АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА
Справа № 22-8529 Головуючий у 1-й інстанції - Ісаєвська О.В.
Доповідач - Пікуль А.А.
10 грудня 2015 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого Пікуль А.А.
суддів Невідомої Т.О.
ПобірченкоТ.І.
секретарі Кучер Є.М., Ільченко В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_11 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року у справі
за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_11, третя особа - ОСОБА_4, про припинення правовідношення за договором іпотеки,
зустрічним позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними
та позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними,-
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_11, третя особа - ОСОБА_4, про припинення правовідношення за договором іпотеки.
Судом відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_11 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова ЕсталінаАнатоліївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними.
Також, суд відмовив у задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними.
Не погодившись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 у повному обсязі (т.3, а.с.172-177).
Також, не погодившись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_4, ОСОБА_11 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 у повному обсязі (т.3, а.с.180-186).
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_6 та в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_11 не оскаржується, а тому в апеляційному порядку не перевіряється.
Дана справа вже була предметом розгляду в суді апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_11 задоволено частково. Суд скасував рішення районного суду в частині вирішення позову ОСОБА_4 та ухвалив в цій частині нове рішення, яким заявлений позов задоволено частково: визнано недійсним Договір іпотеки, укладений 14 березня 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_11, посвідчений приватним КМНО Коноваловою ЕсталіноюАнатоліївною; визнано недійсним Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 14 березня 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Коноваловою ЕсталіноюАнатоліївною; визнав недійсним Договір купівлі-продажу, укладений 27 грудня 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Черемхою НаталієюВолодимирівною.
Суд витребував у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 АДРЕСА_1
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 в частині визнання недійсним договору позики від 14 березня 2012 року судом відмовлено.
В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року апеляційним судом залишене без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року скасоване, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції, скасувавши рішення апеляційного суду, ухвалене за позовними вимогами ОСОБА_4 про визнання недійсними: договору позики; договору іпотеки; договору про задоволення вимог іпотекодержателя; договору купівлі-продажу квартири від 27 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_8; витребування із незаконного володіння ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1, не погодився з висновками апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4.
В суд апеляційної інстанції ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не з'явились, відповідно до положення ч.5 ст.76 ЦПК України про місце та час апеляційного розгляду повідомлені належним чином, про що свідчать: розписка, якою повідомлено про день та час розгляду справи представника ОСОБА_6, ОСОБА_12 (т.4, а.с.163), завірене штемпелем поштового відділення та підписом начальника відділення зв'язку зворотне повідомлення про вручення судової повістки представнику ОСОБА_4, ОСОБА_13 (т.4, а.с.165).
Суд ухвалив розглядати справу у відсутність ОСОБА_6, ОСОБА_4 та їх представників, оскільки відповідно до положень ч.2 ст. 305 ЦПК неявка сторони, належним чином повідомленої про час і місце розгляду справи, не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Заслухавши доповідь судді Пікуль А.А., пояснення учасників судового розгляду: представника ОСОБА_10, ОСОБА_5, який підтримав подані апеляційні скарги та просив суд їх задовольнити, представника ОСОБА_8, ОСОБА_14, який заперечував проти задоволення апеляційних скарг, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія приходить до висновку про те, що апеляційні скарги слід відхилити з таких підстав.
При ухваленні рішення суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.
Між ОСОБА_6 і ОСОБА_11 14 березня 2012 року укладено договір позики (т.1, а.с.4) за яким ОСОБА_6 як позикодавець передала ОСОБА_11 як позичальнику у позику 321 600 грн. (п.1 договору позики) без процентів (п.п. а п.3) з терміном повернення не пізніше 14 травня 2012 року (п.п. б п.3). З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між сторонами було укладено договір іпотеки, за яким позичальник передав позикодавцеві в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 (п.6).
Пунктом 4 договору позики передбачено, що за прострочення виконання зобов'язань за цим договором більше ніж на три дні позичальник виплачує пеню в розмірі, що еквівалентний 10% від суми простроченого зобов'язання на день нарахування пені за кожний день прострочення починаючи з першого дня прострочення.
Між ОСОБА_6 і ОСОБА_11 14 березня 2012 року укладено договір іпотеки (т.1, а.с.5-8) відповідно до пунктів 1-3, 1.1 якого ОСОБА_11 як іпотекодавець з метою забезпечення виконання перед ОСОБА_6 своїх зобов'язань за договором позики від 14 березня 2012 року передав ОСОБА_6 як іпотекодержателю нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Квартира АДРЕСА_1 належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 21 серпня 2008 року (п.1.2 договору іпотеки) та має погоджену сторонами вартість 325 000 грн. при її вартості 39 266 грн., що визначено Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації" (п.1.3 договору іпотеки).
Між ОСОБА_6 і ОСОБА_11 14 березня 2012 року укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя (т.1, а.с.9-11) відповідно до пункту 1.1 якого іпотекодавець (ОСОБА_11) зобов'язується передати, а іпотекодержатель (ОСОБА_6.) зобов'язується прийняти у власність за вартістю і на умовах, визначених цим договором, належне іпотекодавцю на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру під АДРЕСА_1 яка є його власністю. Квартира передана в іпотеку в забезпечення виконання зобов'язання за договором позики, укладеного між сторонами 14 березня 2012 року стосовно повернення позики 321 600 грн. в строк не пізніше 14 травня 2012 року, сплати штрафних санкцій, неустойки, відшкодувань та інших платежів, передбачених договором позики.
ОСОБА_11 проживає в Україні з 2002 року, а з 12 вересня 2008 року зареєстрований у АДРЕСА_1. На час укладення договору купівлі-продажу квартири №235 від 21 серпня 2008 року (т.2, а.с.159) ОСОБА_11 був зареєстрований у АДРЕСА_2. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (т.2 а.с.21, 22) ОСОБА_11 4 серпня 2003 року сформував статутний капітал ТОВ "Ірук" (місцезнаходження м. Київ, вул. Драйзера, 6), яке було зареєстровано як юридична особа 5 серпня 2002 року. Письмовою заявою від 14 березня 2012 року, адресованою приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Коноваловій Е.А. (т.2, а.с.165) та складеною українською мовою, ОСОБА_11 ствердив той факт, що володіє, читає та розуміє українську мову, АДРЕСА_1 є його особистою власністю, на момент набуття права власності на квартиру по теперішній час в зареєстрованому шлюбі та у фактичних сімейних відносинах не перебував і не перебуває, особи, які могли поставити питання про визнання права власності на грошові кошти (або їх частину) та на квартиру (її частину), в тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні. Також поставивши підпис на заяві ОСОБА_6 до зазначеного нотаріуса (т.2, а.с.164), яку складено українською мовою, ОСОБА_11 ствердив доведення до його відома змісту цієї заяви (яка викладена українською мовою). У судовому засіданні 1 березня 2012 року представник ОСОБА_10 звертався до останнього російською мовою (т.1, а.с.199).
Тривалість проживання ОСОБА_10 в Україні (з 2002 року), перебування з 2002 року на керівній посаді юридичної особи-резидента України, оформлений у 2008 році ОСОБА_11 договір купівлі-продажу на спірну квартиру українською мовою без застосування послуг перекладача, зміст підписаних і адресованих нотаріусу Коноваловій Е.А. заяв, зміст договору позики, договору іпотеки, договору про задоволення вимог іпотекодержателя у сукупності з поясненнями ОСОБА_6 і приватного нотаріуса, яка була допитана під присягою свідка Коновалової Е.А. щодо обставин спілкування і читання ОСОБА_11 російською і українською мовами спростовують пояснення і посилання ОСОБА_10 щодо нерозуміння і незнання ним російської і української мов, у т.ч. під час укладення договору позики, договору іпотеки, договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Між ОСОБА_4 і ОСОБА_11 відповідно до законодавства Ісламської Республіки Іран 29 лютого 1990 року укладено шлюб (т.1, а.с. 34, 59-61, 144-147). ОСОБА_4 і ОСОБА_11 пояснили, що ОСОБА_4 є постійною дружиною ОСОБА_10, тимчасових дружин ОСОБА_11 не має.
ОСОБА_4 і ОСОБА_11 є громадянами Ісламської Республіки Іран (т.1, а.с.59-61, 73-76), 29 лютого 1990 року між ними укладено шлюб відповідно до законодавства Ісламської Республіки Іран (т.1, а.с.34, 59-61, 144-147). ОСОБА_11 має посвідку на постійне проживання в Україні та проживає в Україні з 2002 року (т.1, а.с.73). ОСОБА_4 пояснила, що не має в Україні права на постійне проживання, в Україні перебуває тимчасово на підставі відповідної візи, яка видається на запрошення її чоловіка - ОСОБА_10.
Районний суд дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_4 і ОСОБА_11 є іноземцями, то на них поширюється дія Закону України "Про міжнародне приватне право" (далі - Закон) як на осіб, які у розумінні п. 2 ч. 1 ст.1 зазначеного Закону є іноземними елементами.
Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є (ч. 1 ст. 16 Закону). Цивільна дієздатність фізичної особи визнається її особистим законом (ч. 1 ст. 18 Закону). Отже, особистим законом ОСОБА_4 і ОСОБА_11 та законом, який визначає їх цивільну дієздатність, є закон Ісламської Республіки Іран.
З урахуванням того, що ОСОБА_4 і ОСОБА_11 є подружжям, є громадянами Ісламської Республіки Іран, мали останнє спільне місце проживання в Ірані, ОСОБА_4 має постійне місце проживання в Ірані, суд дійшов висновку про необхідність застосування до майнових наслідків шлюбу ОСОБА_4 і ОСОБА_10 права особистого закону подружжя, яким є право Ісламської Республіки Іран. При цьому суд зважав, що положення ч.1 ст.39 Закону, відповідно до яких право власності на нерухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом, не підлягають застосуванню до відносин подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_10, оскільки законом передбачено інше (ст.ст. 61, 62 Закону).
Відповідно до листа Міністерства закордонних справ України "щодо окремих аспектів законодавства Ісламської Республіки Іран" (а.с.104, том 3) принципи придбання майна, у тому числі особами, які перебувають у шлюбі, регулюються статтями 338-395 Цивільного кодексу ІРІ. В іранському законодавстві відсутнє поняття спільної сумісної власності подружжя. Майно, у тому числі нерухоме, належить повністю. Тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстровано.
За договором купівлі-продажу квартири від 27 грудня 2012 року (т.2, а.с.127) ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_8 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 за ціною 636 400 грн. Зазначений договір зареєстровано у Державному реєстрі правочинів 27 грудня 2012 року (т.2, а.с.150).
За встановлених обставин районний суд відмовив у задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог а також позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсними: договору позики; договору іпотеки; договору про задоволення вимог іпотекодержателя; договору купівлі-продажу квартири від 27 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_8; витребування із незаконного володіння ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що висновки районного суду щодо відсутності підстав для задоволення заявлених у справі позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Доводи апеляційних скарг про те, що ОСОБА_11 володіє тільки перською мовою, а російської та української мови не розуміє, спростовується наявними в справі матеріалами. Так, при укладенні договору купівлі-продажу 21 серпня 2008 року з ОСОБА_18 послугами перекладача ОСОБА_11 не користувався. У витягу з Договору про надання правової допомоги від 21 листопада 2012 року (т.1, а.с.31), який складений українською мовою, стоїть його підпис та українською мовою зазначено прізвище та ім'я.
В своїй позовній заяві (т.1, а.с.51) ОСОБА_11 визнавав, що підписував Договір позики, Договір іпотеки та Договір про задоволення вимог іпотекодержателя 14 березня 2012 року. Зазначені в Договорах дані про його особу відповідають дійсності та були достатніми для посвідчення нотаріусом.
В зв'язку з цим доводи відповідача про те, що приватним нотаріусом не було встановлено належним чином особу ОСОБА_11, оскільки в Договорі іпотеки та в Договорі про задоволення вимог іпотекодержателя зазначено дані про його особу лише з Тимчасової посвідки на постійне проживання, є безпідставними.
Також в своїй позовній заяві ОСОБА_11 визнав, що до нотаріуса 14 березня 2012 року прибув з метою підписання Договору іпотеки на забезпечення виконання Договору позики, який нотаріусом не посвідчувався, оскільки мав потребу в отриманні грошових коштів.
Заява ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки була подана приватному нотаріусу КоноваловійЕ.А. 14 серпня 2012 року (т.1, а.с.11). Підпис ОСОБА_6 в цій заяві було посвідчено нотаріусом та зареєстровано в реєстрі за №3621. Того ж дня вказана заява була направлена ОСОБА_11 і зареєстрована в реєстрі за №3622 (т.1, а.с.12). Ставити під сумнів підпис ОСОБА_6 в цій заяві підстав немає, оскільки вона визнала, що підпис належить їй.
За правилом ч.4 ст.338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення (судом касаційної інстанції) є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Скасовуючи рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги на положення ст.44, 60, 61, 62 Закону України "Про міжнародне приватне право", не перевірив, чи було зареєстровано право власності ОСОБА_10 на спірну квартиру відповідно до вимог Законів України, не з'ясував місця, а саме - країни, постійного проживання ОСОБА_10 та ОСОБА_4, унаслідок чого належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них, через що дійшов передчасного висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя ОСОБА_10 та ОСОБА_4 й правочини щодо вказаної квартири мають вчинятися за згодою останньої.
Крім того, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, стороною якого не була ОСОБА_4, апеляційний суд взагалі не зазначив підстави недійсності такого договору купівлі-продажу та не врахував того, що захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. При цьому за змістом ст.388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Також, безпідставними є висновки суду апеляційної інстанції щодо визнання такого договору недійсним в цілому та витребування всіє квартири на користь ОСОБА_4, з урахуванням визначеної судом Ѕ частки ОСОБА_4 у спірному майні.
Ураховуючи висновки і мотиви суду касаційної інстанції, які є обов'язковими, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Як убачається з наявної в матеріалах справи копії Договору купівлі-продажу від 21 серпня 2008 року, укладеного між ОСОБА_18 та ОСОБА_11 (т.2, а.с.159), даний Договір посвідчений Приватним нотаріусом КМНО Занудіною О.І. 21 серпня 2008 року та зареєстрований в реєстрі під №982. Крім того, відповідно до наявного на екземплярі Договору відтиску штампу (т.2, а.с.159-зворот) указаний договір зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 7 вересня 2011 року.
Згідно з ч.4 ст.334 ЦК України, в редакції, чинній на час укладення Договору купівлі-продажу від 21 серпня 2008 року, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Таким чином, ОСОБА_11 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 в момент укладення договору-купівлі продажу - 21 серпня 2008 року, і це право власності зареєстроване за ним відповідно до законодавства України.
Однак при цьому є правильними висновки районного суду про те, що до правовідносин подружжя (майнових наслідків шлюбу) ОСОБА_10 та ОСОБА_4 повинні застосовуватися норми права Ісламської Республіки Іран, оскільки подружжя мало останнє спільне місце проживання в Ірані і ОСОБА_4 має постійне місце проживання в Ірані.
Такі висновки базуються на правильному застосуванні до спірних правовідносин положень Закону України "Про міжнародне приватне право".
Відповідно до ст.8 цього Закону при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.
Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.
Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.
Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні (ч.2, ст. 58 Закону України "Про міжнародне приватне право".
За правилом ст. 59 Закону України "Про міжнародне приватне право" сторони шлюбного договору можуть обрати право, що застосовується до шлюбного договору, відповідно до частини першої статті 61 цього Закону.
Відповідно до положень ст. 60 цього Закону правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.
Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання.
Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя без застосування частини другої статті 16 цього Закону. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.
Майнові відносини подружжя урегульовані ст. 61 цього Закону, відповідно до положень якої подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.
Право, вибране згідно з частиною першою цієї статті, припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив'язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям.
У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
У даному конкретному випадку подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_11 є громадянами Ісламської Республіки Іран, мали останнє спільне місце проживання в Ірані, ОСОБА_4 має постійне місце проживання в Ірані, доказів того, що ОСОБА_4 на час подання позову у листопаді 2012 року (т.1, а.с.56) мала постійне спільне проживання із ОСОБА_11 в Україні суду не надано, доказів того, що подружжя вибрало право, яким регулюються його майнові відносини, суду також не надано.
З огляду на викладене районний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до майнових наслідків шлюбу ОСОБА_4 і ОСОБА_10 права особистого закону подружжя, яким є право Ісламської Республіки Іран.
Відповідно до наявного у матеріалах справи, дослідженого районним судом письмового доказу - інформації Міністерства закордонних справ України за підписом заступника Директора Департаменту консульської служби від 20 вересня 2013 року № 71/АТР/16-500-97154 загальні принципи придбання майна, у тому числі особами, які перебувають у шлюбі, регулюються статтями 338-395 Цивільного кодексу ІРІ. В іранському законодавстві відсутнє поняття спільної сумісної власності подружжя. Майно, у тому числі нерухоме, належить повністю тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване (можливі варіанти наявності розподілу одного майна між декількома власниками, зокрема чоловіком, дружиною і дітьми, однак такий розподіл має бути юридично закріпленим). Певне майно чоловіка може також бути предметом «мехріє» - калиму дружини (активи, які чоловік зобов'язаний передати дружині в разі розлучення, закріплені у свідоцтві про шлюб). Загальні принципи відчуження майна, у тому числі особами, які перебувають у шлюбі, регулюються статтями 338-395 Цивільного кодексу ІРІ. Якщо майно дружині не належить, згода дружини на його відчуження не вимагається (т.3, а.с.104).
Під час апеляційного розгляду в порядку, визначеному ч.2 ст. 303 ЦПК України, судом досліджені у якості нових доказів: повідомлення Консульського відділу Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні № 13717 від 9 грудня 2015 року; нотаріально посвідчена заява ОСОБА_11 ОСОБА_11
Відповідно до змісту нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_11 від 22 квітня 2011 року останній на указану дату підтвердив, що половина усього його рухомого і нерухомого майна належить його дружині, ОСОБА_20.
У повідомленні Консульського відділу Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні № 13717 від 9 грудня 2015 року поряд з інформацією про наявність та зміст указаної заяви із застереженням, що законодавство Ісламської Республіки Іран не забороняє подружжю врегулювати питання про право власності на придбане ними як спільне так і кожним окремо майно, як до шлюбу так і під час перебування у шлюбі, шляхом вчинення нотаріально відповідної заяви або договору (контракту), також зазначено, що спільної власності подружжя законодавство Ісламської Республіки Іран не передбачає (абзац четвертий повідомлення).
Проаналізувавши указані письмові докази у їх сукупності та взаємному зв'язку суд приходить до висновку, що, оскільки в іранському законодавстві відсутнє поняття спільної сумісної власності подружжя і майно, у тому числі нерухоме, належить повністю тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване, нотаріально посвідчена заява ОСОБА_11 від 22 квітня 2011 року про те, що половина усього його рухомого і нерухомого майна належить його дружині, ОСОБА_20, сама по собі не змінює правового режиму майна, зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_11. Ця заява не є шлюбним контрактом, чи двосторонньою угодою подружжя про розподіл майна, чи договором про відчуження майна одним з подружжя на користь іншого подружжя.
З огляду на викладене, указана заява не може бути прийнята судом у якості доказу того, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільним майном подружжя ОСОБА_10 та ОСОБА_4 й правочини щодо вказаної квартири мають вчинятися за згодою останньої.
Висловлена у повідомленні Консульського відділу Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні № 13717 від 9 грудня 2015 року позиція, що ця заява чоловіка має юридичне значення та має застосовуватись при вирішенні будь-яких майнових питань про право на майно подружжя, ОСОБА_4 має право на половину (1/2 частку) рухомого та нерухомого майна, що придбане ОСОБА_11 як до так і під час шлюбу з ОСОБА_4 де б воно не знаходилось має право його дружина, ОСОБА_4, без попередньої згоди якої чоловік не мав права укладати договори, спрямовані на відчуження будь-якого свого нерухомого майна після 22 квітня 2011 року, не може бути прийнята судом.
Указана позиція не може бути розцінена судом як офіційне тлумачення змісту певних норм права Ісламської Республіки Іран, оскільки не містить посилання на норми законодавства, не містить посилання на офіційні джерела Ісламської Республіки Іран, що тлумачать ці норми, та/або офіційні джерела, що містять практику застосування.
З огляду на викладене висновки районного суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсними: договору позики; договору іпотеки; договору про задоволення вимог іпотекодержателя; договору купівлі-продажу квартири від 27 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_8; витребування із незаконного володіння ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1.
Таким чином апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у поданих апеляційних скаргах, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
Керуючись ст.303, 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_11 відхилити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року в частині вирішення позовних вимог третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: А.А. Пікуль
Судді: Т.О. Невідома
Т. І. Побірченко