Справа № 815/6803/15
25 лютого 2016 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:
головуючого судді - Бойко О.Я.;
судді - Аракелян М.М.;
судді - Корой С.М.;
розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення №719-15 від 26.10.2015 року про відмову у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту,-
Позивач звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України в якому просив суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26.10.2015 року №719-15 про відмову у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивач народився і виріс у Марокко. У 2014 році він приїхав в Україну з метою отримання притулку з причин неможливості проживати в рідній країні, оскільки Марокко є конституційною монархією, де існує правлячий монарх і тоталітарний режим, а ОСОБА_1 за своїми політичними переконаннями не може проживати в тоталітарному режимі, оскільки бажає щоб в країні існував демократичний режим, де можна вільно висловлювати свої думки, а також бути вільним у своїх політичних переконаннях. Крім того, позивач зазначає, що в його країні вже багато років процвітає наркотичний бізнес з вирощування і продажу наркотичного засобу-коноплі, багато мешканців його країни займаються таким бізнесом, але ні він ні його рідні не бажають приймати в цьому участі, вони категорично проти такого способу заробляти собі на життя. Позивач багато разів негативно висловлювався щодо режиму, що існує в Марокко, а також стосовно торгівлі наркотиками, після чого його та рідних почали переслідувати, погрожувати фізичною розправою. У зв'язку з цим побоюючись за своє життя, позивач був змушений виїхати з Марокко і вирішив шукати притулку в Україні. В Україні позивач неофіційно працює на ринку 7 км, а також підробляє перекладачем, оскільки добре володіє французькою і іншими іноземними мовами.
Після приїзду в Україну, ОСОБА_1 оселився в місті Одеса і звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області, Управління у справах біженців та іноземців для реєстрації та отримання тимчасового паспорту, оскільки всі його документи, що посвідчують особу, залишились в Марокко.
02 жовтня 2014 року позивачу видано Довідку про звернення за захистом в Україні з відміткою про реєстрацію.
ОСОБА_1 звертався до ДМС України з метою визнання його біженцем, але у зв'язку з поганим володінням українською мовою, не зміг достатньо ретельно висловити причини, з яких йому потрібно залишитися в Україні і отримати статус біженця та 27.11.2015 року йому відмовлено у статусі біженця та особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту на підставі рішення ДМС України від 26.10.2015 року № 719-15.
ОСОБА_1 не погоджується з рішенням ДМС України від 26.10.2015 року № 719-15 вважає його не обґрунтованим та посилаючись на приписи ст.1 Конвенції про статус біженців, ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Постанову ВАСУ № 1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземців чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних з перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні» просить його скасувати.
Позивач та його представник у відкритому судовому засідання позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд їх задовольнити з підстав викладених в адміністративному позові (а.с. 5-7).
Представник відповідача просив відмовити у задоволенні адміністративного позову з підстав викладених в письмових запереченнях (а.с. 93-101).
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, суд прийняв рішення розглядати дану справу в порядку письмового провадження.
Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не належить до задоволення. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Марокко, уродженцем м. Тетуан, за національністю марокканець, за віросповіданням іслам-суніт, не одружений.
28.11.1998 року позивач покинув країну громадянської належності і вибув до Тунісу. В Тунісі ОСОБА_1 отримав запрошення до України, на підставі якої була відкрита навчальна віза. До України позивач прибув 03.12.1999 року на підставі національного паспорту НОМЕР_1 та студентської візи авіарейсом Туніс (Туніс) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна).
02.07.2014 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області (далі по тексту Управління) із заявою про надання статусу біженця. Наказом Управління від 22.10.2014 року №197 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" заява ОСОБА_1 прийнята до розгляду (а.с.53).
Наказом Управління від 22.12.2014 року №239 продовжено строк розгляду заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 до отримання відомостей з органів СБУ, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (а.с.59).
За результатами розгляду особової справи, Управління дійшло висновку за доцільне відмовити ОСОБА_1 у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту на підставі абз.4 п.1 ст.6 Закону, що оформлено Висновком від 28.08.2015 року (а.с.79-42).
Зазначене рішення обґрунтовано тим, що після виїзду з країни громадянського походження у 1989 році, заявник тривалий час перебував на території Польщі, спроб звернення за міжнародним захистом не здійснював. Не дивлячись на ймовірну загрозу його життю, двічі повертався до Марокко. Аналізом матеріалів особової справи управлінням встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Рішенням №719-15 від 26.10.2015 року з посиланням на статтю 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця в Україні громадянину Марокко ОСОБА_1 відмовлено.
27.11.2015 року позивач отримав повідомлення про відому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 9).
Суд вважає, що висновок, який став підставою для прийняття рішення та оспорює позивач, є таким, що складений у відповідності до розділу VІ Правил: за результатом оцінки комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником. У висновку зроблено посилання на використану інформацію про країну походження заявника, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Відповідач Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 року, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закону України) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ДМСУ про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Проте з огляду на викладене, аналізуючи зібранні докази щодо реальності побоювань позивача стосовно його переслідування та загальновідомі обставини щодо ситуації у країні Марокко, суд погоджується з висновком Управління від 28.08.2015 року та прийнятим на його підставі рішенням ДМСУ від 26.10.2015 року №719-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як з боку позивача під час процедури не було надано жодних переконливих доказів щоб свідчили б про обґрунтовані підстави побоюватись переслідування його на батьківщині.
Суд вважає, що причини виїзду з країни походження, зазначені позивачем є надуманими та не відповідають дійсності, оскільки мають розбіжності з причинами виїзду зазначеними заявником в адміністративному позові, анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує тимчасового захисту та протоколів співбесіди в тому числі щодо назви партії до членів якої він належав, дати вступу до партії, причин переслідування, обставин при яких позивач був затриманий, осіб що проводили його затримання, місць його тримання, осіб які допомагали йому при звільненні, рік вбивства соратника (друга).
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд дійшов висновку, що при розгляді заяви ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу. При цьому відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 128, 159-164 КАС України, суд, -
1. У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
2. Копію постанови надіслати сторонам.
Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова суду першої інстанції, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Відповідно до частини першої статті 185, частини першої-другої, четвертої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, сторони які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку дану постанову повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через адміністративний суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення.
Головуючий суддя О.Я. Бойко
Суддя М.М. Аракелян
Суддя С.М. Корой