12 грудня 2018 року
м. Дніпро
справа № 808/1494/18
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Панченко О.М. (доповідач),
суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є.,
за участю секретаря судового засідання Сонник А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29.05.2018 року (суддя Лазаренко М.С., м. Запоріжжя)
у справі № 808/1494/18
за позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізький ливарно-механічний завод"
про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій, -
встановив:
У квітні 2018 року позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь суму адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році у розмірі 2990105,59 грн.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29.05.2018 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Позивач, зокрема зазначив, що відповідно до чинного законодавства, підприємство зобов'язане було забезпечити відповідну кількість робочих місць, а саме у розмірі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік для працевлаштування осіб з інвалідністю або сплатити адміністративно-господарські санкції.
На думку позивача, суд першої інстанції неправильно застосував приписи ст. 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", оскільки дана норма встановлює обов'язок держави з працевлаштування перед інвалідами, а не перед підприємствами, що не виконали норматив, та не звільняє роботодавця від обов'язку створення та виділення робочих місць, в тому числі спеціальні робочі місця, пошуку та самостійного працевлаштування інвалідів, відповідно виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Відділення Фонду вважає, що вина відповідача полягає у несплаті ним суми адміністративно-господарських санкцій та не доведення останнім факту здійснення усіх залежних від нього заходів щодо сплати вказаних санкцій або наявності обставин, що об'єктивно перешкоджали здійснити цю сплату.
Просить скасувати рішення суду першої істанції та ухвалити нове - про задоволення позову.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Запорізький ливарно-механічний завод" надіслало на адресу суду відзив, в якому просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач зазначив, що ним були виконані вимоги законодавства в частині виділення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також в повній мірі виконано зобов'язання щодо інформування органів виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органів місцевого самоврядування та громадських організацій інвалідів про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, у зв'язку з чим, підстави для нарахування адміністративно-господарських санкцій на підставі ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" відсутні.
Представники сторін по справі, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явилися, що не перешкоджає розгляду справи.
Дослідивши докази, що є в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 28.02.2018 року відповідачем до Запорізького обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів було подано звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2017 рік. У даному звіті відповідачем було визначеного середньооблікову кількість штатних працівників облікового складу у 2017 році, яка складала 1005 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становила 19 осіб. Кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях створенних відповідно до вимог ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (чинного у 2017 році) становила 40 осіб. Середньорічна заробітна плата штатного працівника становила 142300.60 грн.
На підставі наданого відповідачем звіту за 2017 рік, позивачем було здійснено розрахунок боргу, відповідно до якого сума адміністративно-господарських санкцій склала 2988312.60 грн. та нарахована пеня у розмірі 1792.90 грн.
З огляду на відсутність добровільної сплати відповідачем вказаних сум, позивач звернувся до суду з метою їх стягнення в примусовому порядку.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки:
- виходячи з приписів Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця, натомість вимагає від нього вжиття заходів для працевлаштування інвалідів, визначених у статті 18 вказаного Закону;
- відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо вжиття заходів для працевлаштування інвалідів;
- доказів, які б свідчили про те, що відповідач відмовив у прийнятті на роботу інвалідам, які безпосередньо звертались до підприємства, або які були направлені переліченими у статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" органами, позивачем не були надані і у справі відсутні.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст.17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця ч.1 ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".
Згідно з ч.1 ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Відповідно до ч.2 ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб інвалідністю в Україні" порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Згідно з статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч.3 ст.18-1 цього Закону Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
З наведеного вбачається, що на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та повідомлення центру зайнятості про наявність вакантних робочих місць для осіб з інвалідністю.
Відповідно до абз.3 п.2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007p., інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Відповідно до ч.1 ст.218 ГК України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою зазначеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб'єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" від 05.07.2012р., роботодавець зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
На виконання даної норми Закону, Міністерством соціальної політики України видано наказ від 31.05.2013р. № 316 "Про затвердження форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання" (далі - Порядок № 316).
Відповідно до п.1.3 Порядку № 316 роботодавці подають інформацію до територіального органу Державної служби зайнятості України у містах Києві та Севастополі, районі, місті, районі у місті (далі - територіальний орган) незалежно від місцезнаходження.
Форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником (п.2.1 Порядку № 316).
Порядком № 316 не передбачено обов'язку повторного щомісячного подання звітів за формою №3-ПН до заповнення вакансії після направлення таких звітів у десятиденний після відкриття вакансії.
Як свідчать встановлені обставини справи, відповідачем, протягом 2017 року подавались до Запорізького міського центру зайнятості звіти "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" за формою №3-ПН від 10.01.2017 року, від 17.02.2017 року, від 04.03.2017 року, від 05.04.2017 року, від 03.05.2017 року, від 14.06.2017 року, від 07.07.2017 року, від 03.08.2017 року, від 05.09.2017 року, від 03.10.2017 року, від 08.11.2017 року, від 11.12.2017 року.
Також, відповідачем до суду були подані копії з газет, в яких ним розміщувались об'яви про працевлаштування осіб з інвалідність.
Доказів необґрунтованої відмови відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю або істотних порушення відповідачем вимог Порядку № 316, позивач суду не надав.
Колегія суддів не поділяє позиції позивача, що вина відповідача полягає у несплаті суми адміністративно-господарських санкцій, так як ним не доведено факт здійснення усіх залежних від нього заходів щодо сплати вказаних санкцій або наявність обставин, що об'єктивно перешкоджали здійснити цю сплату, оскільки норматив щодо працевлаштування осіб з інвалідністю відповідачем не був виконаний, а інформування служби зайнятості за формою №3-ПН щодо наявності робочих місць для осіб з інвалідністю є лише одним з напрямків взаємовідносин підприємства та вказаних осіб, але не виключний.
Так, Верховний Суд України у постанові від 16 квітня 2013 року (справа № 21-81а13) з посиланням на наведені вище норми Закону № 875-ХІІ дійшов висновку про те, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатися пошуком вказаних осіб для працевлаштування. У зв'язку з тим, що відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватись.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Враховуючи те, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляло особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано, колегія суддів вважає правомірною позицію суду першої інстанцій про те, що у позивача не було підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції об'єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, та ухвалив судове рішення без порушення норм матеріального і процесуального права; доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29.05.2018 року у справі № 808/1494/18 залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених частиною 5 статті 291, пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови складено 17.12.2018 року.
Головуючий суддя О.М. Панченко
Суддя С.М. Іванов
Суддя В.Є. Чередниченко