79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"12" липня 2016 р. Справа № 914/311/16
Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії
головуючого-судді Бонк Т.Б.
суддів Бойко С.М.
ОСОБА_1
при секретарі судового засідання І.Борщ
за участю представників сторін:
від позивача (скаржника)з - ОСОБА_2 (пред-к за довіреністю)
від відповідача 1- не з'явився.
від відповідача 2 - не з'явився.
розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”, №08.42-186/85-1839 від 29.04.2016 року
на рішення господарського суду Львівської області від 19.04.2016 року (головуючий суддя Мазовіта А.Б.)
у справі № 914/311/16
за позовом: Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”, м. Київ
до відповідача - 1: Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “АГРО-СОЮЗ”, м. Львів
до відповідача - 2: Товариства з обмеженою відповідальністю “АГРО-СОЮЗ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ”, м. Хмельницький
про визнання недійсним договору
рішенням господарського суду Львівської області від 19.04.2016 року у справі № 914/311/16 у позові Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”, м. Київ, до Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - ТОВ) “Виробниче підприємство “АГРО-СОЮЗ”, м. Львів, ТОВ “АГРО-СОЮЗ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ”, м.Хмельницький, про визнання недійсним договору - відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не наведено норм законодавства, положень установчих документів відповідача-1, які б передбачали можливість викладення у кредитному договорі умов необхідності погодження відповідачем-1 з позивачем укладення з третіми особами в майбутньому договорів позики тощо. Позивачем не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору.
В апеляційній скарзі позивач просить дане рішення скасувати, та прийняти нове, яким позов задоволити, мотивуючи це тим, що вказаний спірний договір порушує інтереси Банку, оскільки укладений без належної згоди Банку на таке укладення, чим прямо порушує умови кредитного договору, укладеного між Банком та відповідачем-1. Скаржник вважає, що даний договір (правочин) укладено з перевищенням господарської компетенції, оскільки відповідач - 1 відповідно до умов кредитного договору з Банком не мав права без попереднього погодження з Банком укладати оспорюваний договір про надання поворотної фінансової допомоги. Банком згода на укладення оспорюваного правочину не надавалась, Банк не був повідомлений про намір його укладення, а тому такий договір прямо порушує права Банку. А відтак, судом першої інстанції безпідставно не застосовано ст.ст. 203, 215 ЦК України та ст.. 207 ГК України.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач - 2 просить оскаржуване рішення залишити без змін, вважає, що вчинення правочину всупереч цивільно-правовому договору, порушення зобов'язань, визначених договором, не може бути підставою для недійсності такого правочину. Положення чинного законодавства не місять норм, які б визначали обов'язок сторони договору позики погоджувати його укладення з будь якою іншою особою, в тому числі і з кредитором однієї із сторін договору позики. Позивачем не наведено норм матеріального права, яким би суперечив факт укладення оспорюваного правочину, а тому відсутні підстави для застосування ст.. 203 ЦК України. Враховуючи не доведення позивачем обставини щодо перевищення господарської компетенції відповідачами при укладенні оспорюваного договору, підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає. Зазначає, що судом позивачу було відмовлено у включенні грошових вимог до реєстру вимог кредиторів відповідача -1, а тому позивач не є кредитором відповідача -1 і його права не є порушеними.
Відповідачі в судове засідання не забезпечили явки своїх уповноважених представників, хоча належним чином були повідомлені про місце та час розгляду справи.
Апеляційний господарський суд, враховуючи встановлені процесуальні строки розгляду апеляційної скарги, те, що явка представників сторін в судові засіданні не визнавалася обов'язковою, що участь представників сторін в судовому засіданні є правом, а не обов'язком, та відсутність інших процесуальних перешкод для розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні на підставі наявних у справі доказів без участі представників сторін.
Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі та у відзиві, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що 26 лютого 2015 року між ТОВ “АГРО-СОЮЗ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ” (позикодавець) та ТОВ “Виробниче підприємство “АГРО-СОЮЗ” було укладено договір поворотної фінансової допомоги №26/02/15.
За цим договором позикодавець (відповідач-2) зобов'язувався надати позичальнику (відповідачу-1) поворотну фінансову допомогу, а позичальник зобов'язувався повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним договором.
Відповідно до п. 2.1. договору №26/02/15 від 26.02.2015 р. поворотна фінансова допомога надається в національній валюті України в розмірі, що становить 30 000 000 грн. 00 коп.
На виконання умов вищевказаного договору, відповідач-2 надав відповідачу-1 поворотну фінансову допомогу в сумі 30 000 000 грн. 00 коп., що підтверджується платіжним дорученням №3 від 10.08.2015р. (т.1 а.с. 94).
Судом також встановлено, що 03.09.2010 року між Відкритим акціонерним товариством “УніКредит Банк” (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство ““Укрсоцбанк”) (банк) та ТОВ “Виробниче підприємство “АГРО-СОЮЗ” (позичальник) було укладено кредитний договір №126-СВ.
Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору, банк відповідно до умов та на термін цього договору надає позичальнику револьверну кредитну лінію без зобов'язання надання з загальною сумою кредиту 4 400 000,00 доларів США з можливістю отримання в доларах США, Євро та гривні та з терміном кредиту до 03.09.2011 р. з урахуванням обмежень, визначених у договорі, зокрема, але не обмежуючись, у пунктах 3.2 (h) - 3.2 (j).
В подальшому сторонами до кредитного договору були укладені додаткові угоди, якими були внесені зміни та доповнення до кредитного договору.
Додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р. сторони домовились змінити кредитний договір та викласти його з усіма додатками до нього у новій редакції, наведеній у додатку 1 до цієї додаткової угоди.
Відповідно до пункту 8.3. кредитного договору в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013р., позичальник без попередньої письмової згоди банку зобов'язується не здійснювати наступні операції: зокрема, - одержання кредитів, залучення коштів від третіх осіб.
Предметом позову у даній справі є визнання недійсним договору поворотної фінансової допомоги №26/02/15 від 26.02.2015 року.
Підставою позову є те, що укладенням оспорюваного договору відповідач -1 прямо порушив умови Договору кредиту, тим самим порушивши права та інтереси Банку, обтяжив себе додатковими зобов'язаннями перед третьою особою, що не сприяло поверненню кредиту та виконанню зобов'язань відповідачем -1 за договором кредиту належним чином. Також, позивач в обґрунтування порушення його законних прав та інтересів вказує на те, що спірний договір спрямований на створення штучних вимог кредиторів з метою отримання контрольної кількості голосів у комітеті кредиторів боржника (відповідача-1) та прийняття рішень, спрямованих не на задоволення вимог реальних кредиторів боржника. Проте також в апеляційній інстанції позивач звертає увагу на те, що за договором поворотної фінансової допомоги не відбулося реальної господарської операції з позики коштів між сторонами.
Нормативною підставою позову є ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України, ст. 207 ГК України.
Апеляційний суд зазначає, що в апеляційній скарзі скаржник як на підставу своїх вимог також покликається на недійсність, фіктивність господарських операцій за оспорюваним договором поворотної фінансової допомоги, однак така підстава вимог позивача не була ним зазначена у позовній заяві.
Згідно ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України. Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Таким чином, підставою для визнання правочину недійсним з підстав, викладених в ч. 1 ст. 203 ЦК України, є невідповідність такого правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33,34 ГПК України.
Однак, як вбачається зі змісту позовної заяви, письмових та усних пояснень позивача, позивачем не наведено норм законів, які порушені відповідачами укладенням спірного договору, та які є підставами для визнання такого договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, оскільки норми ст. 203 ЦК України є загальними та відсилочними.
Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Підставою недійсності господарського зобов'язання за ст.207 Господарського кодексу України є укладення учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Згідно ч.1 ст.3 ЦК України засадами цивільного законодавства є свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність.
Статтею 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно ст. 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 4 ст. 91 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. (ч. 1 ст. 55 ГК України).
Згідно ч. 4 ст. 55 ГК України суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 ГК України установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.
В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 57 ГК України).
Згідно ч.4 ст.12 ГК України обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до ч.1 ст.19 ГК України суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.
З наведеного випливає, що господарською компетенцією суб'єкта господарювання є сукупність прав та обов'язків, які визначені законодавством та статутними (внутрішніми) документами суб'єкта господарювання.
Слід також зазначити, що обмеження дієздатності (господарської компетенції) суб'єкта господарювання можливе у випадках, передбачених законом, статутними документами суб'єкта господарювання, або таке обмеження визначається у правочині за погодженням сторін у випадках, передбачених законом.
З урахуванням викладеного, перевищення господарської компетенції, яке може потягти за собою визнання правочину недійсним, має місце в разі, коли відбувається перевищення господарської компетенції, обсяг якої визначено законом, статутними (внутрішніми) документами суб'єкта господарювання, правочинами у випадках, передбачених законом.
У той же час, позивачем не наведено норм законодавства, положень установчих документів відповідача-1, які б передбачали можливість викладення у кредитному договорі умов необхідності погодження відповідачем-1 з позивачем укладення з третіми особами в майбутньому договорів позики, тощо.
Як вбачається з матеріалів судової практики (постанова ВСУ (3-43гс15) у справі №910/6098/14 від 15.04.2015 р., постанова ВГСУ від 19.05.2015 р. у справі №910/16874/14, постанови ВГСУ від 01.12.2015 р. у справі №914/100/15), на яку посилається позивач як на підтвердження своїх доводів у даній справі, суди визнавали недійсними правочини про відступлення права вимоги з посиланням на ст. 516 ЦК України, якою передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом та ч. 1 ст. 203 ЦК України, оскільки сторони в спірних договорах передбачали необхідність погодження заміни боржника, проте такого сторонами у даній справі погодження не було.
Щодо договору про поворотну фінансову допомогу, то факт виконання відповідачами умов оспорюваного Банком договору підтверджується випискою ПАТ КБ “Приватбанк”, відповідно до якої 1-10.08.2015р. відповідачем-2 перераховано на рахунок відповідача-1 кошти в сумі 30 000 000,00 грн. та випискою ПАТ “Марфін Банк” (т.2 ас. 33) про часткове повернення відповідачем-1 грошових коштів за договором поворотної фінансової допомоги в сумі 10 000,00 грн.
Слід зазначити, що судом першої інстанції досліджувалися операції за вказаним договором та ухвалою від 21.03.2016 року було витребувано у зазначених банківських установ банківські виписки щодо руху коштів по всіх поточних рахунках ТОВ «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» за період з 26.02.2015 року. Як вбачається з матеріалів справи, копії таких виписок були суду надані від окремих банків. Проте, такі були повернуті судом першої інстанції банкам, які їх надали, у зв'язку з минуванням потреби, та відсутні у матеріалах справи.
Відповідно до ст.1046 цього Кодексу за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути таку саму суму грошей або таку саму кількість речей того самого роду та якості.
Зміст оспорюваного договору як підстави виникнення цивільного-правового зобов'язання, визначається тими правами та обов'язками, які взяли на себе учасники (сторони) цього договору: позикодавець та позичальник, відповідно до умов цього договору, і які закріплені в цьому документі.
Особи за власним волевиявленням вправі приймати рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору), внесення змін до нього тощо. Чинним цивільним законодавством не передбачено обмеження суми позики.
З огляду на викладене, недотримання відповідачем-1 умов порядку погодження з позивачем укладення спірного договору може мати наслідком відповідальність відповідача-1 за кредитним договором, проте, не може мати наслідком визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. 203 ЦК України та ст. 207 ГК України.
Таким чином, позивачем не доведено в установленому законом порядку порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору.
Як також встановлено судом, 20.10.2015 р. Господарським судом Львівської області порушено провадження у справі №914/3604/15 про банкрутство відповідача -1 - Товариства з обмеженою відповідальністю “Виробниче підприємство “АГРО-СОЮЗ”.
30.10.2015р. на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України розміщено оголошення про порушення провадження у справі №91/3604/15 про банкрутство ТзОВ “Виробниче підприємство “АГРО - СОЮЗ”. ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся з кредиторськими вимогами до боржника на загальну суму 134 558 582,51 грн.
Ухвалою суду від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 Публічному акціонерному товариству “Укрсоцбанк” відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів.
Ухвалою суду від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 позивачу також відмовлено в задоволенні клопотання ПАТ «Укрсоцбанк» від 16.12.16 року про визнання недійсними договорів поворотної фінансової допомоги в порядку ст. 83 ГПК України у зв'язку з тим, що ПАТ «Укрсоцбанк» з заявами в порядку ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” до суду не звертався.
Слід зазначити, що такі ухвали від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 станом на момент прийняття оскаржуваного рішення були оскаржені в апеляційному порядку.
Згідно ч.4 ст.10 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Згідно ст.20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав:
· боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
· боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
· боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
· боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
· боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна;
· боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
У Постанові Верховного суду України від 13 квітня 2016 року у справі №3-304гс16 зазначено, що системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону № 2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII). Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Таким чином і з огляду на положення статей 4, 104, 110-112 ЦК, Закон № 2343-XII є частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Зважаючи на викладене, Господарський суд Запорізької області, у провадженні якого перебувала справа про банкрутство ТОВ «Восход», правомірно прийняв позовну заяву ТОВ «Авіс Фінанс» про визнання правочину за участю боржника недійсним за загальними нормами цивільного законодавства до розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ «Восход». Разом з тим, Верховний суд, касовуючи судові рішення попередніх інстанцій, зазначив, що Вищий господарський суд України керувався лише тією підставою, що зазначений позов має бути розглянуто в окремому позовному провадженні, а не в межах провадження про банкрутство. При цьому жодних порушень судами першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права суд касаційної інстанції не встановив і не зазначив, як і не висловився з приводу правильності висновків суду про задоволення позовних вимог загалом (справа №3-304гс16).
Разом з тим, апеляційним судом встановлено, що позивач звернувся до суду з позовними вимогами про визнання угод недійсними не з підстав, передбачених ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а з підстав ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України, 207 ГК України. Матеріалами справи підтверджено, що позивач ПАТ «Укрсоцбанк» з позовними заявами в порядку ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” до суду не звертався і такі по суті не розглядалися судом в відокремленому провадженні у межах справи про банкрутство.
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що доводи про неможливість розгляду вказаного спору поза межами справи про банкрутство, з посиланням на ч.4 ст.10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" спростовуються положеннями ч.1 ст.20 вищевказаного Закону, відповідно до якої кредитори боржника не позбавлені права на звернення із окремим позовом про визнання договору недійсним у позовному провадженні.
Апеляційний господарський суд, враховуючи вищенаведене, вважає, що у даному випадку судом першої інстанції позов було правомірно розглянуто по суті на підставі ст.ст. 16, 203, 215,216 ЦК України, ст. 207 ГК України, які були зазначені позивачем як нормативна підстава позову, вірно встановлено спірні правовідносини, надано правильну оцінку поданим доказам, та прийнято правильне по суті рішення про відмову в позові у межах позовних вимог та на підставі зазначеної позивачем нормативної підстави. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд вважає, що оскаржуване рішення господарського суду першої інстанції прийняте з урахуванням усіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.
В апеляційному суді скаржником було долучено письмове клопотання від 04.07.2016 року про долучення до матеріалів справи в якості доказу копії витягу з кримінального провадження.
Згідно ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.
З наданої копії витягу з кримінального провадження вбачається, що заява, яка надійшла 16.05.2016 року, внесена до ЄРДР 17.05.2016 року. Тобто такий доказ виник вже після прийняття оскаржуваного рішення, а відтак, не береться до уваги апеляційним судом, оскільки суд першої інстанції розглядає справу за наявними у справі доказами.
Крім того, апеляційний суд відмовляє у клопотанні скаржника про витребування банківських виписок, оскільки таке не узгоджується з обраним позивачем способом захисту та підставою позову.
Зважаючи на те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, витрати по сплаті судового збору залишаються на скаржнику відповідно до ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд
1. Рішення господарського суду Львівської області від 19.04.2016 року у справі № 914/311/16 - залишити без змін, апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк”, №08.42-186/85-1839 від 29.04.2016 року - без задоволення.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
3. Матеріали справи скерувати на адресу місцевого господарського суду.
Повний текст постанови виготовлений 18.07.2016 р.
Головуючий суддя Бонк Т. Б.
Суддя Бойко С.М.
Суддя Якімець Г.Г.