ІМЕНЕМ УКРАЇНИ[1][2]
09 лютого 2017 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого - Кирилюк Г.М.
суддів: Рейнарт І.М., Музичко С.Г.,
при секретарі Чумаченко А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, Перша київська державна нотаріальна контора про визнання права на частку у спільній сумісній власності, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року,
встановила:
23.05.2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 та право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_7.
Посилався на ті підстави, що в період з 27 серпня 1983 року по 30 березня 2004 року перебував у шлюбі з ОСОБА_5, від якого має доньку ОСОБА_2 В період шлюбу ними було придбано вищевказане нерухоме майно, яке є об'єктами спільної сумісної власності подружжя, оскільки розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно.
ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_5 померла. Спадкоємцем майна померлої є донька ОСОБА_2, яка не визнає його права на частку у спільній сумісній власності, звернулась до нотаріальної контори та має намір оформити своє право на спадщину на усе спірне майно.
26.01.2016 р. він звернувся до Першої київської державної нотаріальної контори з заявою про отримання свідоцтва про право власності на1/2 частку вказаного майна, проте отримав відмову.
Зазначив, що до смерті ОСОБА_5 вони з нею користувалися вищевказаним майном за усною домовленістю між собою, між ними ніколи не виникало спорів з цього приводу і вона ніколи не оспорювала його права на цю спільну сумісну власність. Після смерті останньої відповідач ОСОБА_2, під впливом інших своїх родичів, не визнає його право на частку у вказаному майні, не надає йому доступу до нього та унеможливлює володіння та користування ним.
Оскільки правовстановлюючі документи на вищевказане спільне сумісне майно були оформлені на ім'я ОСОБА_5, а її спадкоємець ОСОБА_2 не визнає його права на частку у спільній сумісній власності, просив позов задовольнити.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Посилається на незаконність висновків суду першої інстанції щодо набуття ОСОБА_5 спірного майна у період окремого проживання з позивачем та після розірвання шлюбу, а також зазначення в якості підстав для відмови в позові недоведеність факту спільного проживання та фінансової участі позивача у придбанні спірного майна.
Зазначив, що суд без належної критичної оцінки погодився із твердженням представників відповідача, що майно було придбано спадкодавцем в період окремого проживання спадкодавця з позивачем. Рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 24 листопада 1993 року в частині встановлення факту окремого проживання подружжя з червня 1992 року не має преюдиційного значення, оскільки у даній справі інший суб'єктивний склад сторін.
Медичні документи про наявність у ОСОБА_5 травм не свідчить про те, що такі травми було нанесено позивачем. Позов про поділ наявного у 1993 році майна, який було залишено судом без розгляду, не вказує на факт окремого проживання подружжя. Не зважаючи на існування певних конфліктів між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 під час їх шлюбу, починаючи з 1984 року і до 2004 року вони фактично проживали разом в квартирі позивача, донька проживала разом з ними.
Оскільки реєстрація розірвання шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану на підставі рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 24 листопада 1993 року відбулася лише 30 березня 2004 року, шлюб вважається припиненим саме з цього часу. Все майно, придбане ОСОБА_1 і ОСОБА_5 до моменту розірвання шлюбу - 30 березня 2004 року, є спільною сумісною власністю подружжя.
Виходячи з презумпції права спільної сумісної власності, суд неправомірно вимагав від позивача доведення того факту, що нерухомість є спільною сумісною власністю.
Позивач про порушення свого права дізнався після смерті ОСОБА_5, тобто після ІНФОРМАЦІЯ_3 року, тому строк позовної давності щодо розподілу спільного майна подружжя ним не пропущений.
В судовому засіданні позивач та його представник ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, представники ОСОБА_6, ОСОБА_7 просили апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші особи, що беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Заслухавши доповідь по справі, пояснення осіб, що беруть участь у справі, допитавши свідка ОСОБА_8, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 27 серпня 1983 року (а.с.14 т.1).
Від шлюбу народилась донька ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.51 т.1).
Судом встановлено, що 08 грудня 1994 року було укладено договір купівлі-продажу нерухомості, за умовами якого ОСОБА_5 купила квартиру АДРЕСА_3 (а.с.112 т.1).
28 листопада 2002 року було укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_5 купила квартиру АДРЕСА_7 (а.с.113 т.1).
Рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 24 листопада 1993 року шлюб між сторонами розірвано (а.с 228 -230 т.1).
Актовий запис про розірвання шлюбу відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_5 №270 було вчинено 30 березня 2004 року та зареєстровано у книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві (а.с.15, 77 т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_5 померла, про що видано свідоцтво про смерть (а.с.16 т.1).
06 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Першої київської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право власності на майно, яке набуте подружжям в період перебування в зареєстрованому шлюбі (а.с.66 т.1).
Листом від 29 січня 2016 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_4 та на Ѕ частку квартири АДРЕСА_7 (а.с.80 т.1).
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно було придбано у період роздільного проживання з позивачем, після припинення шлюбних стосунків у червні 1992 року, а тому не є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки спірне майно було придбано відповідно через рік та через дев'ять років після розірвання шлюбу, доказів на підтвердження спільної участі у їх придбанні позивач суду не надав, суд першої інстанції дійшов висновку, що останнє не є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5
Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не відповідає обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.
Враховуючи те, що спірне майно було придбано до набрання чинності СК України, застосуванню підлягають положення КпШС України.
Відповідно до ст. 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.
Відповідно до роз'яснень, яке було надано у п.6 та п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №16 від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України, з урахуванням того, що шлюб вважається припиненим з дня реєстрації його розірвання в органах РАГС на підставі рішення суду (обов'язковості та строку пред'явлення якого подружжям або одним із них статтями 44,180 КпШС не встановлено), до цієї реєстрації можливе примирення подружжя, в разі досягнення якого суд за їхніми письмовими заявами постановляє ухвалу про закриття провадження відповідно до ст.370 ЦПК. Передбачений ч.3 ст.29 КпШС України трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу, і обчислюються починаючи з дня, коли котрийсь із розведеного подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.
Відповідно до роз'яснення, яке було надане в п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» моментом припинення шлюбу є день набрання чинності рішенням суду про його розірвання (ч. 2 ст. 114 СК). Це правило не поширюється на випадки, коли шлюб було розірвано у судовому порядку до 1 січня 2004 р., тобто до дня набрання чинності СК. Відповідно до ч. 1 ст. 115 СК розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі РАЦС за заявою колишньої дружини або чоловіка. Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати
прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК)
чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).
Відповідно до п. 19 вказаної постанови, вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні врахувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час
шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу
здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою
відповідно до положень ЦК, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.
З огляду на те, що реєстрація розірвання шлюбу в органі РАЦС відбулась 30 березня 2004 року, саме вказана дата є моментом припинення шлюбу між подружжям ОСОБА_5 та ОСОБА_1
Відповідно до ч.1 ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності. При цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на особу, яка заперечує факт набуття майна у спільну сумісну власність.
Відповідачами не доведено, що спірне майно було придбано за особисті кошти ОСОБА_5 та в період окремого проживання з позивачем.
Покази допитаної в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 в тій частині, що ОСОБА_5 певний період часу працювала брокером та мала самостійний дохід, а також біржовий контракт від 22.11.1995 р., в якому зазначено, що ОСОБА_5 діє , як брокер (а.с.10 т.2) не є достатніми доказами на підтвердження вказаної обставини.
При цьому колегія суддів враховує ту обставину, що покази вказаного свідка носили сумбурний, суперечливий характер, без посилань на конкретні події та час, коли вони відбувались.
Відповідно до змісту думки спеціаліста в області судової медицини №138 від 17.04.1992 р., ОСОБА_5 повідомила, що 14.04.92 р. чоловік руками наносив удари по голові, обличчю, тілу. Описані пошкодження віднесені до легких тілесних ушкоджень, що не потягли за собою короткочасного розладу здоров'я (а.с.118 т.1).
Відповідно до виписки з медичної картки ОСОБА_5, остання перебувала з 13.01.93 по 11.02.93 р. на амбулаторному лікуванні у зв'язку з забоєм правого колінного суглобу (а.с.116-117 т.1).
Як вбачається з рішення Старокиївського районного суду м. Києва від 24 листопада 1993 року, судом встановлено, що сторони на час його ухвалення більше ніж півроку проживають окремо, ведуть окреме господарство, не підтримують сімейних стосунків. При цьому ОСОБА_5 проти позову заперечувала, пояснювала, що кохає позивача та має бажання зберегти сім'ю.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Києва від 07 липня 1993 року , у зв'язку з неодноразовою неявкою позивача в судові засідання, позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про поділ майна залишено без розгляду (а.с.151 т.1).
З огляду на те, що вказані докази свідчать про події, які мали місце станом на листопад 1993 року, а спірне майно було придбано у грудні 1994 р. та листопаді 2002 року, висновок суду першої інстанції про доведеність обставини набуття майна в період припинення шлюбних стосунків та під час окремого проживання ґрунтується на припущеннях.
Як пояснив позивач в судовому засіданні, після ухвалення у 1993 році судового рішення про розірвання шлюбу, вони з ОСОБА_5 відновили сімейні стосунки, проживали разом з донькою в належній йому квартирі АДРЕСА_5 (на даний час - ОСОБА_9) в м. Києві, він забезпечував сім'ю матеріально.
На підтвердження вказаної обставини позивачем надано довідку ЖБК «Колос-1» від 16.11.2016 р., відповідно до якої в квартирі АДРЕСА_6 з ОСОБА_1 з 1984 р. до 2004 р. проживали ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.16 т.2).
Відповідно до довідки Спеціалізованої школи №115 ім. І.Огієнка м. Києва від 21.12.16 №537, відповідач ОСОБА_2 дійсно навчалась у вказаній школі в період з 1997 р. по 2001 р. В архівних даних школи значиться адреса її проживання АДРЕСА_5 (а.с.222 т.1).
Про обставини проживання разом з батьком під час навчання в школі не заперечувала і сама відповідач ОСОБА_2
Вказана обставина підтверджується також діями подружжя ОСОБА_2, які до 2004 року не оформлювали реєстрацію розірвання шлюбу в органах РАГС, а померла ОСОБА_5 - до дня смерті не отримувала свідоцтво про розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
На спростування доводів позивача у вказаній частині відповідачами ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції не було надано жодного документу чи показу свідка.
З огляду на ту обставину, що відповідачами не спростовано належними та допустимими доказами ту обставину, що майно, придбано під час шлюбу, не належало до спільної сумісної власності подружжя, висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права на частку у спільній сумісній власності подружжя є необґрунтованим.
Колегія суддів не погоджується також з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову також з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, який на думку суду першої інстанції розпочався з 2002 року, коли була придбана остання квартира.
Як пояснив позивач в судовому засіданні, його право на володіння та користування спільним майном ОСОБА_5 за свого життя не заперечувала. Вказані квартири здавались ними в оренду, а отримані кошти розподілялись за спільною домовленістю.
За відсутності доказів того, що право ОСОБА_1 на частку у спірному майні не визнавалось з моменту набуття його у власність, висновки суду першої інстанції про те, що своє порушене право останній повинен був дізнатися починаючи з 2002 року є помилковими.
Як пояснив позивач, спір щодо його права на частку у спірному майні подружжя виник лише після смерті ОСОБА_5
Доказів на спростування вказаних доводів позивача суду надано не було.
За таких обставин відсутні правові підстави вважати, що позивачем було пропущено строк позовної давності по вимогам про визначення його частки у спільному майні подружжя.
З урахуванням викладеного рішення суду першої інстанції, як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки якого не відповідають обставинам справи та ґрунтуються на припущеннях, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Керуючись ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
Вирішила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 жовтня 2016 року скасувати.
Ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 та право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_7 (колишня вулиця Урицького) в місті Києві.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді:
Справа № 753/9772/16
Апеляційне провадження №22-ц/796/15317/2016
Головуючий у суді першої інстанції: Леонтюк Л.К.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Кирилюк Г.М.