ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
Вн. №27/19
м. Київ
30 липня 2018 року № 826/17937/17
За позовом ОСОБА_1 (громадянин Республіки Узбекистан)
До Державної міграційної служби України
3-я особа Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області
Про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Суддя О.В.Головань
Обставини справи:
ОСОБА_1 (громадянин Республіки Узбекистан) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №444-17 від 17.11.17 р. про відмову у визнанні ОСОБА_1 громадянина Республіки Узбекистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні 03.04.18 р. оголошено ухвалу про перехід до розгляду справи в порядку письмового провадження згідно ч. 3 ст. 194 КАС України.
Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -
ОСОБА_1, громадянин Республіки Узбекистан, ІНФОРМАЦІЯ_1, таджик за національністю, мусульманин-суніт за віросповіданням, з 2002 р. по 2016 р. мешкав та працював в Російській Федерації, у період з 2002 р. по 2011 р. регулярно навідував родину в Узбекистані.
У травні 2012 р. органи влади Узбекистану звинуватили заявника в утворенні та керуванні місцевою гілкою незаконної організації "Ісламський рух Туркестана", а також в зберіганні та розповсюдженні заборонених документів (акти, заборонені ч. 3 "а" та "b" ст. 159 та ч. 1 ст. 244-2 Кримінального кодексу Узбекистану); 14.03.13 р. вказане звинувачення було доповнено звинуваченнями в посяганні на конституційний лад Республіки Узбекистан, в незаконному в'їзді на територію держави та виїзді з території держави, у виготовленні та розповсюдженні матеріалів, що посягають на громадську безпеку та громадський порядок, в утворенні та керуванні екстремістськими релігійними організаціями, сепаратистськими, фундаменталістськими та іншими забороненими організаціями та в участі в таких організаціях (ч. 3 "b" ст. 159, ч. 2 "b" ст. 223, ч. 3 "а" ст. 244-1 та ч. 1 ст. 244-2 Кримінального кодексу Узбекистану).
15.05.12 р. Гулістанський міський суд (Узбекистан) заочно виніс постанову про поміщення заявника під варту; 10.07.12 р. Міністерство внутрішніх справ Узбекистану винесло постанову про оголошення заявника в розшук.
01.03.13 р. заявник був затриманий у Москві з підробленим паспортом; 04.03.13 р. Люблінський районний суд м. Москви задовольнив клопотання про обрання у відношенні до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 29.04.13 р. з метою його видачі до Узбекистану.
Рішенням Замоскворецького районного суду м. Москви від 23.04.13 р. щодо заявника було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту по кримінальній справі, порушеній російськими органами влади за звинуваченням у спробі крадіжки, крадіжці паспорта та використанні підроблених документів.
24.04.13 р. Люблінською міжрайонною прокуратурою м. Москви винесено постанову про відсутність необхідності у продовженні арешту заявника в межах екстрадиційної перевірки, оскільки він тримався під вартою в межах розслідування кримінальної справи.
Згідно вироку Замоскворецького районного суду м. Москва від 05.12.13 р. заявника визнано винним за звинуваченням у скоєних ним на території Російської Федерації злочинах та визначено покарання у вигляді один рік шість місяців тримання під вартою.
Рішенням №4530-рн від 23.07.14 р. Міністерства юстиції Російської Федерації присутність заявника на території Російської Федерації визнано небажаним в період до 31.08.17 р., а 18.08.14 р. Управлінням Федеральної міграційної служби Росії по Костромській області прийнято рішення про депортацію заявника на підставі вказаного рішення.
06.10.14 р. УФМС Росії по Костромській області призупинено процедуру депортації заявника у зв'язку з застосуванням забезпечувального заходу.
12.10.14 р. Свердловський районний суд м. Костроми відхилив скаргу заявника відносно рішення про депортацію від 18.08.14 р.; 25.03.15 р. Костромський обласний суд залишив вказане рішення в силі.
26.08.14 р. заявник під час знаходження в ВК-2 направив поштою запит з метою отримання тимчасового захисту. Листом від 08.09.14 р. ФМС Костромської області повернула запит з посиланням на необхідність особистої його подачі.
17.09.14 р. та 22.09.14 р. заявник та його адвокат знову звернулися з заявою про надання тимчасового захисту, що був відхилений 26.12.14 р. ФМС Костромської області. Вказане рішення скасовано рішенням від 01.04.15 р. центрального апарату ФМС.
27.04.15 р. Управління ФМС Росії у Костромській області надало заявнику тимчасовий захист до 27.04.16 р.
Рішенням від 29.08.14 р. заступник прокурора Поназирівського району Костромської області заявника поміщено під варту до початку процедури видачі на два місяці.
Рішенням від 26.09.14 р. Шар'їнський районний суд Костромської області залишив вказане рішення в силі.
Рішенням від 28.10.14 р. Галичський районний суд Костромської області продовжив перебування заявника під вартою до 28.02.15 р.
Після звільнення з-під варти 28.02.15 р. заявника було поміщено до спеціального закладу тимчасового тримання іноземних громадян в Костромській області.
Рішенням від 02.03.15 р. Ленінський районний суд Костромської області заявника було звільнено.
Вказані обставини досліджувалися під час розгляду скарги заявника у Європейському суді з прав людини (п. 7-41 рішення у справі KHOLMURODOV c. RUSSIE від 01.03.16 р. (заява №58923/14) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-161405.
На територію України ОСОБА_1 потрапив 08.01.16 р., нелегально, автомобільним транспортом, через територію Харківської області.
14.04.17 р. співробітниками УСБУ в Одеській області виявлено та 18.04.17 р. доставлено до відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області громадянина Узбекистану ОСОБА_1, який порушив правила перебування іноземців в Україні - проживав без документів на право проживання в Україні. Окрім того, згідно наданої УСБУ в Одеській області інформації, дана особа має причетність до діяльності міжнародної терористичної організації "Ісламська держава", здійснює допомогу в готуванні злочинів проти волі, честі та гідності, а також злочинів, що посягають на власність особи в м. Одесі.
18.04.17 р. за порушення ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що виразилося в порушенні відповідачем правил перебування в Україні, тобто в проживанні без документів на право проживання в Україні, по відношенню до заявника, було складено протокол про адміністративне правопорушення.
Постановою від 18.04.17 р. про накладання адміністративного стягнення, на заявника, було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн.
18.04.17 р. Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийняте рішення № 29 про примусове повернення в країну походження громадянина Узбекистану ОСОБА_1, яким було зобов'язано його покинути територію України до 19 квітня 2017 року. Згідно наданої в рішенні про примусове повернення в країну походження від 18.04.17 р. розписки, громадянин Узбекистану заявник, відмовляється самостійно виконувати вищезазначене рішення.
Вказані обставини встановлено підчас розгляду адміністративної справи №522/7205/17 Приморського районного суду м. Одеса http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66029289.
З огляду на вказані обставини постановою Приморського районного суду м. Одеса від 18.04.17 р. у справі №522/7205/17 адміністративний позов Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, про примусове видворення та затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України задоволено - примусово видворено з України громадянина Узбекистану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, затримано його з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 (шість) місяців.
Вказана постанова залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.05.17 р.
На виконання постанови Приморського районного суду м. Одеса від 18.04.17 р. у справі №522/7205/17 заявника було поміщено до Чернігівського ПТПІ.
В подальшому заявник 23.05.17 р. затриманий працівниками Служби безпеки України, у зв'язку з надходженням до Генеральної прокуратури України запиту компетентних органів Республіки Узбекистан про видачу заявника для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення інкримінованого йому злочину.
В межах проведення екстрадиційної перевірки в порядку ст. 587 КПК України, дорученої прокуратурі Чернігівської області, заступник прокурора Чернігівської області Бутович О. звернувся з клопотанням про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) відносно громадянина заявника, до вирішення Генеральною прокуратурою України питання про його видачу та фактичну передачу до Республіки Узбекистан.
Ухвалою Новозаводського районного суду м.Чернігова від 23.05.17 р. у справі №751/2847/17 в задоволенні вказаного клопотання відмовлено, застосовано відносно заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України ДМС України, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, поклавши на нього наступних обов'язків згідно переліку.
Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 31.05.17 р. ухвалу слідчого судді Новозаводського районного суду м. Чернігова від 23.05.17 р. скасовано, застосовано екстрадиційний арешт до заявника, з утриманням його в Чернігівському слідчому ізоляторі, до вирішення Генеральною прокуратурою України питання про його видачу і здійснення фактичної передачі компетентним органам Республіки Узбекистан, однак на строк не більше дванадцяти місяців, починаючи з моменту затримання 23 травня 2017 року.
В наступному строк дії екстрадиційного арешту продовжувався ухвалами Новозаводського районного суду м. Чернігова.
25.04.17 р. заявник особисто звернувся до співробітників УДМС України в Чернігівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і того ж дня заява була прийнята до розгляду.
В обґрунтування заяви в ній містяться посилання на переслідування по релігійних мотивах.
На підставі висновку від 18.05.17 р. Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято наказ №48 від 18.05.17 р. "Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Узбекистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", згідно якого щодо заявника розпочато відповідну процедуру.
Під час вказаної процедури з заявником неодноразово проводилися співбесіди (протоколи від 12.05.17 р., 18.07.17 р., 28.07.17 р., 01.08.17 р.), робилися запити щодо підтвердження особи заявника, отримання інформації щодо заявника, інформації щодо ситуації у країні походження, тощо.
Зокрема, у відповіді від 15.08.17 р. Управління СБУ в Одеській області міграційний орган повідомлено про те, що 22.05.17 р. у відношенні заявника від сектора Інтерполу та Європолу ГУ НП в Одеській області отримано копії завірених належним чином документів щодо його розшуку правоохоронними органами Республіки Узбекистан та санкції на його арешт.
На підставі висновку від 18.08.17 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1, яким встановлено відсутність підстав для надання заявнику статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 17.11.17 р. №444-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про яке заявнику скеровано повідомлення від 15.12.17 р. №32.
Вказане рішення прийняте, зокрема, з таких підстав: заявник зробив спробу обґрунтувати свою заяву на незадовільному рівні, були надані суттєві факти, проте очевидно, що не було надано всіх доказів на їх підтвердження, твердження заявника здебільшого не виглядають правдоподібними, логічними, окрім відомостей щодо приналежності до громадянства Республіки Узбекистан, заявник не подав свою заяву при першій можливості, та враховуючи, що заява була написана ним вже під час перебування в Чергінівському ПТПІ, хоча він мав можливість заявити про свій намір отримати притулок в Україні раніше з 08.01.16 р. та про процедуру захисту був обізнаний, оскільки скористався цим правом під час проживання на території Російської Федерації, стверджувати, що заявник мав обґрунтовані причини, за яких він не звернувся за захистом в Україні, не представляється можливим, оскільки сам заявник не назвав жодної з таких причин, як і про те, що він написав свою заяву при першій можливості, відомості, надані заявником, здебільшого нелогічні та непослідовні, суперечать загальновідомій інформації по країні походження, у зв'язку з чим існує сумнів щодо правдивості певних свідчень.
Позивач - ОСОБА_1 - вважає вказане рішення протиправним та просить його скасувати з таких підстав.
Позивач був змушений покинути країну походження через побоювання стати жертвою переслідування з політичних та релігійних причин, що підтверджується загальновідомою інформацією про країну походження, зокрема, щодо жорсткого контролю ісламських інститутів та незалежної практики ісламу, яка не була належним чином перевірена міграційним органом.
У позивача були об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я через його переслідування з політичних та релігійних причин, а також систематичне порушення прав людини по всій країні походження.
Територію Російської Федерації позивач покинув через релігійні причини та страх бути переданим до країни походження.
Про оскаржуване рішення позивач дізнався 19.12.17 р., після отримання повідомлення №32, і завершився 27.12.17 р.
Відповідач - Державна міграційна служба України - проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.
Відповідач зазначає, що ним перевірено та взято до уваги всю інформацію, яку позивач про себе повідомив під час співбесід, а також вивчено ситуацію у країні походження та в країні постійного перебування (Російській Федерації).
Щодо позивача не встановлено ознак, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", що могло би бути підставою для отримання позивачем відповідного статусу.
Зокрема, позивач мав тимчасовий захист в Російській Федерації до 27.04.16 р., тоді як прибув до України у січні 2016 р., до завершення вказаного терміну, з метою вирішення в Україні питань особистого та економічного характеру.
Твердження позивача про його переслідування за релігійною ознакою не підтверджено належним чином і вказані побоювання є необґрунтованими.
Щодо позивача існують кримінальні справи на території країни походження, його оголошено в розшук, він притягався до кримінальної відповідальності на території Російської Федерації, також проти нього порушено кримінальне провадження на території України.
Вказані факти, а також подача заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вже під час перебування під вартою свідчать про відсутність у позивача наміру звернутися за отриманням відповідного статусу під час прибуття на територію України.
3-я особа - Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області - проти задоволення позовних вимог заперечила, посилаючись на дотримання вимог законодавства під час розгляду заяви позивача.
Зокрема, було вивчено всі надані позивачем докази на підтвердження його побоювань стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою, а також інформацію щодо ситуації в країні походження.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін та 3-ї особи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають до задоволення з таких підстав.
Згідно правової позиції ЄСПЛ, що неодноразово відображалася у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справі ABUHMAID v. UKRAINE (заява №31183/13) від 12.01.17 р., необхідно наголосити, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. Osman v. Denmark, no. 38058/09, § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. з цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. Aristimuno Mendizabal v. France, no 51431/99, §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121, http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.
Згідно ч.1 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.11 р. № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
В даному випадку оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №444-17 про відмову у визнанні ОСОБА_1 громадянина Республіки Узбекистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято 17.11.17 р., доведено до відома позивача шляхом направлення повідомлення від 15.12.17 р. №32.
Представник позивача зазначає про отримання вказаного повідомлення 19.12.17 р. і звернення до суду 26.12.17 р. в передбачений термін п'ять робочих днів.
Відповідач вказану інформацію не спростував; в матеріалах міграційної справи інформація про дату отримання позивачем повідомлення відсутня.
З врахуванням викладеного у суду відсутні підстави для висновку про недотримання позивачем передбаченого законодавством терміну звернення до суду.
Згідно оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України №444-17 від 17.11.17 р. воно прийняте з посиланням на аб. 5 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI, за яким не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно п. 1 та 13 ч. 1 Закону № 3671-VI -
біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У поданій заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.04.17 р., а також під час співбесід позивач посилався на побоювання примусової висилки до Узбекистану з Російської Федерації, де позивач постійно проживав з 2002 р. по 2016 р., а також небажання повертатися до Узбекистану з підстав побоювання переслідування з релігійних підстав. Щодо посилань на політичні переслідування, то вони є наслідком звинувачення позивача у посяганні на конституційний лад Республіки Узбекистан і окремих підстав, крім вказаної кримінальної справи, не мають.
Відповідно, міграційний орган мав перевірити посилання позивача на наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання, у зв'язку з чим позивач перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; посилання на те, що позивач був змушений прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, систематичного порушення прав людини.
Згідно змісту висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.08.17 р., на підставі якого прийнято оскаржуване рішення, міграційним органом досліджувалися вказані обставини, і не було знайдено підстав для визнання тверджень позивача обґрунтованими.
З вказаного приводу суд зазначає наступне.
В даному випадку позивач з 2002 р. по 2016 р. постійно мешкав і працював не у країні свого походження, а у Російській Федерації, тоді як в Узбекистані регулярно навідував родину, і єдиною підставою для висновку про можливі переслідування на релігійному ґрунті є факт порушення щодо позивача кримінальної справи у травні 2012 р. органами влади Узбекистану за звинуваченнями в утворенні та керуванні місцевою гілкою незаконної організації "Ісламський рух Туркестана", а також в зберіганні та розповсюдженні заборонених документів (акти, заборонені ч. 3 "а" та "b" ст. 159 та ч. 1 ст. 244-2 Кримінального кодексу Узбекистану); 14.03.13 р. вказане звинувачення було доповнено звинуваченнями в посяганні на конституційний лад Республіки Узбекистан, в незаконному в'їзді на територію держави та виїзді з території держави, у виготовленні та розповсюдженні матеріалів, що посягають на громадську безпеку та громадський порядок, в утворенні та керуванні екстремістськими релігійними організаціями, сепаратистськими, фундаменталістськими та іншими забороненими організаціями та в участі в таких організаціях (ч. 3 "b" ст. 159, ч. 2 "b" ст. 223, ч. 3 "а" ст. 244-1 та ч. 1 ст. 244-2 Кримінального кодексу Узбекистану), про що позивач довідався під час перебування на території Російської Федерації.
Згідно Керівництва УВКБ ООН по процедурах та критеріях визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року щодо статусу біженця) 1992 р. http://www.unhcr.org/4d93528a9.pdf-
37. Фраза "цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань" є ключовою у визначенні. Вона відображає точку зору авторів на головні елементи характеристики біженця. Вона заміняє існуючі раніше методи визначення біженців за категоріями загальною концепцією "побоювань" за відповідними мотивами. Оскільки побоювання є суб'єктивні, це визначення додає суб'єктивний елемент до становища особи, яка звертається з заявою про визнання біженцем. Тому для надання статусу біженця вимагається, перш за все, оцінка тверджень заявника, а не судження про ситуацію у країні походження.
38. До елементу "побоювання", тобто, душевного стану та суб'єктивним умовам, додається визначення "цілком обґрунтовані". Це означає, що приймається до уваги не лише душевний стан особи при визначенні його статусу як біженця, але й те, що це стан має бути підкріплений об'єктивною ситуацією. Таким чином, термін "цілком обґрунтовані побоювання" має суб'єктивний та об'єктивний елементи, і при встановленні, чи дійсно обґрунтовані побоювання мають місце, обидва ці елементи мають братися до уваги.
45. ...Особа, яка звернулася з заявою про отримання статусу біженця, має зазначити переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань... Слово "побоювання" відноситься не лише до особи, яка дійсно переслідувалася, але й до тих, хто бажає запобігти ситуації, що загрожує небезпекою переслідування.
56. Переслідування необхідно відрізняти від покарання за злочини згідно звичайного права. Особи, які побоюються переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Необхідно нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка приховується від правосуддя.
59. Для того, щоб визначити, чи рівнозначне кримінальне переслідування згідно Женевській конвенції необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки бувають випадки, коли законодавство не відповідає загальноприйнятним нормам у сфері захисту прав людини....
71. Загальна декларація прав людини та Пакти про права людини проголошують право на свободу думки, совісті та віросповідання, що включає в себе свободу особи міняти свою релігію та проповідувати її публічним або приватним порядком у вченні, богослужінні та відправленні культів та обрядів..
72. Переслідування "за релігійною ознакою" може приймати різні форми, наприклад, у вигляді заборони приймати участь у релігійних громадах, проповідувати релігію таємно або публічно, відправляти релігійні обряди або ж у вигляді серйозних дискримінаційних заходів до осіб, оскільки вони сповідують свою релігію або належать до певної релігійної громади.
73. Проста належність до конкретної релігійної громади зазвичай не є достатньою підставою для обґрунтування звернення з заявою про надання статусу біженця. Однак можуть існувати інші обставини, коли така приналежність може бути достатньою підставою.
Згідно Керівництва УВКБ ООН з міжнародного захисту. Заяви про надання статусу біженця з релігійних мотивів згідно ст. 1А (2) Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р. щодо статусу біженця 2004 http://www.unhcr.org/40d8427a4.pdf -
12. Переслідування з релігійних мотивів може приймати різні форми. В залежності від конкретних обставин справи, враховуючи вплив на конкретну особу, можна навести різні приклади, такі як заборона членства у релігійній громаді або ж та обставина, що особа молиться разом з членами даної громади на публіці або в приватній обстановці або ж приклади релігійних настанов або серйозні дискримінаційні заходи, що застосовуються до конкретної особи лише тому, що вона практикую свою релігію, належить до конкретної релігійної громади або ж ідентифікує себе з нею, або ж коли людина міняє свою віру. Так само в тих спільнотах, де існує домінуюча релігія, або ж там, де існує тісний зв'язок між державою та релігійними інститутами, дискримінація на тій підставі, що особа не сприймає домінуючу релігію або ж не притримується прийнятої в цій релігії практики, буде прирівнюватися до переслідування в кожному конкретному випадку. Переслідування може бути міжрелігійним (направленим проти прибічників або проти громад інших релігій) або внутрішньо релігійним (в межах однієї релігії, але між різними сектами або ж між членами однієї секти) або це може бути комбінація обох випадків. Заявник може належати до релігійної більшості або релігійної меншості.
В даному випадку країною походження позивача є Узбекистан. За офіційними даними в Узбекистані - мусульмани - 88 % (в основному суніти), православні - 9 %. Всього в країні зареєстровано 16 релігійних конфесій.
Конституція Республіки Узбекистан декларує свободу совісті для всіх. За Конституцією кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Також неприпустимо примусове насадження релігійних поглядів.
Проте, є дані, що свобода совісті в Узбекистані порушується. Наприклад, держдепартаментом США Узбекистан віднесено до списку країн, "що викликають особливу заклопотаність" станом свободи совісті. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B7%D0%B1%D0%B5%D0%BA%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD
Оскільки позивач є мусульманин-суніт за віросповіданням, він відноситься до релігійної більшості у країни походження, і в даному випадку переслідування з релігійних підстав можуть мати місце лише внутрішньо релігійний характер.
Згідно отриманої від заявника інформації під час співбесід він є практикуючим мусульманином, не є членом релігійних організацій, ніякої активної громадської чи релігійної діяльності не проводив і проводити не міг, оскільки постійно в країні походження не перебуває. Позивач не відноситься до відомих релігійних діячів, чия активність має суспільний розголос і можу бути предметом висвітлення в ЗМІ.
Побоювання щодо можливих переслідувань щодо нього особисто ґрунтуються лише на факті порушення кримінальної справи, тоді як в іншій частині побоювання ґрунтуються на загальній інформації про ситуацію у країні походження, зокрема, інформації про звинувачення знайомих мусульман в релігійному екстремізмі та перебування їх у місцях позбавлення волі, застосування тортур до осіб, які утримуються під вартою.
Ситуація в країні походження досліджувалась органами міграційної служби під час розгляду справи позивача, зокрема, у висновку від 18.08.17 р. містяться посилання на "Доклад о свободе вероисповедания в странах мира за 2013 год. Узбекистан", "Всесвітній звіт за 2017 рік: Узбекистан", згідно яких законодавство Узбекистану передбачає суворі заходи покарання за порушення релігійного законодавства....; уряд розглядає релігійний екстремізм як загрозу національній безпеці та стабільності, як наслідок, проводить політику заборони ісламських організацій, які він вважає екстремістськими, а членство в них - протизаконним... Уряд вважає, що його дії по відношенню до осіб та організацій, що підозрюються у релігійному екстремізмі, не є питанням свободи віросповідання, а є швидше попередженням повалення світської влади та виключенням розпалювання міжрелігійної та етнічної нестабільності в багатонаціональному та багатоконфесійному суспільстві.
Зібрана під час розгляду справи заявника інформація дала підстави відповідачу для висновку про те, що конкретно щодо заявника побоювання стати жертвою переслідувань носять характер припущень, і у суду відсутні підстави не погоджуватися з вказаним висновком.
Обґрунтованість вказаних припущень базується на загальній інформації про країну походження, зокрема, згідно пояснень позивача переслідування за релігійною ознакою стосуються будь-якої особи, що практикує релігію на території Узбекистану, тобто, кожна особа може просити надати їй статус біженця з релігійних мотивів, а порушення кримінальної справи по певних статтях саме по собі свідчить про переслідування за релігійними мотивами.
Суд не може погодитися з вказаним висновком, оскільки існування у країні походження порівняно жорсткого законодавства щодо кваліфікації та покарання за діяння, що стосуються релігійних практик, не може саме по собі бути підставою для такого висновку, а може пояснюватися необхідністю вживати посилені заходи для боротьби з тероризмом та релігійним екстремізмом.
В будь-якому випадку, кожна країна самостійно запроваджує правове регулювання вказаних питань і визначає співвідношення між релігійною свободою та її обмеженнями з питаннями національної безпеки.
При чому, суд окремо звертає увагу на ту обставину, що позовні вимоги та побоювання позивача, викладені під час співбесід, стосуються саме застосування до позивача порівняно жорсткого законодавства країни походження та фактичних практик жорстокого поводження в місцях позбавлення волі.
Проте, вказані підстави стосуються саме питання видачі позивача країні походження з будь-яких підстав (примусове повернення, видворення, екстрадиція), а не підстав для отримання певного статусу в Україні.
Питання наявності чи відсутності підстав для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та наявність чи відсутність підстав для видворення (видачі) особи до країни походження є різними по суті питаннями, і відмова у наданні певного статусу на території України не означає можливість видачі особи.
Зокрема, щодо посилань позивача на можливе жорстоке поводження у країні походження, то це питання може бути предметом розгляду у справі щодо екстрадиції позивача до країни походження, де має також розглядатися питання дотримання ст. 3 ЄСПЛ, як це відбулося під час перебування позивача на території Російської Федерації згідно рішення ЄСПЛ у справі KHOLMURODOV c. RUSSIE від 01.03.16 р. (заява №58923/14) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-161405.
Також суд зазначає, що під час опрацювання заяви позивача у органах міграційної служби було встановлено і не спростовано під час судового розгляду справи ту обставину, що позивач прибув на територію України у січні 2016 р. під час перебування під тимчасовим захистом в Російській Федерації (до 27.04.16 р.); після потрапляння на територію України позивач не звернувся без зволікання з заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що суперечить його посиланням на побоювання бути виданим до країни походження з території Російської Федерації.
У випадку наявності таких побоювань було би логічно одразу звернутися з заявою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що одразу дозволило б легалізувати становище позивача в Україні.
Натомість, позивач звернувся з відповідною заявою лише 25.04.17 р., після того як постановою Приморського районного суду м. Одеса від 18.04.17 р. у справі №522/7205/17 задоволено адміністративний позов про примусове видворення позивача з України.
Вказане дає підстави для висновку про те, що при перетині кордону України позивач відповідного наміру не мав, а звернувся з цією заявою лише для уникнення видворення. Тобто, при перетині кордону України позивач мав іншу мету, ніж отримання статусу біженця.
З врахуванням викладеного суд не знаходить підстав для висновку про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
На підставі вищевикладеного, ст. 241-246, 255, 252-262, 293, 295 КАС України, суд, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2. Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя О.В. Головань
Повний текст рішення
виготовлено і підписано 30.07.18 р.