9 березня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого суддів: Ткачука О.С., Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку, за зустрічним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_6, третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова ГалинаІванівна про визнання договору купівлі-продажу недійним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_8 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 червня 2015 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 7 жовтня 2015 року,
У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1, шляхом виселення з нього ОСОБА_7 та зняття його з реєстраційного обліку.
Позов мотивовано тим, що позивач є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2009 року. У зазначеному будинку з часу його придбання по теперішній час зареєстрований ОСОБА_7 На вимогу звільнити спірний будинок та знятися з реєстраційного обліку або відповідно до ст. 810 ЦК України укласти договір оренди житлового приміщення, ОСОБА_7 запевнив про намір укласти договір оренди та викупити значений житловий будинок. Разом з тим, продовжує проживати у ньому разом зі своєю сім'єю, а у листопаді 2014 року без відома позивача змінив замки у будинку. Посилаючись на вказані обставини позивач звернувся до суду за захистом своїх прав власника з відповідним позовом.
У січні 2015 року ОСОБА_7, ОСОБА_8 подали зустрічний позов до ОСОБА_9, ОСОБА_6, в якому просили визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 червня 2009 року зазначеного вище будинку, встановити становище, яке існувало до порушення прав та витребувати зазначений будинок з незаконного володіння ОСОБА_6, а також визнати за ОСОБА_7 право власності на вказаний будинок.
Зустрічний позов мотивовано тим, що 23 червня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 був укладений договір позики грошових коштів у сумі 32 500 грн, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І., які він зобов'язався повернути не пізніше 23 грудня 2009 року. Також 23 червня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. Позивач ОСОБА_7 посилається на те, що не мав наміру укладати договір купівлі-продажу та був впевнений, що укладає договір застави. Оскільки ОСОБА_9 ввів позивачів в оману стосовно природи правочину, останні просили позов задовольнити.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 24 червня 2015 року позов ОСОБА_6 задоволено. Виселено ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1. Знято ОСОБА_7 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Харківської області від 7 жовтня 2015 року змінено рішення суду першої інстанції, шляхом його скасування в частині зняття ОСОБА_7 з реєстрації місця проживання з відмовою у задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
ОСОБА_7, ОСОБА_8, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просять їх скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення зустрічного позову у повному обсязі.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Суд першої інстанції, задовольняючи первісний позов про виселення ОСОБА_7 зі спірного будинку та його зняття з реєстраційного обліку у ньому виходив з того, що ОСОБА_6 набув право власності на спірний будинок правомірно з підстав та в порядку, передбаченими ст.ст.328, 334 ЦК України. Позивач є єдиним власником спірного житлового будинку, ОСОБА_7 після припинення права власності на будинок шляхом його продажу залишається зареєстрованим та фактично проживає у ньому, звільняти будинок із зняттям з реєстраційного обліку у добровільному порядку відмовляється, що є підставою для його виселення за позовом власника майна
При цьому, сторонами не надано належних та допустимих доказів існування між сторонами будь-яких домовленостей про порядок користування відповідачем спірним будинком, в тому числі відповідного договору найму.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 та ОСОБА_8 місцевий суд виходив з того, що при укладенні договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 червня 2009 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 сторонами були дотримані загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину, а саме встановлені ч.ч.1-5 ст.203 ЦК України. Цей правочин не суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин вчинено у письмовій формі та нотаріально посвідчено. Судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що особи, які його вчиняли, не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, а також що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовленими ними.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману і сам факт обману повинні довести саме ОСОБА_7 та ОСОБА_11, яким не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту укладення ОСОБА_7 договору купівлі-продажу під впливом обману.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним відповідно до ст.230 ЦК України.
В зв'язку з відсутністю підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 червня 2009 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_9, місцевий суд дійшов висновку, що зустрічні позовні вимоги в частині витребування будинку з незаконного володіння ОСОБА_6 та визнання за ОСОБА_7 права власності задоволенню також не підлягають.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності вимог зустрічного позову про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215, 230 ЦК України.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині виселення ОСОБА_7 із спірного будинку апеляційний суд погодився з висновками суду у цій частині та виходив з того, що ОСОБА_7 не набув права на житло з підстав, передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордера тощо - ст. 810 ЦК України, ст. ст. 61, 64 ЖК України). За таких обставин, обґрунтованими є вимоги ОСОБА_6 про виселення ОСОБА_7 із спірного будинку, що не суперечить нормам ст. 47 Конституції України, ст. 9 ЖК України, ст. 311 ЦК України, з урахуванням того, що право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.
Змінюючи рішення місцевого суду в частині зняття ОСОБА_7 з реєстраційного обліку у спірному будинку апеляційний суд виходив з того, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки орган, до компетенції якого відноситься зняття фізичних осіб з реєстрації, не є у справі відповідачем. Крім того само по собі рішення про виселення осіб з займаного приміщення є підставою для зняття їх з реєстрації за адресою цього приміщення.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з огляду на наступне.
Згідно зі ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вказаним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 червня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 був укладений договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_9 передав у власність ОСОБА_7, а останній прийняв грошові кошти у сумі 32500 грн та зобов'язався повернути їх не пізніше 23 грудня 2009 року у порядку та строки, передбачені договором позики.
Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 червня 2009 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. 23 червня 2009 року, ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_12 купив житловий будинок АДРЕСА_1. Дружина ОСОБА_7 - ОСОБА_8 надала свою згоду на продаж придбаного ними під час шлюбу житлового будинку, про що надала відповідну заяву, справжність підпису ОСОБА_8 посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. 23 червня 2009 року.
Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 31 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. 31 липня 2009 року, ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_6 купив житловий будинок АДРЕСА_1. Дружина ОСОБА_12 - ОСОБА_13 надала свою згоду па продаж придбаного ними під час шлюбу житлового будинку, про що надала відповідну заяву, справжність підпису ОСОБА_13 посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, Малаховою Г.І. 23 червня 2009 року.
Право власності ОСОБА_6 на зазначений будинок зареєстроване в КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» 4 серпня 2009 року.
Відповідно до інформації, наданої виконавчим комітетом Мереф'янської міської ради Харківською району Харківської області №80/1 від 26 січня 2015 року, ОСОБА_7 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 230 ЦК України просили визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного будинку укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 23 червня 2009 року, оскільки вважають, що під час його укладення їх було введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме їх запевнили, що укладається договір іпотеки на забезпечення їх зобов'язань за раніше укладеним договором позики. Внаслідок омани, вони підписали договір купівлі-продажу вважаючи, що укладають договір іпотеки. Також, позивачі посилались на недійсність вказаного договору в силу порушенням вимог закону при його укладенні в частині його змісту.
Відповідно до статей 203, 215 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недодержання вказаних вимог в прямо визначених законом випадках у відповідності до ст. 215 цього Кодексу робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, а саме, коли: зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин не має необхідного обсягу цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі; недотримано встановленої законом форми правочину; правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.
Вказана позиція узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, яка, відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.
Судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки доводам позивачів за зустрічним позовом стосовно того, що вони не мали наміру на відчуження належного їм будинку. Укладання цього договору було обумовлено поясненнями відповідача ОСОБА_14 та приватного нотаріуса ХМНО Малахової Г.І., які запевнили їх, що договір купівлі-продажу від 23 червня 2009 року в дійсності є договором задатку (іпотеки). Згідно запевнень ОСОБА_9 між ними фактично укладався договір застави (іпотечний договір) як забезпечення вимог які можуть виникнути в майбутньому, тобто якщо боржник не виконає зобов'язання за договором позики (основним договором) він матиме право в подальшому звернути стягнення на майно передане йому в іпотеку.
Крім того, судами не звернуто до уваги та не надано належної оцінки тому факту, що договір купівлі-продажу від 23 червня 2009 року та договір позики коштів були укладені в один день, а відповідно до п.2 договору позики від 23 червня 2009 року ОСОБА_7 погодився з тим, що прострочкою виконання його зобов'язань за цим договором буде недотримання строку сплати останнього, повернення, який передбачено п.1 цього договору, а також прострочка сплати будь-якого з поточних повернень більше ніж п'ять днів. В останньому випадку позикодавець набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язання позичальника в повному обсязі, а також право дострокового звернення стягнення на майно, передане йому в іпотеку. Це право виникає в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Також залишено поза увагою та належної оцінки той факт, що ОСОБА_15, після укладання договору купівлі-продажу від 23 грудня 2004 року, не звертався до ОСОБА_7 з вимогою звільнити спірний будинок, останній з сім'єю з 2009 року продовжував проживати у цьому будинку.
Судами належним чином не перевірено обставин, які б свідчили про те, що волевиявлення учасників оспорюваного правочину відповідало їх внутрішній волі, а також що правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовленими ними.
Згідно ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу відповідно до ст. 230 ЦК України суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, не перевірили посилань позивачів на факти умислу з боку відповідача ОСОБА_9 на введення їх в оману, істотність значення обставин, щодо яких їх введено в оману, а також самого факту обману.
Щодо вимог первісного позову про виселення ОСОБА_7 зі спірного будинку слід зазначити наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Суди попередніх інстанцій виселили ОСОБА_7 зі спірного будинку, а не усунули перешкоди у користуванні ним на підставі ст.391 ЦК України, при цьому, не визначилися з яких саме правових підстав позивач звернувся до суду та з нормою закону, яка підлягає застосуванню та не врахували, що виселення передбачено саме нормами ЖК України.
В ході розгляду даної справи місцевим та апеляційним судами не дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не перевірено усіх обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень та не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Вказане вище свідчить про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до передчасних висновків у справі.
За таких обставин, ухвалені цими судами рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим, відповідно до ст.338 ЦПК України їх слід скасувати з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_8 задовольнити частково.
Рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 червня 2015 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 7 жовтня 2015 року скасувати.
Справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
судді В.С. Висоцька
В.М. Колодійчук
О.В. Умнова
І.М. Фаловська