01 жовтня 2015 року Справа № 876/5953/15
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді-доповідача Яворського І.О.,
суддів: Сапіги В.П., Носа С.П.
за участі секретаря судового засідання Корнієнко О.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання до вчинення дій та стягнення витрат на відрядження в сумі 3 407,58 грн.,-
Позивач, ОСОБА_1 звернувся з позовом в суд до військової частини НОМЕР_1 та просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не відпрацювання подання про звільнення з військової служби у зв'язку з закінченням строку контракту; зобов'язати відповідача виконати подання щодо звільнення у зв'язку з закінченням строку дії контракту та направити його до Командування Повітряних Сил Збройних Сил України; стягнути з відповідача витрати на відрядження у сумі 3407,58 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що у травні 2014 року в нього закінчився контракт, про що ним прийнято рішення не продовжувати службу в Збройних Силах України, однак відповідач, протиправно посилаючись на проведення мобілізації в країні, продовжив контракт на проходження військової служби. Крім того, позивач зазначає, що в державі згідно Закону України «Про оборону» воєнний стан не введено. Більше того, наказ Міністра оборони України від 03.11.2014 року №782, яким було передбачено призупинення звільнення з військової служби, набрав чинності лише 24.11.2014 року.
Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2015 року в справі №809/1150/15 адміністративний позов було задоволено.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням військовою частиною НОМЕР_1 подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2015 року в справі №809/1150/15 та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт не заперечує закінчення строку контракту позивача у травні 2014 року, однак пов'язує його продовження та неможливість звільнення позивача з настанням в державі особливого періоду, який починається з моменту проведення мобілізації. Також апелянт зазначає, що Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014, затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VІ, в Україні оголошено часткову мобілізацію, разом з чим в державі настав особливий період. Цей Указ набрав чинності 18 березня 2014 року.
Сторони по справі в судове засідання не з'явились, а тому згідно ч.1 ст.41 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. При цьому колегія суддів виходить з наступних міркувань.
Матеріалами справи стверджується, що ОСОБА_1 20 травня 2009 року уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, строком на 5 років, який набрав чинності з 25 червня 2009 року.
Як зазначає сам відповідач укладений контракт з позивачем закінчувався 19 травня 2014 року, однак у зв'язку з проведенням в Україні мобілізації позивача не було звільнено з військової служби.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні відомості та будь-які докази того, що ОСОБА_1 звертався до відповідача з відповідним рапортом про звільнення і в той же час оскаржує бездіяльність відповідача щодо його не звільнення зі служби.
Оцінюючи обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, суд апеляційної інстанції виходить з наступних норм матеріального права.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Отже, за змістом наведеної норми особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію.
17 березня 2014 року Президентом України прийнято Указ «Про часткову мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 1126-VІІ.
Згідно п. 8 цього Указу він набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України.
Закон України від 17 березня 2014 року №1126-VІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» набрав чинності з дня його опублікування, а саме - 18.03.2014р.
Таким чином, враховуючи приписи ч. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та п. 8 вищезазначеного Указу, особливий період настав 19.03.2014 року.
Як стверджується матеріалами справи, контракт про проходження ОСОБА_1 військової служби в Збройних Силах України було укладено на п'ять років та закінчувався 19 травня 2015 року.
Відповідно до ч. 9 ст. 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у разі настання особливого періоду для військовослужбовців, у яких закінчився строк військової служби, встановлений цією статтею, військова служба, а для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, - дія контракту продовжується понад встановлені строки на період до оголошення демобілізації, крім випадків, визначених частиною восьмою статті 26 цього Закону.
Отже, законодавець пов'язує продовження дії контракту понад встановлені строки з моментом настання особливого періоду, який пов'язаний з оголошенням мобілізації до оголошення демобілізації, а не з часом дії Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».
Таким чином, контракт позивача діяв під час настання особливого періоду.
Враховуючи, що особливий період вже діяв під час дії контракту позивача, колегія суддів дійшла висновку, що до спірних правовідносин застосовуються вимоги ч. 9 ст. 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», тобто дія контракту позивача продовжується понад встановлений строк на період до оголошення демобілізації.
При цьому, зазначена норма обмежує продовження дії контракту понад встановлені строки щодо певної категорії осіб, визначених ч. 8 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Між тим, позивач до жодної із категорій осіб, визначених наведеною нормою Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», не відноситься.
Таким чином, підстави для звільнення позивача з військової служби за контрактом до оголошення демобілізації, відсутні.
Крім того, згідно ст. 251, п. 2 ст. 252 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р., прийнятим на виконання Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», в особливий період військовослужбовці проходять військову службу, а військовозобов'язані виконують військовий обов'язок у запасі в порядку, передбаченому цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють порядок проходження військової служби в особливий період. У разі оголошення мобілізації усі військовослужбовці, які перебувають на цей час на військовій службі у Збройних Силах України, звільненню в запас не підлягають, за винятком військовослужбовців-жінок, які мають дітей віком до 16 років (такі військовослужбовці-жінки можуть продовжувати військову службу тільки за власним бажанням). Військовозобов'язані, призвані на збори, продовжують перебувати на зборах до особливого розпорядження відповідних органів військового управління згідно з їх повноваженнями. Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених зі списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення у відставку, в запас у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено таке покарання, у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення військового звання чи позбавлення права займати певні посади.
Таким чином, зазначене Положення пов'язує продовження перебування військовослужбовців на військовій службі також саме з моментом оголошення мобілізації, а не з періодом її проведення.
Отже, суд першої інстанції не врахував зазначених приписів матеріального права та дійшов помилкового висновку про незаконність та необґрунтованість дій відповідача.
Щодо стягнення витрат на відрядження у сумі 3 407,58 грн., то суд апеляційної інстанції вважає, що така вимога також не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною 6 статті 14 цього Закону встановлено, що при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з відрядженням в інші населені пункти, військовослужбовцям відшкодовуються витрати на відрядження в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
При цьому, витрати, пов'язані з перевезенням військовослужбовців та членів їх сімей, їх особистого майна залізничним, повітряним, водним і автомобільним (за винятком таксі) транспортом, бронюванням місць у готелях при направленні військовослужбовців у відрядження, відшкодовуються за рахунок коштів Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина 9 статті 14 Закону № 2011-XII).
Відповідно до пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України, від 02 лютого 2011 року № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів», що діяла на час виникнення спірних правовідносин, особливості направлення у відрядження військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, а також інших працівників органів внутрішніх справ, осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу в Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації, органах і підрозділах цивільного захисту, визначаються за погодженням з Міністерством фінансів відповідно Міністерством оборони.
Порядок відшкодування військовослужбовцям Збройних Сил витрат на службові відрядження в межах України визначався Інструкцією, затвердженою наказом Міністра оборони України від 29 серпня 2011 року № 530 (далі - Інструкція), відповідно до пункту 1.1 якої, для покриття особистих витрат під час відрядження військовослужбовцям здійснюється виплата добових та відшкодування витрат на наймання житлового приміщення, а також на проїзд до місця відрядження та назад.
Пунктом 1.11 Інструкції встановлено, що виплата добових та відшкодування витрат на наймання житлового приміщення проводяться за наявності на посвідченні про відрядження засвідчених печаткою відміток про дати прибуття військовослужбовця в пункт (пункти) відрядження та вибуття з нього (з них). Відмітки завіряються: у військових частинах - підписом командира військової частини або начальника штабу, а в установах, на підприємствах і в організаціях та інших органах виконавчої влади - підписом посадової особи, на яку покладено обов'язок відмічати посвідчення про відрядження.
Якщо відряджений не зобов'язаний прибути у військову частину або цивільну установу, на підприємство, в організацію, то зазначені відмітки завіряються у начальника органу управління (командира підрозділу) Військової служби правопорядку у Збройних Силах України чи військового комісара, а за їх відсутності - у місцевій державній адміністрації чи органі місцевого самоврядування.
При цьому, у випадку відсутності у посвідченні про відрядження засвідчених печаткою відміток про дати прибуття військовослужбовця у пункт (пункти) службового відрядження та вибуття з нього (з них) добові не виплачуються (пункт 1.12 Інструкції).
Відповідно до пункту 1.13. Інструкції військовослужбовцю перед вибуттям у відрядження видається аванс у межах сум, передбачених на виплату добових та відшкодування витрат на проїзд та наймання житлового приміщення. Після повернення з відрядження військовослужбовець зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем повернення до місця проходження військової служби, подати звіт про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт. Сума надміру витрачених коштів (залишку коштів понад суму, витрачену згідно із звітом про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт) підлягає поверненню військовослужбовцем до каси або зарахуванню на відповідний рахунок військової частини. Разом із цим звітом подаються посвідчення про відрядження, оформлене в установленому порядку, і оригінали документів, що підтверджують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат.
Отже, за змістом наведених норм, підставою для відшкодування витрат на службові відрядження є обов'язкове надання військовослужбовцем документів, перелік яких визначений Інструкцією і які відповідають вимогам, визначеним цією Інструкцією.
Як встановлено апеляційним судом, надані ОСОБА_1 посвідчення про відрядження не відповідають вимогам пункту 1.11. Інструкції № 530. Так, зокрема, у посвідченнях про відрядження відсутні відмітки про дату прибуття позивача до пункту призначення, у посвідченнях відсутні відмітки про дати прибуття позивача із відрядження, відсутні підписи посадової особи та печатки підприємств, установ, організацій куди направлявся позивач.
Схожу правову позицію щодо відшкодування витрат на відрядження висловив і Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 08 жовтня 2014 року (К/9991/74667/12).
З огляду на наведене, апеляційні вимоги є аргументованими, а тому підлягають до задоволення.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.195, ст.196, п.3 ч.1 ст.198, ст.202, ч.2 ст.205, ст.207, ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити, постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2015 року в справі №809/1150/15 - скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання постановою законної сили, а у разі складення постанови в повному обсязі, відповідно до ч.3 ст. 160 КАС України - з дня складення постанови в повному обсязі.
Головуючий суддя-доповідач І.О. Яворський
Судді В.П. Сапіга
С.П. Нос
Повний текст виготовлено 06.10.2015 року