м. Київ К-7273/08
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Суддів: Сіроша М.В.
Харченка В.В.
Чалого С.Я.
Гончар Л.Я.
Бим М.Є.
розглянувши в порядку письмового провадження в залі суду адміністративну справу за касаційною скаргою Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Господарського суду Тернопільської області від 26 жовтня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2008 року у справі за позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Акціонерного товариства закритого типу виробничо-комерційного підприємства «МЕП»про стягнення 3 626 грн. 18 коп. адміністративно-господарських санкцій, -
Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства закритого типу виробничо-комерційного підприємства «МЕП»про стягнення 3 626 грн. 18 коп. адміністративно-господарських санкцій.
Постановою Господарського суду Тернопільської області від 26 жовтня 2007 року в задоволенні позову Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовлено.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2008 року апеляційну скаргу Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишено без задоволення, а постанову Господарського суду Тернопільської області від 26 жовтня 2007 року -без змін.
У поданій касаційній скарзі Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, з посиланням на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік відповідач повинен був забезпечити у 2006 році працевлаштування інвалідів на 1 робоче місце, а фактично в 2006 році на підприємстві не працював жодний інвалід.
Згідно з ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»(в редакції після 05.07.2001 р.) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, з урахуванням причин інвалідності, з урахуванням побажань інвалідів, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендації медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України.
Згідно п.п. 5, 10-14 «Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. № 314, підприємства розробляють заходи по створенню робочих місць для інвалідів, вносять їх в колективний договір, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про о створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до ст. 19 Закону підприємства, установи організації у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Аналізуючи положення Закону, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що безпосередньо інваліди звертаються до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості про працевлаштування в порядку ст.18 Закону.
Обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком самостійно підбирати інвалідів на створені робочі місця. При цьому ст.18 Закону встановлено, що підприємства повинні надавати державній службі зайнятості Інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем З січня 2006 року проведено атестацію робочого місця для інваліда і кожного місяця подавались інформації-заявки (звіти про наявність вільних робочих місць та вакантних посад для працевлаштування інвалідів) до Тернопільського міського центру зайнятості, Фонду соціального захисту інвалідів.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідачем було вжито всіх передбачених законодавством заходів для забезпечення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Згідно з ч.3 ст.211 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду і не свідчать про неправильність судового рішення, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.
Керуючись наведеним, ст.ст. 220, 221, 224, 230, 231 КАС України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Львові залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Львівської області від 10 травня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2007 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку ст.ст. 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Л.Я. Гончар