Номер провадження: 22-ц/785/6016/18
Номер справи місцевого суду: 523/5937/18
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач Дрішлюк А. І.
Категорія: 67
13 вересня 2018 року м. Одеса
Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - судді Дрішлюка А.І., суддів Черевка П.М., Громіка Р.Д.,
при секретарі судового засідання Півнєва Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 травня 2018 року в цивільний справі за заявою ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, -
26 квітня 2018 року заявник ОСОБА_2 звернулась до суду з заявою про встановлення юридичного факту, що її вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Донецької області України (а.с. 1-14).
Заява мотивована положенням ч.2 ст. 315 ЦПК України та обгрунтована тим, що ОСОБА_2 була зареєстрована та проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі дочки. В липні 2014 року заявник вимушено перемістилась з місця постійного проживання до м.Одеси, про що є довідки про взяття на облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції (№5106001052 від 27.10.2014 року та №5138005285 від 26.04.2016 року). Вказані вище довідки були дійсними на момент набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 24.12.2015 року, тобто станом на 13.01.2016 року, та відповідно до ст.4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» діють безстроково. Також заявник посилається на факти, що викладені в постанові Верховної ОСОБА_3 України Про Заяву Верховної ОСОБА_3 України «Про відсіч збройної агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року, які підтверджують загальновідомий факт збройної агресії Російської Федерації проти України, внаслідок чого РФ окуповано частину території України і саме ту територію де проживала заявник. Заявник зазначає, що факти збройної агресії Російської Федерації проти України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню (ч.3 ст. 82 ЦПК України). Також в заяві зазначено, що постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» було затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, додаток до якого визначає форму довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Однак, дана форма не передбачає внесення відомостей про конкретну причину, яка змусила залишити або покинути своє місце проживання внутрішньо переміщену особу (ч.1 ст.1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року). Тобто, отримані заявником довідки (№5106001052 від 27.10.2014 року та №5138005285 від 26.04.2016 року) посвідчують лише факт її вимушеного переселення з м.Макіївки Донецької області до м.Одеси і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки орган Міністерства соціальної політики України, який видав довідки, не має таких повноважень. Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року не визначено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту та/або тимчасової окупації території України, та не виключає можливості звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення. Звернення заявника до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви-потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбаченою цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством України не передбачено. Заявник зазначає, що застосування норм законодавства України підтверджується практикою суду касаційної інстанції, а саме висновками викладеними в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №363/632981/16-ц.
30 травня 2018 року Суворовським районним судом м. Одеси було винесено рішення, яким відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення (а.с. 125-131).
19 червня 2018 року до суду першої інстанції засобами поштового зв?язку надійшла апеляційна скарга на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 травня 2018 року, де апелянт просить скасувати рішення першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити заяву в повному обсязі. Зокрема, апелянт вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи. Апелянт посилається на те, що справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з?ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Апелянт має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви-потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбаченою цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Тобто від встановлення даного факту залежить реалізація її особистих немайнових та майнових прав. При цьому відповідний юридичний факт має індивідуальний характер та породжує правові наслідки лише для заявника, оскільки вона позбавлена права на встановлення причини її внутрішнього переселення. Апелянт зазначає, що встановлення факту збройної агресії відноситься до компетенції суду, так як даний факт носить не політичний, а в першу чергу правовий характер, тому до юрисдикції судів належить вирішення правових питань, які виникають у зв?язку з такою збройною агресією (а.с. 136-141).
Відзив чи заперечення на апеляційну скаргу до суду не подавались.
В судовому засіданні представник апелянта просив задовольнити апеляційну скаргу. Інші учасники провадження до судового засідання не з'явились. Про час та місце судового засідання повідомлялись належним чином, про що вище зазначено. Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторони, яка сповіщена про день і час розгляду справи не перешкоджає розглядові справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників провадження, які з'явились, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Донецької області України визначено компетентними державними органами України, законом затверджено порядок захисту прав та свобод цивільного населення, що проживає в зоні конфлікту, тобто, Законом передбачений не судовий порядок встановлення певних фактів та підстав внутрішнього переміщення осіб на території України. Розділ ІV ЦПК України не передбачає повноважень суду в порядку окремого провадження встановлювати причини їх виникнення. Положення Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року не потребує спеціального визначення осіб, які підпадають під її захист, за наявності встановленого Законом факту участі держави у конфлікті, тому заявлений спосіб захисту своїх прав та свобод заявником не відповідає положенню ч.2 ст.315 ЦПК України та не підлягає задоволенню.
Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції та задовольняючи апеляційну скаргу вважає за необхідне зазначити таке.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянкою України та проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3. 17.01.2015 року її знято з реєстрації місця проживання про що свідчить відмітка в паспорті громадянина України КМ №938893. Відповідно до інших відміток ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 27, 28).
Відповідно до 27.10.2014 року довідки №5106001052 від 27.10.2014 року ОСОБА_2 взято на облік як особу, переміщену з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення Відповідно до вказаної довідки заявник перемістилась в АДРЕСА_1 (а.с.22).
Згідно з довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи №5138005285 від 26.04.2016 року зареєстроване місце проживання заявника - АДРЕСА_2, фактичне місце проживання - АДРЕСА_3 (а.с.23).
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Стаття 124 Конституції України встановлює, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
Крім того згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Відповідно до статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129). У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
Стаття 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни встановлює, що особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Частина перша статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Отже, з положень наведеної статті слідує, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
Згідно з ч. 1 ст. 4 та ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачає порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
Відповідно до ч. 7 ст. 19, ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
З аналізу наведеного слідує, що встановлення юридичного факту, від якого залежить виникнення, зміна чи припинення особистих прав, на підставі рішення суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки.
Отже, враховуючи вище наведене колегія суддів звертає увагу на те, що встановлення факту вимушеного переселення ОСОБА_2 у липні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області можливе лише в судовому порядку. Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що від встановлення такого факту безпосередньо залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника. При цьому необхідно враховувати, що вказаний юридичний факт є індивідуальним, та має правові наслідки лише для заявника.
Одночасно суд звертає увагу на те, що висновок суду першої інстанції про те, що факт який просить встановити заявник, визначено компетентними державними органами, затверджено законом, що означає, що законом передбачений несудовий порядок встановлення певних фактів та підстав внутрішнього переміщення осіб на території України є помилковим, адже вказане підтверджує обґрунтованість вимог заявника, та більш того, заявником було доведено, що від встановлення відповідного юридичного факту залежить виникнення, зміна та припинення відповідних правовідносин. Вказане вище узгоджується з позиціями Верховного суду в справах: № 243/7029/17 від 12.04.2018 року, № 417/3852/17 від 21.03.2018 року, № 428/12368/16-ц від 21.03.2018 року, № 428/13977/16-ц від 06.06.2018 року, № 428/8076/16-ц від 21.08.2018 року, № 759/759/17 від 07.03.2018 року, № 363/2981/16-ц від 14.03.2018 року, №752/6366/16-ц від 21.08.2018 року. Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що у вказаних постановах Верховний Суд дійшов висновку, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
Таким чином, враховуючи вище наведене, положення діючого національного та міжнародного законодавства, позиції Верховного суду, оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а суд першої інстанції помилково дійшов висновку та відмовив в задоволенні встановлення юридичного факту, від встановлення якого безпосередньо залежить виникнення та реалізація особистих прав заявника, апеляційний суд на підставі ст. 376 ЦПК України скасовує оскаржуване рішення та ухвалює нове про задоволення вимог заявника.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Апеляційний суд Одеської області,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 травня 2018 року - скасувати.
Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, у липні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.
Постанова Апеляційного суду Одеської області набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді апеляційного суду
Одеської області ОСОБА_4
ОСОБА_5
ОСОБА_3
Повний текст постанови виготовлено 24 вересня 2018 року.
Суддя апеляційного суду Одеської області А.І. Дрішлюк
13.09.2018 року м. Одеса