Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 319
Іменем України
12.11.2009Справа №2-11/2398.1-2009
за позовом - Севастопольської міської державної адміністрації, м. Севастополь,
до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мангуп-А», м. Євпаторія
про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки
за зустрічним позовом - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мангуп-А», м. Євпаторія
до відповідача - Севастопольської міської державної адміністрації, м. Севастополь,
про спонукання до виконання певних дій
3 особа без самостійних вимог на предмет спору - Севастопольська міська Рада, м. Севастополь
За участю прокуратури м. Севастополя
Суддя С. С. Потопальський
Від позивача (відповідача за з/п) - не з'явився
Від відповідача (позивача за з/п) - не з'явився.
Від третьої особи - Близнюк О.А., представник, дов. №03-15 від 29.12.2008р.
Суть спору: Севастопольська міська державна адміністрація, звернулась до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до ТОВ «Мангуп-А» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, площею 21,6963 га, що розташована в районі бухти Ласпі, м Севастополь. ТОВ «Мангуп-А» пред'явило зустрічний позов до Севастопольської міської державної адміністрації, м. Севастополь, про спонукання до укладення між Севастопольскою міською державною адміністрацією та ТОВ «Мангуп-А» договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (договір суперфіцію) у редакції ТОВ «Мангуп-А».
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. у задоволенні первісних позовних вимог Адміністрації відмовлено, а зустрічні позовні вимоги Товариства задоволено.
Постановою ВГСУ України від 08.04.2009 р. по справі № 2-25/8271-2008 р. рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. у справі № 2-25/8271-2008 в частині задоволення зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Мангуп -А" скасовано, а справу у цій частині передано на новий розгляд до господарського суду Автономної Республіки Крим. В іншій частині рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 08.07.2008 р. у справі № 2-25/8271-2008 залишено без змін.
Справу передано на новий розгляд до господарського суду АР Крим та доручено судді Потопальському С. С. під номером 2-11/2398.1-2009.
Розгляд справи відкладався у порядку ст. 77 ГПК України для надання сторонами додаткових документів і доказів у справі.
Розглянувши матеріали справи, заслухав представників сторін, суд -
Встановив:
Скасовуючи рішення господарського суду АРК від 08.07.2008 р. у справі № 2-25/8271-2008, Вищий господарський суд України в своєї постанові від 08.04.2009р. звертав увагу на необхідність встановлення факту знаходження земельної ділянки в межах Севастополя.
Згідно рішень Виконавчого комітету Севастопольської міської ради депутатів трудящих № 3/93 від 08.02.1977 «Про межі районів міста Севастополя» яким затверджено межі районів Балаклавського, Гагарінського, Ленінського, Нахімовського та № 81 від 29.121994 «Про затвердження меж сільських населених пунктів та окремих житлових районів селищного типу, розташованих на територіях Балаклавського та Нахімовського районів м. Севастополя», урочище бухти Ласпі входить до меж Балаклавського району міста Севастополя, тобто знаходиться в межах міста Севастополя.
Відповідно до пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідно сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
У місті Севастополі землі не розмежовані на землі державної і комунальної власності, а тому в силу пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України суб'єктом розпорядження спірною земельною ділянкою є Севастопольська міська Рада.
Таким чином, саме Севастопольська міська Рада, є органом який на даний час наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками.
Частиною першою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР та частиною першою статті 83 Земельного кодексу України - Закон України №2768-111 від 25.10.2001р., передбачено право комунальної власності територіальних громад міст на землю. Згідно з частиною другою пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР до виключної компетенції міських рад (міст з районним поділом) віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Право власника земельної ділянки передавати її в користування передбачено статтею 90 Земельного кодексу України, безпосередньо Відповідача - пунктом „в" статті 9.
Севастопольська міська Рада не приймала будь - якого рішення, щодо передачі спірної земельної ділянки позивачу.
Також слід зазначити, що відповідно до статті 79 Земельного кодексу України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з встановленням меж, певним місцем розташування.
Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 02.04.2002 № 449 державний акт про право власності на земельну ділянку містить в якості обов'язкових реквізитів земельної ділянки, як об'єкта права:
- площу земельної ділянки,
- місце розташування земельної ділянки,
- цільове призначення земельної ділянки,
- план земельної ділянки, з встановленням його меж та координат, виконаний відповідно до норм законодавства про землеустрій.
Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 20, пункту «д» частини 2 статті 25 Закону України «Про землеустрій» проведення землеустрою та підготування документів з землеустрою є обов'язковим при відведення земельної ділянки.
Викладене свідчить, що до проведення робіт з землеустрою та встановлення меж земельної ділянки в натурі, земельна ділянка як об'єкт взагалі не існує.
Будь-яких доказів, які б підтверджували факт встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі позивачем також не надано.
Відповідно до статті 373 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Викладене свідчить, що діючим законодавством передбачена можливість власника або користувача земельної ділянки використовувати її тільки відповідно до цільового призначення земельної ділянки.
Статтею 20 Земельного кодексу України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Укладенням спірної угоди фактично змінюється цільове призначення земельної ділянки. Однак будь-якого рішення щодо спірної земельної ділянки органами виконавчої влади або місцевого самоврядування не приймалося.
Це суперечить вимогам частини 2 статті 20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування які приймають рішення щодо надання цих земель у користування.
Згідно вимог статті 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
Також слід зазначити, що позивачем в позовній заяві не зазначено на підставі яких норм матеріального чи процесуального права у Севастопольській міській державній адміністрації виникло зобов'язання щодо укладення з позивачем зазначеного договору.
Статтею 375 Цивільного кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Також необхідно зазначити, що відповідно до вимог статті 22 Закону України «Про основи містобудування» забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.
Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови.
Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.
Згідно вимог статті 413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
Статтею 102 Земельного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Викладене свідчить, що діючим цивільним законодавством передбачено право, а не обов'язок тільки власника земельної ділянки передати її іншій особі для забудови. При цьому зазначене право повинно існувати на момент укладення угоди, тобто зазначена земельна ділянка повинна бути відведена для зазначених цілей.
Окрім того, слід звернути увагу й на те, що згідно пункту 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, у зв'язку з чим примушення особи укласти будь-який договір з іншою особою є порушенням його прав на вільне волевиявлення.
Позивачем не зазначено, на підставі якої норми права у Севастопольській державній адміністрації виникло зобов'зання щодо укладення з позивачем договору суперфіцію.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що вимоги за зустрічним позовом (які направлені Постановою ВГСУ України від 08.04.2009 р. на новий розгляд) задоволенню не підлягають.
У судовому засіданні, яке відбулося 12.11.2009 р., оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення.
Відповідно до ст.84 Господарського процесуального кодексу України рішення оформлено і підписано 16.11.2009 р.
З огляду на викладене та керуючись ст.ст. 82, 84 Господарського процесуального кодексу Україні, суд -
В задоволенні зустрічного позову відмовити.
Суддя Господарського суду
Автономної Республіки Крим Потопальський С.С.