Справа № 1540/3775/18
08 листопада 2018 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Радчука А.А.,
за участю секретаря - Ляшенко Ю.В.,
за участю сторін: позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2.,
представника відповідача - Лазарєвої Г.С.,
перекладача - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду справу за позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним наказу №138 від 23.07.2018 року, зобов'язання вчинити дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській про визнання протиправним та скасування наказу №138 від 23.07.2018 року, про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що вона отримала Повідомлення №597 від 23 липня 2018 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу №138 від 23.07.2018 у відповідності з яким на підставі п.6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови зазначена очевидна необґрунтованість заяви Позивача та яка не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути заяву.
Позивач зазначає, що вона є громадянином Афганістану, до виїзду з Афганістану проживала у м. Кабул, покинула територію Афганістану через побоювання за своє життя та здоров'я, на сьогоднішній день ризик для життя та здоров'я Позивача зберігається, зокрема і у зв'язку із суттєвим погіршенням ситуації у сфері безпеки в Афганістані, що підтверджується інформацією по країні походження, яка свідчить про об'єктивні побоювання Позивача стосовно повернення до країни походження. Позивач зазначає, що Відповідачем інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи, у зв'язку з чим Позивач вважає рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області необгрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
Ухвалою суду від 30.08.2018 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
20.08.2018 року від представника Відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31.03.2017 по справі № 815/170/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду 05.07.2017 та Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05.04.2018, було відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії.
23.07.2018 позивач вдруге звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області. Причиною звернення вказано неможливість повернення до Афганістану у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку угрупування «Талібан».
Чергове звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області є очевидно необґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволили повторно розглянути його заяву в призмі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Встановлено, що історія переслідування позивача є необґрунтованою та не містить підстав для надання захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Елемент побоювання щодо повернення до країни громадянської належності, який, зі слів позивача, обумовлений ймовірним її переслідуванням вважається безпідставним та був повністю розглянутий під час попереднього звернення за міжнародним захистом ГУДМС України в Одеській області, ДМС України та судовими інстанціями.
Відповідно до актуальної інформації по країні походження встановлено, що станом на теперішній час європейські країни повертають шукачів захисту з Афганістану до країни їхньої громадянської належності у разі відсутності підстав для надання захисту.
Причини небажання позивача повертатись до країни громадянської належності були повністю проаналізовані територіальним підрозділом ДМС, центральним апаратом ДМС та судовимиінстанціями під час попереднього розгляду заяви. В черговій заяві про набуття міжнародного захисту будь-які нові елементи, які унеможливлюють добровільне повернення позивача до країни громадянської належності, відсутні, у зв'язку з чим оскаржуване рішення є правомірним.
Ухвалою суду від 26.09.2018 року з урахуванням надходження клопотання представника позивача про необхідність ознайомлення з матеріалами справи з метою подання відповіді на відзив, оскільки лише 25.09.2018 року було укладено договір про надання правової допомоги, а також з метою дотримання процесуальних строків розгляду справи, суд дійшов висновку про доцільність розгляду даної справи в порядку загального позовного провадження у зв'язку з чим було призначено підготовче засідання на 10.10.2018 року.
10.10.2018 року від Позивача надійшла відповідь на відзив, в якій він додатково зазначив, що з моменту попереднього звернення позивача в 2016 році до ГУ ДМС України в Одеській області ситуація в Афганістані значно погіршилася та є небезпечною для позивачки, що підтверджується інформацією по країні походження. Відповідачем не враховано інформацію по країні походження, яка підтверджує наявність підстав для визнання Позивача особою, яка потребує додаткового захисту та неможливість повернення до країни походження. Висновок відповідача щодо безпечності ситуації в м. Кабулі (Афганістан) є необґрунтованим та спростовується інформацією по країні походження. Ситуація в Афганістані характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства. Таким чином, заява Позивача відповідає критеріям для надання додаткового захисту відповідно до п.13 ч.1 статті 1 Закону України „Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту". Існує ризик переслідувань позивача, за ознаками належності до окремої соціальної групи - особи, які повертаються до Афганістану з країн, які підтримують західний стиль життя піддаються тортурам або їх вбивають.
10.10.2018 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 08.11.2018 року.
В судовому засіданні 08.11.2018 року Позивач та його представник позов підтримали у повному обсязі та просили задовольнити його з підстав, викладених в тексті позовної заяви та відповіді на відзив.
В судовому засіданні 08.11.2018 року представник Відповідача заперечував проти задоволення адміністративного позову, просив відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у тексті відзиву.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов та заперечення на нього, судом встановлено наступне.
У червні 2016р. ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.
За результатами розгляду документів щодо надання позивачу статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМСУ в Одеській області складено висновок по відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.11.2016р., яким встановлено відсутність стосовно заявниці умов, передбачених п.п. 1, 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". В обґрунтування вищевказаного висновку органом міграційної служби зазначено, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявниці можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів, які б підтверджували, що заявниця, проживаючи на території Афганістану в м. Кабул, зазнавала утисків, переслідувань, фізичного насильства, насильницького викрадення, тортур. Побоювання щодо повернення до Афганістану через нестабільність загальної ситуації та існування угрупування "Талібан", які жодним чином не загрожували життю заявниці під час проживання в Афганістані з 2000 р. не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України № 581-16 від 25.11.2016р. "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено гр. Афганістану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач оскаржила його до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31.03.2017 по справі № 815/170/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду 05.07.2017 та Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05.04.2018, було відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії.
23.07.2018 позивач вдруге звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області. Причиною звернення вказано неможливість повернення до Афганістану у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку угрупування «Талібан».
За результатами розгляду зазначеної заяви Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМСУ в Одеській області 23.07.2018 року складено висновок по відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зі змісту якого вбачається, що чергове звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області є очевидно необґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволили повторно розглянути його заяву в призмі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Встановлено, що історія переслідування позивача є необґрунтованою та не містить підстав для надання захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Елемент побоювання щодо повернення до країни громадянської належності, який, зі слів позивача, обумовлений ймовірним її переслідуванням вважається безпідставним та був повністю розглянутий під час попереднього звернення за міжнародним захистом ГУДМС України в Одеській області, ДМС України та судовими інстанціями.
Наказом від 23.07.2018 року №138, з урахуванням вищезазначеного висновку, було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Афганістану на установчі дані ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Також 23.07.2018 Позивачу було видане письмове повідомлення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Згідно частин 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин ( ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач, як особа, яка звернулась до міграційного органу з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в приписів національного законодавства та міжнародних засад надання притулку, не звільнений від обов'язку надавати докази.
Крім того, беручи до уваги положення Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суд зазначає, що, ключовим моментом серед наявних переліків критеріїв щодо визначення статусу біженця, є обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань, суб'єктивна сторона якого полягає у наявності в особи зазначеного побоювання, котре, за своїм змістом є суб'єктивним та психологічним судженням сторони тієї ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням у даних спірних правовідносинах.
Суд зазначає, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона, у свою чергу, пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому, слід зазначити, що згідно зі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які узгоджуються з п.F Конвенції про статус біженців, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви від 23.07.2018 року про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачеві доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.
Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Водночас, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказала на побоювання повернутися до країни походження, оскільки батько працює в Міністерстві оборони Афганістану, їм погрожують Таліби, не дозволяли ходити до школи, тричі били, відповідних доказів з цього приводу, на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надала.
Отже, вказане свідчить про надуманість доводів позивача та непов'язаність з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками в країні громадянської належності.
Суд акцентує увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Поряд з цим, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання представника позивача характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про її утиски, або можливість таких.
Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.
Проте, надаючи оцінку заяві позивача, суд зазначає, що останньою не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Крім того, вказані обставини вже досліджувались та відносно таких було прийнято відповідне рішення ДМС України №581-16 від 25.11.2016р. "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", жодних нових обставин позивачем повідомлено не було, доказів протилежного суду не надано.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31.03.2017 по справі № 815/170/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду 05.07.2017 та Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05.04.2018, було відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України №581-16 від 25.11.2016р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно ч.6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту унормовано ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту»
Відносно посилань позивача щодо формальності розгляду заяви позивача від 23.07.2018 р., суд зазначає, що в силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов'язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.
Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж)заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви тощо.
Розділом VIII Правил унормовано порядок та процедуру розгляду скарг Державною міграційною службою України.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуваний наказ, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", оскільки у повторній заяві від 23.07.2018 позивачем не наведено обставин, які б свідчили про зміну/появу умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», необхідних для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що Відповідачем правомірно та обґрунтовано відмовлено позивачеві у прийнятті заяви від 23.07.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу №138 від 23.07.2018 року, про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 16.11.2018 року.
Суддя А.А. Радчук.
.