Постанова
Іменем України
16 січня 2018 року
м. Київ
справа № 201/4081/16-ц
провадження № 61-1378св17
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач: товариство з обмеженою відповідальністю «Навчально-виробничий центр «Віджая»
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Навчально-виробничий центр «Віджая» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2016 року у складі головуючого судді Батманової В. В. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року у складі суддів: Єлізаренко І. А., Калиновсього А. Б., Демченко Е. Л.,
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Навчально-виробничий центр «Віджая» (далі - ТОВ «НВЦ «Віджая» про поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що починаючи з 14 серпня 2004 року він працював у ТОВ «НВЦ «Віджая» на посаді майстра виробничого навчання водінню та механіком, а з 01 вересня 2011 року переведений на посаду старшого майстра виробничого навчання. 15 лютого 2016 року він дізнався про те, що на підставі наказу № 15/12-к від 15 грудня 2014 року його звільнено з посади старшого майстра виробничого навчання водіння за статтею 38 КЗпП України (за власним бажанням). Зазначав, що після 15 грудня 2014 року він продовжував виконувати свої трудові обов'язки та як працівник автошколи «Віджая» проходив атестацію спеціаліста. Крім того, із січня 2015 року відповідач припинив виплату йому заробітної плати, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 17 725 грн.
Посилаючись на викладені обставини та уточнивши позов, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді старшого майстра виробничого навчання ТОВ «НВЦ «Віджая» з 15 грудня 2014 року, стягнути з відповідача на його користь заробітну плату у розмірі 17 725 грн та середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 грудня 2014 року по день ухвалення рішення суду.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого майстра виробничого навчання ТОВ «НВЦ «Віджая» з 15 грудня 2014 року. Стягнуто з ТОВ «НВЦ «Віджая» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 15 грудня 2014 року по 06 липня 2016 року в розмірі 26 977 грн 64 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що позивача незаконно звільнено за статтею 38 КЗпП України (за власним бажанням) за відсутності його заяви про звільнення, що є підставою поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач не пропустив строк звернення до суду, оскільки про порушене право він дізнався 16 лютого 2016 року та позовна заява було подана у передбачений КЗпП України місячний строк, а саме 01 березня 2016 року.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд зазначав, що доказів про отримання позивачем наказу про звільнення від 15 грудня 2014 року та трудової книжки матеріали справи не містять. Відповідних записів в журналі про вручення наказу про звільнення та трудової книжки позивачу 15 грудня 2014 року чи актів про відмову позивача від їх отримання суду також надано не було. Оскільки належних доказів про обізнаність позивача про його звільнення з роботи з 15 грудня 2014 року суду відповідачем не надано, підстави для застосування строків позовної давності у справі відсутні. Крім того, позивач в період часу після 15 грудня 2014 року продовжував надавати послуги на проведення практичної підготовки учнів автошколи ТОВ «НВЦ «Віджая» з водіння автотранспортних засобів категорії «В». Доводи апеляційної скарги стосовно порушення позивачем строків позовної давності, неправомірності стягнутої суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «НВЦ «Віджая» просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року у частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підстави касаційного оскарження судових рішень обґрунтовано тим, що перебіг позовної давності у справі почався 15 грудня 2014 року, коли позивача було ознайомлено з наказом про звільнення. Крім того, позов подано 22 березня 2016 року, а не 01 березня 2016 року як зазначає суд першої інстанції. Заяви про поновлення пропущеного строку із наведенням підстав поважності його пропуску ОСОБА_1 не подавав. Середньомісячну заробітну плату ОСОБА_1 обраховано виходячи з виплат за грудень та листопад 2014 року, а необхідно за листопад та жовтень 2014 року, що передують події звільнення. Стягнення середнього заробітку має обмежуватися річним строком за статтею 235 КЗпП України. В період часу після 15 грудня 2014 року позивач продовжував надавати послуги на проведення практичної підготовки учнів автошколи ТОВ «НВЦ «Віджая» з водіння автотранспортних засобів категорії «В» не на підставі трудового договору, а на підставі договору від 27 листопада 2011 року, укладеного між ТОВ «НВЦ «Віджая» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1
В частині вирішення позову про стягнення заборгованості із заробітної плати судові рішення не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України колегією суддів не переглядаються.
У лютому 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що вперше із позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 01 березня 2016 року, позовну заяву визнано неподаною не з його вини, а тому саме вказана дата є днем звернення за вирішенням трудового спору. Про звільнення він дізнався 16 лютого 2016 року, а тому з цієї дати почався перебіг позовної давності. Доказів вручення йому наказу про звільнення чи трудової книжки раніше 16 лютого 2016 року матеріали справи не містять. Крім того, він продовжував виконувати трудові обов'язки після 15 грудня 2014 року. Договір від 27 листопада 2011 року, укладений між ТОВ «НВЦ «Віджая» та ним як фізичною особою-підприємцем, у матеріалах справи відсутній, судами не досліджувався та не може бути підставою скасування судових рішень у справі.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 27 грудня 2017 року справу передано до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Судами встановлено, що відповідно до наказу № 9-к від 14 серпня 2004 року ОСОБА_1 прийнято на роботу до ТОВ «НВЦ «Віджая» на посаду майстра виробничого навчання водіння.
Відповідно до наказу ТОВ «НВЦ «Віджая» № 1-к від 10 січня 2011 року ОСОБА_1 переведено на посаду старшого майстра виробничого навчання водінню та механіка за сумісництвом з окладом згідно штатного розкладу.
Згідно з наказом від 06 липня 2011 року № 06/07-к позивача ОСОБА_1 06 липня 2011 року звільнено за ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Наказом № 01/09-к від 01 вересня 2011 року ОСОБА_1 призначено на посаду старшого майстра виробничого навчання водіння ТОВ «НВЦ «Віджая» з 01 вересня 2011 року з окладом згідно штатного розпису.
На підставі наказу № 15/12-к від 15 грудня 2014 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади старшого майстра виробничого навчання водіння на підставі статті 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Згідно першої та другої частин статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до першої та другої частин статті 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
З урахуванням наведених норм заява про звільненняза власним бажанням має бути письмовою, а тому відсутність такої заяви ОСОБА_1 свідчить про незаконність його звільнення 15 грудня 2014 року на підставі статті 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Разом з тим, відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Отже, статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: 1) вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); 2) розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); 3) розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-409цс16 від 06 квітня 2016 року.
У рішенні суду першої інстанції зазначено, що позивач не пропустив строк звернення до суду, оскільки про порушене право він дізнався 16 лютого 2016 року та позовна заява була подана у передбачений КЗпП України місячний строк, а саме - 01 березня 2016 року.
Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції строків давності у справі, апеляційний суд зазначав, що доказів про отримання позивачем наказу про звільнення від 15 грудня 2014 року та трудової книжки матеріали справи не містять. Відповідних записів в журналі про вручення наказу про звільнення та трудової книжки позивачу 15 грудня 2014 року чи актів про відмову позивача від їх отримання суду також надано не було. Оскільки належних доказів про обізнаність позивача про його звільнення з роботи з 15 грудня 2014 року суду відповідачем не надано, підстави для застосування строків позовної давності у справі відсутні.
Разом з тим, позивача звільнено 15 грудня 2014 року, а до суду із позовом про поновлення на роботі позивач звернувся 21 березня 2016 року (згідно матеріалів справи), пропустивши при цьому строк, визначений статтею 233 КЗпП України.
Визначивши початком відліку позовної давності 16 лютого 2016 року (дату, з якої позивач дізнався про звільнення), суд першої інстанції не навів мотивів, з яких він виходив встановлюючи обставини подання ОСОБА_1 позову 01 березня 2016 року (а не 21 березня 2016 року) та дотримання ним у зв'язку з цим строку позовної давності.
Крім того, суд не оцінив як доказ акт від 15 грудня 2014 року про відмову ОСОБА_1 від підпису про ознайомлення із наказом про звільнення, не перевірив, чи впливає вказаний документ на перебіг позовної давності у справі.
Мотивів відхилення доводів апеляційної скарги в цій частині із наведенням правового обґрунтування підстав такого відхилення апеляційний суд у постановленій ухвалі не навів.
Крім того, колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги про неправильність обрахунку судами середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1, оскільки відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Оскільки звільнення ОСОБА_1 відбулося 15 грудня 2014 року, то середня заробітна плата позивача повинна обчислюватися виходячи з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, а саме: за жовтень та листопад 2014 року.
Середньомісячну заробітну плату ОСОБА_1 обраховано виходячи з виплат за грудень та листопад 2014 року із порушенням вимог абзацу 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, що впливає на загальний розрахунок стягнутої суми середнього заробітку.
Враховуючи те, що вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із незаконним звільненням залежить від правильного вирішення справи в частині поновлення на роботі, а питання про застосування строків позовної давності судами вирішено із порушенням вимог процесуального закону, оскаржувані судові рішення згідно статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню у цій частині із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Середній заробіток стягнуто судом за весь час вимушеного прогулу оскільки не встановлено обставин, передбачених частиною другою статті 235 КЗпП України, за яких стягнення вказаної суми обмежується річним строком.
Посилання у касаційній скарзі на цивільний договір між ТОВ «НВЦ «Віджая» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 не відносяться до предмета спору, який випливає із трудових правовідносин.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Навчально-виробничий центр «Віджая» задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року скасувати у частині вирішення позову ОСОБА_1 до товариста з обмеженою відповідальністю «Навчально-виробничий центр «Віджая» про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді: С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк
І. М. Фаловська
С.П. Штелик