або більшою, ніж вартість предмета іпотеки і чи дозволяє така сума задовольнити вимоги стягувача у виконавчому провадженні без шкоди потенційним інтересам позивача та не вказав жодних поважних причин їх ненадання.
Між тим, зазначені обставини є суттєвими для правильного застосування приписів частини 3 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження», адже правила цієї норми допускають можливість стягнення на користь стягувача, який не є заставодержателем, у разі, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Поряд з цим, позивачем не подано належних та достатніх доказів того, що ним як іпотекодержателем направлялась боржнику вимога про сплату заборгованості за кредитним договором відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку», що виключає підстави для задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки за невиконання боржником зобов'язання за основним договором.
До того ж, з огляду на вищевказані норми закону, слід зазначити, що матеріалами справи не підтверджується вилучення або примусова реалізація арештованого майна, а саме житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку, площею 4000 кв.м., що знаходиться в селі Перлявка, Житомирського району, Житомирської області, а тому арешт майна в межах суми стягнення за виконавчим документом, не порушує та не обмежує права позивача на задоволення його вимог.
Більш того, чинним законодавством не передбачено заборони накладення арешту на майно, що є предметом іпотеки.
Тобто, права позивача як іпотекодержателя, внаслідок накладення державним виконавцем арешту на предмет іпотеки для забезпечення вимог особи, яка не є заставодержателем, у даному випадку, не порушені.
Також, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені в рішенні від 31.07.2018 по справі №810/2403/15, суд зазначає, що позовна заява товариства з обмеженою відповідальнітю «Кей-Колект» у цій справі, у відповідності до підстав, з яких вона подана, обумовлена пошуком захисту прав позивача як іпотекодержателя за вищевказаним іпотечним договором, однак, як відзначалося вище, належним способом захисту прав іпотекодержателя на переважне задоволення його вимог за рахунок предмету іпотеки є звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Зазначене, крім іншого, вказує на обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
Доводи позивача про те, що іпотека має пріоритет над усіма іншими обтяженнями майна, що арешт спірного майна перешкоджає йому як іпотекодержателю в реалізації його права на звернення стягнення на предмет іпотеки, є необґрунтованими з огляду на вищезазначене.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо накладення арешту на майно третьої особи відповідають положенням Закону України «Про виконавче провадження», а тому підстав для скасування оскаржуваних постанов немає.
Поряд з цим, слід зазначити, що як вбачається зі змісту позовних вимог, позивач просить скасувати, зокрема,
- постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 46019805 від 16.01.2015 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП №31965224 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції;
- постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження ВП № 31963901 від 02.04.2012 видану Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції.
Позивачем не наведено належних та достатніх обґрунтувань щодо скасування постанов про арешт майна боржника та заборони на його відчуження за ВП №46019805 від 16.01.2015, ВП№31965224 від 02.04.2012, ВП№31963901 від 02.04.2012 Богунським відділом державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції, та яким чином вони стосується предмету спору у даній справі.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, оскільки у межах спірних правовідносин не підтверджено протиправність накладення арешту на майно третьої особи, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для скасування вищезазначених постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Приймаючи до уваги те, що адміністративний позов про скасування постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 255 КАС України, суд,
Відмовити у задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до Богунського відділу державної виконавчої служби міста Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_1, ОСОБА_2 про скасування постанови в частині відмовити.
Підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат відсутні.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України. Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.І. Келеберда