АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД м. КИЄВА
МСП-03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-А
Справа № 22-ц/796/1847/2016 Головуючий в 1 інстанції - Савицький О.А.
Доповідач - Заришняк Г.М.
10 лютого 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:
Головуючого - Заришняк Г.М.
Суддів - Андрієнко А.М., Мараєвої Н.Є.
при секретарі - Гарматюк О.Д.
розглянула у відкритому судовому засіданні в Апеляційному суді міста Києва цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2015 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Златобанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Товариство з обмеженою відповідальністю «Енергоресурс-полімер» про визнання кредитного договору недійсним,-
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ПАТ «Златобанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ТОВ «Енергоресурс-полімер», про визнання кредитного договору недійсним.
В обгрунтування позову посилався на те, що 19.06.2014 року між ПАТ «Златобанк» та ТОВ «Енергоресурс-полімер» було укладено договір № 28/14/KLMB про надання кредитної лінії у розмірі 100 000 євро. Для забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «Енергоресурс-полімер», між ним та ПАТ «Златобанк» було укладено договір поруки № 28/14/KLMB/P-2 від 19.06.2014 року. Оскільки на момент укладення договору про надання кредитної лінії у жодної із сторін кредитного договору № 28/14/KLMB індивідуальних ліцензій, необхідних для здійснення операцій з валютними цінностями, не було, у зв'язку з чим вказаний договір є недійсним.
Під час розгляду справи судом, відповідно до ст.ст. 35, 36 ЦПК України, було залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ТОВ «Енергоресурс-Полімер».
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2015 року у позові відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.
В судове засідання апеляційної інстанції сторони повторно не з'явилися, про день та час розгляду справи повідомлені належно.
Від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи через його хворобу, однак доказів на підтвердження поважності причин його неявки в суд, суду не надано, а тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у його відсутність.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що між ПАТ «Златобанк» та ТОВ «Енергоресурс-полімер» було укладено договір № 28/14/КLМВ від 19.06.2014 року про надання кредитної лінії у розмірі 100 000 євро.
Для забезпечення виконання зобов'язань Товариства «Енергоресурс-полімер», між ОСОБА_1 та ПАТ «Златобанк» було укладено договір поруки № 28/14/КLМВ/Р-2 від 19.06.2014 року.
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 посилається на те, що на момент укладення договору у жодної із сторін кредитного договору № 28/14/КЬМВ індивідуальних ліцензій, необхідних для укладення договору, не було, у зв'язку з чим вказаний договір є недійсним.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним у відповідності до вимог ст.203,215 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пункті 11 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справа від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-УІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.
Як вбачається з матеріалів справи, Національним банком України видано ПАТ «Златобанк» банківську ліцензію №244 від 27.10.2011 року на право надання банківських послуг, визначених частиною третьою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с.38).
Крім того, 30.08.2012 року Національним банком України було видано ПАТ «Златобанк» Генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій №У244-2, згідно додатку до якої ПАТ «Златобанк» має право здійснювати валютні операції на валютному ринку України, які належать до фінансових послуг, згідно ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги те державне регулювання ринків фінансових послуг» (а.с.39-41).
Суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справа, зібраним по справі доказам дав належну оцінку й прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним кредитного договору № 28/14/КLМВ від 19.06.2014 року, обґрунтовано відмовивши в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за недоведеністю.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не впливають на правильність судового рішення.
Постановлене судом рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального закону й не може бути скасоване з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.
Керуючись 303, 307, 308, 313 -315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2015 року - залишити без змін
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий:
Судді: