Справа № 369/342/16-ц Головуючий у І інстанції Ковальчук Л. М.
Провадження № 22-ц/780/3160/16 Доповідач у 2 інстанції Мельник Я. С.
Категорія 6 08.09.2016
Іменем України
08 вересня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:
Головуючого судді Мельника Я.С.,
суддів: Волохова Л.А., Матвієнко Ю.О.,
та секретаря Дрозда Р.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2016 року у справі за заявою ОСОБА_2, заінтересована особа - Відділ державної реєстрації актів цивільного стану Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області, про встановлення факту смерті, -
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вищевказаною заявою, обґрунтовуючи її тим, що ІНФОРМАЦІЯ_4 на території Донецької області помер її батько ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за фактом смерті якого Донецьке клінічне територіальне медичне об'єднання Міністерства охорони здоров'я, яке підпорядковане так званій Донецькій народній республіці, видало свідоцтво про смерть № 295 від 23 листопада 2015 року.
У подальшому, 23 грудня 2015 року заявниця звернулася до Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області для реєстрації факту смерті її батька, однак органом РАЦС їй було відмовлено у вчиненні цих дій з тих мотивів, що лікарське свідоцтво про смерть за № 295, видане Донецьким клінічним територіальним медичним об'єднанням Міністерства охорони здоров'я Донецької Народної Республіки від 23 листопада 2015 року, є недійсним та не є підставою для здійснення державної реєстрації смерті.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2016 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про встановлення факту смерті було відмовлено.
Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове про задоволення її заяви, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
У обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що неможливість юридичного встановлення факту смерті її батька органами РАЦС перешкоджає їй в оформленні спадщини та отриманні допомоги на поховання, що, на її думку, порушує її права та інтереси, чого судом першої інстанції не було взято до уваги і внаслідок чого ним було ухвалено незаконне по суті рішення.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у цих сторін виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.
Однак зазначеним вимогам закону рішення не відповідає.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, крім того будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами є недійсним і не створює правових наслідків, через що підстави для задоволення вказаної заяви відсутні.
Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Донецьк, Україна помер батько заявниці - ОСОБА_3, на підтвердження чого «Донецьким клінічним територіальним медичним об'єднанням міністерства охорони здоров'я Донецької народної республіки» було видано лікарське свідоцтво про смерть та довідка про причину смерті № 295 від 23 листопада 2015 року з печаткою «Донецької народної республіки» (а. с. 5-6).
Листом відділу державної реєстрації актів цивільного стану Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області від 23 грудня 2015 року № 56-03.01-04.27 повідомлено ОСОБА_2, що відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» підставою для проведення державної реєстрації смерті є визначені центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я документи, що підтверджують факт смерті. За відсутності документу закладу охорони здоров'я, що підтверджує факт смерті, підставою для проведення державної реєстрації є рішення суду про встановлення факту смерті. Пред'явлене нею «Лікарське свідоцтво про смерть № 295, видане «Донецьким клінічним територіальним медичним об'єднанням Міністерства охорони здоров'я Донецької народної республіки» не є підставою для державної реєстрації смерті ОСОБА_3 (а. с. 9).
Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Пунктом 3 Наказу Міністерства юстиції України від 17 червня 2014 року № 953/5 «Про невідкладні заходи щодо захисту прав громадян на території проведення антитерористичної операції» тимчасово призупинено проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, повторну видачу свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану та видачу витягів з Державного реєстру актів цивільного стану громадян відділами державної реєстрації актів цивільного стану, що знаходяться на території Донецької області, в тому числі у м. Донецьк. Проведення зазначених дій здійснюється будь-яким відділом державної реєстрації актів цивільного стану, що знаходиться за межами вказаної території.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Форма № 106/о лікарського свідоцтва про смерть затверджена Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 серпня 2006 року № 1152/13026.
Лікарське свідоцтво про смерть ОСОБА_3, видане ОСОБА_2, має іншу форму № 106/у, затверджену Наказом «МЗ ДНР» 09 січня 2015 року № 12.
Таким чином, зареєструвати органом державної реєстрації актів цивільного стану факт смерті ОСОБА_3 неможливо.
Відповідно до ст. ст. 256, 258 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. У заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт.
Відповідно до ч. 1 ст. 257-1 ЦПК України, заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.
Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі «Про окремі питання застосування Закону України від 04 лютого 2016 року № 990-VIII «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» надано роз'яснення, що у контексті визначення того, які райони та населені пункти Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованою територією України для цілей застосування зазначених норм ЦПК України, статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» чітко закріплено, що тимчасово окупованою територією є Автономна Республіка Крим та м. Севастополь. Натомість Постанова Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 252-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» не містить чіткого та вичерпного переліку назв населених пунктів Донецької та Луганської областей, які визнаються тимчасово окупованою територією України.
Враховуючи те, що норми ст. 257-1 ЦПК України спрямовані на забезпечення прав осіб, які проживають на території, де не здійснюють діяльність органи державної реєстрації актів цивільного стану, для застосування цієї норми тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей слід вважати населені пункти, визначені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення». Цей нормативно-правовий акт містить чіткий перелік населених пунктів Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади (у тому числі органи реєстрації актів цивільного стану) тимчасово не здійснюють свої повноваження, що фактично і зумовлює необхідність застосування передбаченого ст. 257-1 ЦПК України порядку встановлення фактів народження та смерті.
Таким чином, у порядку ст. 275-1 ЦПК України мають розглядатись заяви про встановлення факту народження або смерті як на території Автономної Республіки Крим, так і на території населених пунктів Донецької та Луганської областей, визначених у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085.
Пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що заяви про встановлення факту смерті особи в певний час приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті. Заявник зобов'язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин.
Питання щодо можливості використання як доказів у справі про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України документів, які видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на такій території, має вирішуватися з урахуванням загальних положень цивільного процесуального законодавства України щодо належності та допустимості доказів (ст. ст. 58, 59 ЦПК України). Зокрема, належними відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Допустимими за змістом ч. 1 цієї статті є докази, одержані в порядку, встановленому законом.
Даючи оцінку допустимості таких доказів як документи, що видані органами та установами на тимчасово окупованій території України, слід керуватись положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», норми якого стосуються тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та Севастополя, передбачено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими ч. 2 цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Разом із тим, під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження та смерті особи на тимчасово окупованій території України необхідно брати до уваги практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до українського законодавства має застосовуватися судами при розгляді справ як джерело права. Так, під час розгляду згаданої категорії справ необхідно враховувати висновки Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), Європейський суд з прав людини наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної сторони.
Такий висновок Європейського суду з прав людини слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.
Враховуючи наведену практику Європейського суду з прав людини, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду у такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог ст. 213 ЦПК України щодо повного і всебічного з'ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у їх сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.
Отже, документи, видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв'язку під час розгляду справ у порядку ст. 257-1 ЦПК України.
Однак, вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував вищезазначених положень закону та не взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини і помилково відхилив надану в якості доказу довідку про смерть, видану медичним закладом «ДНР», яка, хоча і не є документом встановленої форми про смерть, водночас вважається доказом, який достовірно свідчить про смерть особи у певний час і за певних обставин, оскільки судом іншого встановлено не було.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2 під час розгляду цієї справи було доведено наявність того факту, який вона просила встановити, а тому висновки суду першої інстанції про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів не відповідають дійсним обставинам справи, через що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а рішення місцевого суду підлягає скасуванню на підставі ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про задоволення вказаної заяви.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення заяви ОСОБА_2.
Встановити факт смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 громадянина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, який проживав за адресою: АДРЕСА_1
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий: Судді: