ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
12 липня 2018 року № 826/2556/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до Вознесенського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, за участю третьої особи - ОСОБА_1 про визнання протиправною та скасування постанови в частині,-
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - ТОВ «Кей-Колект», позивач) до Вознесенського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (надалі - Вознесенський ВДВС Миколаївського МУЮ, відповідач), за участю третьої особи - ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1, третя особа), в якому просило скасувати постанову №17728332 від 22.09.2010, видану відділом державної виконавчої служби Вознесенського міськрайонного управління юстиції в частині накладення арешту на майно, а саме: квартиру під номером 13 (тринадцять), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ТОВ «Кей-Колект» має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, у зв'язку із чим відповідач не мав права накладати арешт на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Представник позивача у судове засідання не прибув, подав заяву про здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження.
Відповідач явку свого уповноваженого представника у судове засідання не забезпечив, хоча про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, письмових заперечень та копії матеріалів, що були або мали бути взяті ним до уваги при прийнятті рішення, вчиненні дії, допущенні бездіяльності, з приводу яких подано позов, суду не надав.
Третя особа або її уповноважений представник у судове засідання не прибули, письмових пояснень щодо заявлених позовних вимог суду не надали.
З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог статті 128 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про доцільність розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі наявних матеріалів справи.
При прийнятті судового рішення по суті судом враховано вимоги пункту 10 частини 1 Перехідних положень КАС України (тут і надалі у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності 15.12.2017), яким установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладений договір про надання споживчого кредиту №11003701000 від 15.05.2006, згідно якого позичальнику надано споживчий кредит у розмірі 14 000 доларів США зі строком погашення до 13.05.2016.
За умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використані грошові кошти, а позичальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором.
Для забезпечення виконання основного зобов'язання між сторонами укладено договір іпотеки від 15.05.2006, згідно якого іпотекодержатель (ОСОБА_1) передає в іпотеку іпотекодержателю (Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк») нерухоме майно, квартиру під номером 13 (тринадцять) загальною площею 63,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
В подальшому, між АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу №1 від 12.12.2011 про відступлення права вимоги за зобов'язаннями відповідно до Додатку до договору факторингу, зокрема, і права вимоги за договором про надання споживчого кредиту №11003701000 від 15.05.2006.
Разом із цим, звертаючись до нотаріуса з метою проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, із інформаційної довідки з Державного реєстру прав від 10.02.2017 №80069412 позивачу стало відомо про накладення арешту на квартиру під номером 13 (тринадцять), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Зокрема, 22.09.2010 зареєстровано запис про обтяження - арешт квартири, що накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження №17728332 від 22.09.2010 винесеної відділом Державної виконавчої служби Вознесенського міськрайонного управління юстиції у Миколаївській області.
Вважаючи, що ТОВ «Кей-Колект» має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, а тому постанова про накладення арешту на майно ОСОБА_1 підлягає скасуванню, позивач звернуся до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (далі - Закон №606-XIV), виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Стаття 5 Закону №606-XIV визначає, що державний виконавець зобов'язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.
Частиною 1 статті 7 Закону №606-XIV передбачено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому повноваження у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Відповідно до положень статті 52 Закону №606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Згідно положень статті 57 Закону №606-XIV арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Таким чином, з метою збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачу або реалізації, державний виконавець має право накладати арешт на майно божника.
Відповідно до частини 8 статті 54 Закону №606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».
Згідно частин 6, 7 статті 3 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Згідно з частиною 2 статті 1 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Крім того, право заставодержателя на звернення стягнення саме на заставлене майно регулюється статтею 20 Закону України «Про заставу».
Аналогічні положення містяться у статті 572 Цивільного кодексу України, згідно якої в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, за наявності договору іпотеки, укладеного з метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань, іпотекодержатель має право, у разі невиконання боржником своїх зобов'язань, звернути стягнення на передане в іпотеку майно.
Як вбачається із роз'яснень Верховного Суду України, викладених у його ж листі від 01.02.2015 «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна» чинним законодавством не передбачено заборони накладення арешту на майно, що є предметом іпотеки.
Разом із тим, згідно статті 60 Закону №606-XIV обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна, у тому числі відповідно до частини 5 цієї норми у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження (конкретні випадки визначені в частинах 1 - 4 указаної статті) арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.
В силу положень статті 54 Закону №606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.
Згідно із частиною 4 цієї норми заставодержатель має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна у разі звернення стягнення на це майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями. При цьому встановлено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: 1) виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю (ч. 3 ст. 54 цього самого Закону). Вказані норми безпосередньо стосуються арешту як складової виконання рішення суду про задоволення вимог стягувачів, які не є іпотекодержателями.
Тобто, чинним законодавством не передбачено заборони накладення арешту на майно, що є предметом іпотеки. Проте є випадки, коли з такого майна повинен бути знятий арешт, зокрема, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
При цьому немає підстав відмовляти у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв'язку з відсутністю факту реального порушення забезпеченого іпотекою зобов'язання боржником на момент пред'явлення відповідної вимоги. Факт порушення основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя й не пов'язується з його існуванням, а отже, і порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.
Враховуючи наведене вище, а також виходячи із суті іпотеки, визначення якої міститься в Законі України «Про іпотеку», позов про зняття арешту, накладеного державним виконавцем, підлягає задоволенню, крім випадків, визначених ч. 3 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 09.07.2015 по справі № К/800/54238/14 та від 22.09.2015 у справі №К/800/20374/15.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, обтяження предмету іпотеки зареєстроване 15.05.2006, в той час як арешт квартири № 13 загальною площею 63,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений постановою відділом Державної виконавчої служби Вознесенського міськрайонного управління юстиції у Миколаївській області зареєстрований 22.09.2010, тобто вже після реєстрації обтяження об'єкта іпотекою
В той же час, як вбачається з матеріалів справи, сума позики, надана АКІБ «УкрСиббанк» позичальнику за договором про надання споживчого кредиту №11003701000 від 15.05.2006 складає 14 900,00 доларів США, що на момент укладення договору було еквівалентно 75 245, 00 грн.
Відповідно до умов договору іпотеки від 15.05.2006 вартість квартири згідно з довідкою-характеристикою №10599433, виданою Вознесенським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна 11.05.2006 становить 38 055,00 грн.
Суд зазначає, що позивач не надав суду розрахунку загального розміру заборгованості ОСОБА_1, за договором про надання споживчого кредиту, що забезпечена іпотекою, та не надав суду будь-яких доказів визначення ринкової вартості об'єкта іпотеки, а отже, суд приймає рішення на підставі наявних доказів.
Недоведеною є також та обставина, що вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Отже, у суду відсутні законні підстави для скасування постанови про арешт квартири №13 загальною площею 63,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений постановою відділом Державної виконавчої служби Вознесенського міськрайонного управління юстиції у Миколаївській області.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
У відповідності до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Дослідивши наявні докази у матеріалах справи, оскільки у межах спірних правовідносин не підтверджено протиправність накладення арешту на майно третьої особи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для скасування постанови про арешт вищевказаної квартири та про необґрунтованість позовних вимог.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову судові витрати покладаються на суб'єкта владних повноважень.
Керуючись статтями 72-73, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» - відмовити повністю.
Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Є.В. Аблов