Постанова
Іменем України
28 листопада 2018 року
м. Київ
справа № 409/49/17
провадження № 61-15938св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: СтупакО. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України»,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на заочне рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 19 квітня 2017 року у складі судді Максименко О. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 13 липня 2017 року у складі колегії суддів: Стахової Н. В., Авалян Н. М., Орлова І. В.,
У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Укрексімбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 30 липня 2013 року між ПАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_4 укладений договір про відкриття та обслуговування карткового рахунку з видачею платіжної картки в рамках зарплатного проекту від 30 липня 2013 року № 0122010424БН/2013-07, за умовами якого відповідачу відкрита кредитна лінія для проведення останнім операції з використання платіжної картки з лімітом заборгованості за кредитом 15 000,00 грн на строк до 30 грудня 2013 року включно. Відповідно до умов кредитного договору (пункт 2.3 статті 2 та підпункт 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 договору) відповідач зобов'язався сплачувати позивачу щомісяця проценти за користуванням кредитом у розмірі 28,00 % річних, не пізніше останнього робочого дня місяця, наступного за місяцем, за який вони були нараховані, та в дату остаточного повернення кредиту. Внаслідок порушення відповідачем грошового зобов'язання утворилась заборгованість у розмірі 13 009,24 грн, яка підлягає стягненню в судовому порядку.
Заочним рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області від 19 квітня 2017 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрексімбанк» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заявлених вимог, а саме не надано договору про відкриття та обслуговування карткового рахунку з видачею платіжної картки в рамках зарплатного проекту від 30 липня 2013 року № 0122010424БН/2013-07.
Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 13 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк відхилено. Заочне рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 19 квітня 2017 року залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
У липні 2017 року ПАТ «Укрексімбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 13 липня 2017 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права,просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що надані позивачем виписки за рахунком є первинними бухгалтерськими документами, з їх змісту можна встановити усі здійснені відповідачем операції за кредитом, в тому числі й факти надання позичальнику кредитних коштів, а тому суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок про те, що відсутність оригіналу кредитного договору є підставою для відмови у позові.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У квітні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано вказану справу до Верховного Суду.
Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк».
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що звертаючись до суду з вимогами про стягнення з відповідача заборгованості, позивач в позовній заяві зазначив, що між банком та відповідачем укладений договір про відкриття та обслуговування карткового рахунка з видачею платіжної картки в рамках зарплатного проекту від 30 липня 2013 року № 0122010424БН/2013-07, за умовами якого відповідачу відкрита кредитна лінія для проведення останнім операції з використання платіжної картки з лімітом заборгованості за кредитом 15 000,00 грн на строк до 30 грудня 2013 року включно.
У позовній заяві вказано, що відповідно до умов кредитного договору (пункт 2.3 статті 2 та підпункт 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 договору) відповідач зобов'язався сплачувати позивачу щомісяця проценти за користуванням кредитом у розмірі 28, 00 % річних, не пізніше останнього робочого дня місяця, наступного за місяцем, за який вони були нараховані, та в дату остаточного повернення кредиту. Відповідно до пунктів 9.1 та 9.2 статті 9 кредитного договору, у разі прострочення сплати заборгованості за кредитом/овердрафтом та/або процентами за кредитом/овердрафтом, відповідач повинен сплатити банку за кожний день прострочення, включаючи день сплати, пеню.
Разом з тим матеріали справи не містять оригіналу договору про відкриття та обслуговування карткового рахунка з видачею платіжної картки в рамках зарплатного проекту від 30 липня 2013 року № 0122010424БН/2013-07.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Доводи касаційної скарги зводяться до порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що знайшло свій прояв у неправильній оцінці доказів на предмет їх належності та допустимості.
Відповідно до застереження, викладеного у частині першій статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Втім, це правило не позбавляє Верховний Суд повноважень, здійснюючи перевірку дотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права, вирішувати, чи є докази, досліджені судами попередніх інстанцій, допустимими та належними, а також чи є вони носіями доказової інформації, що має істотне значення для правильного вирішення спору між сторонами.
Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення судом підлягають до застосування правила статей 10, 60 ЦПК України 2004 року, згідно з якими кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За правилом статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно з приписами статті 59 ЦПК України 2004 року суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За правилами частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінюючи правомірність постановлених у справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у своїх висновках керується тим, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди були зобов'язані власні процесуальні дії належним чином обґрунтувати (мотивувати), враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов'язковим за таких обставин та за таких умов.
Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
За змістом статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Верховний Суд виходить з того, що порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі, зокрема, як це прямо передбачено статтею 1055 ЦК України, є підставою для висновку про його недійсність.
За правилом частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відсутність оригіналу договору про відкриття та обслуговування карткового рахунку з видачею платіжної картки в рамках зарплатного проекту від 30 липня 2013 року № 0122010424БН/2013-07, зокрема, позбавляє суди правової можливості у встановлений законом процесуальний спосіб перевірити його на предмет відповідності положенням статті 1055 ЦК України та встановити реальність існування договірних правовідносин за цим договором на умовах, наведених банком у позовній заяві. Пред'явивши позов, позивачем під час дослідження доказів в судовому засіданні на вимогу суду не надано оригіналу кредитного договору, що об'єктивно ставить під сумнів достовірність розрахунку заборгованості та підставність заявлення вимог до ОСОБА_5
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов, доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов'язків.
Верховний Суд виходить з того, що суди попередніх інстанцій, дійшовши до переконання про недоведеність позовних вимог у зв'язку із неподанням належних та допустимих доказів, діяли в межах загальних засад цивільного судочинства та правила про обов'язковість подання в судовому засіданні письмових доказів в оригіналі (частина друга статті 64 ЦПК України 2004 року), а тому зробили правильний та обґрунтований висновок про відмову у позові.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що виписки за рахунком є первинними бухгалтерськими документами, з яких можна встановити усі здійснені операції за кредитом, в тому числі й факти надання позичальнику кредитних коштів, оскільки ці виписки, складені позивачем без участі відповідача, не доводять існування відповідного його волевиявлення, а отже, й укладення сторонами певного правочину із дотриманням правил статті 1055 ЦК України.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» залишити без задоволення.
Заочне рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 13 липня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик