Справа № 264/4077/17
2-а/264/292/2017
"14" листопада 2017 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі судді Іванченко А. М., при секретарі Солонській Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання м. Маріуполя адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної Міграційної служби в Донецькій області, про визнання дій протиправними та скасування постанови, -
У серпні 2017 року позивачка звернулась до суду з вказаним позовом. Свої вимоги мотивувала тим, що 12.08.2017 року постановою Кальміуського РВ в м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області її притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та одночасно відповідачем було винесено рішення про примусове її видворення та заборону в'їзду на територію України строком на три роки. Вважає таке рішення протиправним з огляду на порушення процедури розгляду справи про адміністративне правопорушення, їй не було надано перекладача та захисника, вважає, що рішення про її примусове повернення ухвалено до набрання чинності постанови про притягнення її до адміністративної відповідальності, а заборона в'їзду на територію України строком на три роки є безпідставною та суровою.
Позивачка в судовому засіданні (з перекладачем) позовні вимоги підтримала, суду пояснила, що перекладача та захисника при складанні протоколу не вимагала, оскільки під час її опитування під»їхав її син, який розуміє російську і українську мову. Вона навчалася у сільській школі, то російську мову трохи розуміє, але погано може спілкуватися. У м. Маріуполі мешкає її син та чоловік, які працюють на ринку, мають посвідку на проживання в Україні. Вона приїхала до них, та проходила лікування, тому що вдома немає можливости та грошей лікуватися. Деколи допомогала їм на ринку. Просила задовольнити її вимоги.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення адміністративного позову. Та пояснив, що позивачка проживає в Україні без реєстрації та документів, що дають право на проживання або перебування на її території, строк її перебування сплив 28.02.2015 року, тобто на теперішній час вона перебуває в країні незаконно, від виїзду ухиляється. Відділом під час розгляду справи про адміністративне правопорушення було роз'яснено позивачці її право мати перекладача, захисника, що засвідчено її особистим підписом. При складанні документів був присутній син позивачки, якій розуміє російську та українську мову.
Свідок ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснив, що громадянка Азербайджану ОСОБА_1 здійснювала торгівлю на ринку, документів, які підтверджували законність її перебування в Україні в неї не малось, з нею спілкувались російською мовою, яку вона розуміла.
Свідок ОСОБА_3 підтвердив в судовому засіданні, що під час спілкування з ОСОБА_7., в них було порозуміння. Вона все понімала, що їй роз»яснювали, перекладача та захисника призначити не вимогала. При всіх діях був присутній її син.
Свідок ОСОБА_4 суду пояснила, що під час опитування ОСОБА_1 підтвердила, що мову на якій з нею спілкувалися розуміє, під час оформлення документів був присутній син позивачки, який розуміє російську та українську мову.
Свідок ОСОБА_5. в судовому засіданні пояснив, що він є сином позивачки. Мешкає та працює в м. Маріуполі . Також в м. Маріуполь мешкає його батько, вони мають посвідки на проживання в Україні. Їх мати приїхала до них на лікування та для оформлення документів. Вони декілька разів ходили до іміграційної служби та намагалися оформити для мами документи, але їм відповідали, що у нас війна та документи не оформляються. Письмової відмови у них немає. Мати на ринку постійно не торгувала, була вдома. Російською мовою мати розмовляє дуже слабо. Він був присутній 12.08.2017 року при складання протоколу на його маму за порушення законодавства України.
Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши письмові докази по справі, проаналізувавши та оцінивши докази у їх сукупності, дійшов до наступного.
ОСОБА_1 є громадянкою Азербайджану .
Відповідно до свідоцтва про шлюб, ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з громадянином Азербайджану ОСОБА_6.
Відповідно посвідки на постійне проживання в Україні ОСОБА_6 має законні підстави для перебування на Україні та зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 з 22.07.2008 року.
Постановою ГУ ДМС України у Донецькій області остананню визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн.
Рішенням про примусове повернення до країни походження громадянки Азербайджану ОСОБА_1 від 12 .08.2017 року постановлено примусово повернути її до країни походження, зобов'язати її самостійно залишити територію України у термін 10.09.2017 року, заборонено в'їзд в Україну терміном на три роки. В рішенні зазначено, що 12.08.2017 року під час заходів «Мігрант» на території Іллічівського ринку була виявлена та запрошена до Кальміуського РВ у м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області громадянка Азербайджану ОСОБА_1, яка проживає без реєстрації та документів, що дають право на проживання або перебування на її території. Опитуванням ОСОБА_1 та наданими нею поясненнями встановлено, що вона 30.11.2014 року прибула в Україну через КПП «Гоптівка» за паспортом громадянки Азербайджану до рідного сина, громадянина Азербайджану ОСОБА_7, який проживає за посвідкою на постійне проживання в Україні. Строк перебування в Україні у ОСОБА_1 закінчився 28.02.2015 року, до теперішнього часу мешкає незаконно, від виїзду з України ухиляється.
В протоколі про адміністративне правопорушення серії ПР МДО № 049933, складеному у відношенні ОСОБА_1 остання засвідчила власноручним підписом, що зміст ст. 63 Конституції України, 268 КУпАП їй роз'яснено та зрозуміло (а.с.), у додатку до рішення про примусове повернення ОСОБА_1 також засвідчила, що володіє українською мовою у достатньому для розуміння та спілкування без перекладача обсязі, та власноручно зазначила, що копію рішення отримала 12.08.2017 року, українську мову розуміє, послуг перекладача не потребує.
Відповідно до положень ст.ст. 9, 29 загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У преамбулі Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон) вказано, що цей Закон визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Частиною 2 Закону визначено, що рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Вищого адміністративного суду України, висвітленими в п. 18 Постанови № 1 від 25 червня 2009 року "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (в редакції Постанови від 16.03.2012 року), при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід враховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною 2 статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". При цьому необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд. Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені ст. 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, дії яких порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Таке рішення може бути оскаржене разом або окремо від рішення про примусове повернення.
Частиною 1 статті 13 Закону встановлений вичерпний перелік заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства.
Вказаний перелік підстав для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Змістовний правовий аналіз вищезазначених норм Закону дає підстави для висновку, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов'язані одночасно приймати рішення й про заборону в'їзду цієї особи на територію України. Встановлена ч.2 ст. 26 Закону можливість прийняття рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну свідчить про наявність в органу Державної міграційної служби дискреційних повноважень, тобто суб'єкту владних повноважень надається свобода, оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів можливих рішень. Виходячи з конструкції правової норми, закріпленої в ч. 2 ст. 26 Закону рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну є не обов'язковою, а являється факультативною санкцією, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, за наявності передбачених Законом підстав.
При цьому суд зазначає, що ст. 26 Закону не визначено підстави для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки у випадку прийняття рішення про примусове повернення.
Отже, на переконання суду, при прийнятті рішення про заборону в'їзду на територію України іноземця або особи без громадянства, щодо яких приймається рішення про примусове повернення в країну походження, суб'єкт владних повноважень повинен керуватися передбаченими законом підставами для заборони в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, які, як вже зазначалось судом, визначені в ст.13 Закону.
Як вбачається з рішення про примусове повернення в країну походження, ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не притягувалась, в розшуку не перебуває , а тому обставин, які б забороняли в'їзд в Україну судом не виявлено.
Позивачка в судовому засіданні зазначила, що в Маріуполі мешкає її чоловік ОСОБА_6, який має посвідку на постійне проживання в Україні, та син ОСОБА_7. Роз'єднання її з сім'єю стане для неї моральні страждання, тому суд вважає, що з огляду на положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, втручання держави у здійснення права позивачки на сімейне життя в даному випадку не є необхідним в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, судом встановлено, що дійсно позивачкою порушений законодавчо встановлений порядок перебування на території України, що є підставою для застосування заходів примусового повернення у країну походження, та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення.
За таких обставин, враховуючи відсутність доказів, що свідчать про наявність достатніх підстав для застосування до позивачки заборони в'їзду в Україну терміном на три роки, суд вважає, що рішення в цій частині слід скасувати, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 11, 70, 71, 86, 160-163, 183-5, КАС України, ст.ст. 2, 3, 26, 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», суд,-
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Кальміуського РВ у м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області № 4 від 12.08.2017 року про примусове повернення до країни походження громадянки Азербайджану ОСОБА_1 в частині заборони подальшого в'їзду в Україну терміном на три роки.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набуває законної чинності після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка подається протягом десяти днів з дня проголошення постанови. У разі застосування судом частини третьої ст. 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Суддя: А. М. Іванченко