06 липня 2016 року м. Київ К/800/18233/16
Суддя Вищого адміністративного суду України Головчук С.В., вирішуючи питання про прийняття касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення від 26 жовтня 2015 року №791-15 про відмову у визнанні його біженцем, зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вимог зазначив, що залишив територію Афганістану у зв'язку з сімейними обставинами, так як його було викрадено і, як наслідок, він зазнав фізичного насилля з боку терористичного угрупування, а тому, не маючи змоги отримати захист від країни походження, позивач виїхав з Афганістану у пошуках міжнародного захисту та у 2013 році звернувся до відповідача із заявою про надання захисту в Україні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2016 року, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, зокрема, Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI). Вказує, що суди не дали належної правової оцінки обставинам справи та, зокрема, доводам позивача про те, що під час проживання в Афганістані він зіткнувся з переслідуванням з боку невідомих осіб, а ситуація в країні походження характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства. Крім того, за інформацією міжнародних організацій Російська Федерація та Узбекистан не підпадають під визначення «третя безпечна країна».
Згідно із пунктом 5 частини 5 статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.
Відмовляючи в позові, суди виходили з наступного.
Відповідно до частини 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
За визначенням, наведеним у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, що потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону №3671-VI зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як встановлено судами, під час проживання у країні походження стосовно позивача та його родини і раніше мали місце факти погрожування та насилля (у виді викрадання), та попри це родиною не вжито жодних заходів відносно подальшого безпечного буття, а саме: не звернено за захистом до правоохоронних органів країни, чи розпочато користування послугами охоронців чи переїзду до іншого, більш безпечного міста, країни, а натомість він із сім'єю продовжували жити та працювати в м. Мазарі-Шаріф. При цьому, за твердженнями позивача він мав можливість змінити місце проживання, тобто переїхали до іншого безпечного міста країни із звичними для нього релігією, мовою, звичаями, однак цією можливістю позивач не скористався.
Водночас, аналізуючи матеріали особової справи позивача жодних фактів щодо можливості застосування до нього нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину не встановлено, оскільки в регіоні постійного проживання заявника в м. Мазарі-Шаріф на разі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти, а тому суди дійшли висновку, що позивачем надано суперечливі та неправдиві пояснення стосовно обставин, які змусили його покинути країну громадянського походження та не дають змоги повернутися на теперішній час.
Крім того, до прибуття в Україну ОСОБА_1 перебував в декількох безпечних країнах, таких як Казахстан, Узбекистан, Російська Федерація, де незважаючи на економічні проблеми родини, важкий фізичний стан матері, він жодного разу не звернувся до міграційних структур зазначених країн, що свідчить про наміри позивача надати неправдиву інформацію з метою виїзду до країн Європейського Союзу.
Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закон № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Враховуючи те, що встановлення факту перебування позивача до прибуття на територію України, на територіях третіх безпечних країн є підставою для відмови цій особі у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому суди дійшли висновку, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.
За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 26 жовтня 2015 року №791-15 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У касаційній скарзі відсутнє належне обґрунтування підстав для скасування чи зміни судових рішень, а викладені в ній доводи перевірені судами і не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосував норми процесуального права.
Наведене є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2016 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя С.В. Головчук
Суддя С.В. Головчук