15 листопада 2017 р. Справа № 592/6812/17
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Лях О.П.
Суддів: Яковенка М.М. , Старосуда М.І. ,
при секретарі судового засідання Жданюк А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Ковпаківського районного суду м. Суми від 20.07.2017р. по справі № 592/6812/17 за позовом ОСОБА_1 до Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій протиправними та дискримінаційними, зобов'язання вчинення дій,
Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Ковпаківського районного суду м. Суми з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправними та дискримінаційними дії Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області щодо припинення йому нарахування та виплати пенсії;
- зобов'язати Сумське об'єднане управління Пенсійного фонду України Сумської області поновити нарахування та виплату пенсії за віком позивачу та сплатити заборгованість з 01.04.2017 року;
- звернути постанову до негайного виконання в межах суми платежу за один місяць (а.с.2-6).
Постановою Ковпаківського районного суду м. Суми від 20.07.2017р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено за необґрунтованістю (а.с.36-38).
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі(а.с.42-45).
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач посилається на порушення судом першої інстанції його права на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості та в інших випадках, передбачених законом, визначених статтею 46 Конституції України.
Відповідач подав заперечення на апеляційну скаргу, в яких просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Ковпаківського районного суду м. Суми від 20.07.2017р. - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 195 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач є вимушено переміщеною особою з тимчасово непідконтрольної Уряду України території, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21.10.2014 р. №5924000449, виданою Департаментом соціального захисту населення Сумської міської ради.
Позивач з лютого 2012 року отримував пенсію за віком і раніше перебував на обліку в УПФУ у м. Хрестівка (Кіровське) Донецької області. З червня 2014 року перебуває на обліку в Сумському об'єднаному управлінню Пенсійного фонду України Сумської області і до березня 2017 року включно отримував пенсію.
У квітні 2017 року відповідач припинив виплату пенсії, повідомивши позивача листом від 08.06.2017 року за №12656/11-23, підписаному уповноваженою особою відповідача, згідно до якого виплата пенсії позивачу припинена з 01.04.2017 у зв'язку з не підтвердженням місця фактичного проживання. Виплату пенсії відповідачем не відновлено.
Відмовляючи у задоволенні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Сумським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України в Сумській області ніяким чином не порушене право позивача на отримання пенсії, а тому в задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
В той же час, згідно із ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Колегія суддів звертає увагу, що ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні не запроваджено.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014р. №1706-VII (далі - Закон № 1706-VII).
Преамбулою Закону України від 20.10.2014 р. №1706-VII “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” передбачено, що цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Питання виплати, припинення та поновлення виплати пенсій врегульовані статтями 47 та 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-VI), за якими пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Стаття 5 Закону № 1058-VI визначає, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом.
Пунктом 4.12 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, визначено, що при переїзді пенсіонера на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці орган, що призначає пенсію, не пізніше трьох робочих днів з дня одержання заяви надсилає запит про витребування пенсійної справи до органу, що призначає пенсію, за попереднім місцем проживання (реєстрації) пенсіонера. Пенсійна справа не пізніше п'яти робочих днів з дня одержання запиту пересилається органу, що призначає пенсію, за новим місцем проживання (реєстрації).
З огляду на ці положення нормативно-правових актів пенсіонер має право змінити своє місце проживання та безперешкодно отримувати пенсію за новим місцем проживання. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) яка передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що призначення, виплата, припинення пенсійних виплат, у тому числі і внутрішньо переміщеним особам, має здійснюватися виключно на підставі норм Законів щодо пенсійного забезпечення на рівні з іншими громадянами України.
Як встановлено за матеріалами справи, відповідачем рішення про припинення виплати пенсії позивачу з квітня 2017 року не виносилось. Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» або інший закон з питань пенсійного забезпечення не передбачає будь-яких підстав припинення виплати пенсій, є тільки підстави припинення виплати відповідно до статті 49 цього Закону, але жоден з таких випадків управлінням не за застосований та не доведений.
Колегія суддів вказує щодо порушення відповідачем вимог ст. 19 Конституції України, ч.1 ст. 49 Закону № 1058-VI, оскільки з квітня 2017 року позивачу припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав, а надані відповідачем рішення засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 15.03.2017 р. не є таким рішенням у розумінні ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-VI.
Оцінюючи спірні правовідносини, колегія суддів також звертається до положень Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні його пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без прийняття відповідного рішення, тощо.
Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» визначено, якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.
Пунктом 1 Постанови КМУ «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», № 637 від 05.11.2014, встановлено, що продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою.
Підставою для припинення пенсійних виплат позивачу, відповідач зазначив пункт 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою КМУ від 8 червня 2016 р. № 365.
Пункти 7 та 13 даного порядку зазначають, що для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати.
Проте, положення вищевказаного Порядку, не узгоджуються із вичерпним переліком підстав для припинення для припинення виплати пенсії (встановленим у ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), який серед інших підстав припинення у п.5 передбачає лише випадки, встановлені виключно Законом.
Тобто, відповідачем припинено виплату пенсій позивачу, як внутрішньо переміщеній особі на підставі автоматизованих даних Єдиної інформаційної бази даних про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб, отриманих від органів соціального захисту населення, а також на підставі протоколів засідань комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, яка вирішує питання щодо призначення (поновлення) соціальних виплат. При цьому, зазначена комісія керується Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365, оцінка якій наведено вище.
Розглядаючи вказану справу, колегія суддів вважає за необхідне застосувати практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
У пункті 333 цього рішення ЄСПЛ зазначив: «Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Воно повинно усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією».
Відповідно до встановлених у справі обставин, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, зокрема, зазначені вище рішення: «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач, припиняючи виплату пенсії позивачу з 01.04.2017, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки визначена ним підстава припинення сплати пенсії не ґрунтується на законі як виді нормативно-правового акта України.
Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13.06.2007 року “Про незалежність судової влади” встановлено, що відповідно до ст. ст. 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги позивача і вважає їх такими, що спростовують висновки суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог позивача.
Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання,
Оскільки постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання є підстави для її скасування з прийняттям нової постанови про задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст.ст.159, 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 209, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Ковпаківського районного суду м. Суми від 20.07.2017р. по справі № 592/6812/17 скасувати.
Прийняти нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 до Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій протиправними та дискримінаційними, зобов'язання вчинення дій.
Визнати дії Сумського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Сумській області щодо припинення ОСОБА_1 нарахування та виплати пенсії протиправними.
Зобов'язати Сумське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Сумській області поновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сплатити заборгованість, яка виникла з часу припинення нарахування та виплати пенсії - з 01.04.2017 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі.
Повний текст постанови складено 20 листопада 2017 року.
Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_2
Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_3 ОСОБА_4