24 січня 2012 р. Справа № 37602/10
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Олендера І.Я.,
суддів Улицького В.З., Каралюса В.М.,
з участю секретаря судового засідання Корчинської О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 міжрайонної державної податкової інспекції Закарпатської області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2010 року в справі за позовом ОСОБА_1 міжрайонної державної податкової інспекції до Приватного підприємства «Весна», Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптімус» про стягнення в дохід держави коштів,
У лютому 2010 року ОСОБА_1 міжрайонна державна податкова інспекція Закарпатської області звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Весна» (м. Перечин Закарпатської області), Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптімус» (м.Дніпропетровськ) про стягнення в дохід держави коштів за нікчемними правочинами.
Позивач просив стягнути в дохід держави з кожного з відповідачів по 426 917 667, 33 грн. на підставі ч. 1 ст. 208 ГК України в порядку застосування санкцій за нікчемними договорами № 1 ЗВ від 29.02.2008 року, № 7116 від 25.03.2008 року та № 1 ГП від 20.03.2008 року між відповідачами, укладеними без мети настання реальних наслідків та з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 12.10.2010 року позивачу в задоволенні позову відмовлено.
Постанову суду першої інстанції оскаржила ОСОБА_1 міжрайонна державна податкова інспекція, яка в апеляційній скарзі ставить питання про її скасування та направлення справи на новий судовий розгляд.
Апеляційні вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції, порушивши норми матеріального права, не взяв до уваги, що відповідачі уклали між собою нікчемні правочини про поставку товарів (насіння соняшника, шрот соняшниковий, олія соняшникова нерафінована), при цьому такі правочини було укладено без наміру створити юридичні наслідки, а їх дійсна мета була спрямована на отримання податкової вигоди. За таким правочинами відповідно до ч.1 ст. 208 ГК України до відповідачів були підстави для застосування санкцій у вигляді стягнення в дохід держави всього одержаного ними за договорами, відносно чого суд безпідставно не прийняв рішення. Крім того, судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, оскільки при наявності для цього підстав - знаходження в суді кримінальної справи про обвинувачення керівника ПП «Весна», суд не прийняв рішення про зупинення провадження в справі. Просить постанову скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Представник позивача ОСОБА_1 міжрайонної державної податкової інспекції в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги та просить таку задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_2 «Оптімус» заперечив проти доводів апеляційної скарги та просить таку відхилити.
Представник ПП «Весна» в судове засідання не явився, тому на підставі ч. 4 ст. 196 КАС України апеляційний розгляд проведено у його відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови слідчого з особливо важливих справ слідчого управління податкової міліції ДПА України від 10.10.2008 року в кримінальній справі, порушеній проти директора ПП «Весна» ОСОБА_3 за ч.3 ст. 212 та ч.2 ст. 366 КК України, з врахуванням вимог ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», працівниками ДПА в Закарпатській області та ОСОБА_1 міжрайонної державної податкової інспекції було проведено невиїзну документальну перевірку ПП «Весна» з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 30.10.2007 року по 31.08.2008 року. В ході перевірки податковий орган прийшов до висновку про те, що ПП «Весна» та ОСОБА_2 « Оптімус» уклали між собою нікчемні правочини про поставку товарів на велику суму з метою незаконного бюджетного відшкодування ПДВ.
В процесі проведення планової виїзної документальної перевірки ОСОБА_2 «Оптімус» за період з 01 липня 2007 року по 31 березня 2008 року встановлено, що відповідно до договорів № 1 ЗВ від 29 лютого 2008 року, № 7116 від 25 березня 2008 року, № 1 ГП від 20 березня 2008 року, ОСОБА_2 «Оптімус» (продавець) на підставі видаткових, податкових накладних та специфікацій відвантажило приватному підприємству «Весна» (покупець) продукцію (насіння соняшника, шрот соняшниковий, олія соняшникова нерафінована) на загальну суму 422 743 422, 63 грн. в тому числі ПДВ 70 457 237, 11 грн. Згідно банківської виписки про рух коштів встановлено, що ПП «Весна» перерахувало на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Оптімус» кошти в сумі 426 917 667, 33 грн., в тому числі: 58098535, 44 грн. - 25 квітня 2008 року платіжним дорученням № 48 - оплата за соняшникову олію згідно договору № 13В від 29 лютого 2008 року; 346036784, 74 грн. - 25 квітня 2008 року платіжним дорученням № 49 - оплата за соняшникову олію згідно договору № 7116 від 25 березня 2008 року; 18608102, 45 грн. - 25 квітня 2008 року платіжне доручення № 50 - оплата за соняшникову олію згідно договору № 1 ГП від 20 березня 2008 року; 4174244, 70 грн. - 15 травня 2008 року - платіжне доручення № 58 - оплата за соняшникову олію згідно договору № 7116 від 25 березня 2008 року.
Встановлено, що у відповідачів відсутні необхідні умови для здійснення господарських операцій так як відсутні основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, транспортні засоби, а також відсутні трудові ресурси які приймали б участь у прийманні продукції від постачальника та відвантаження її покупцю.
Відмовляючи податковому органу в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладені договори між ПП «Весна» та ОСОБА_2 « Оптімус» не були нікчемними, оскільки відповідали вимогам ст. 638 ЦК України та 180 ГК України, тому підстав для застосування до відповідачів санкцій, передбачених ч.1 ст. 208 ГК України, не має. Крім того, суд першої інстанції встановив, що позивачем пропущено встановлений ст. 250 ГК України строк застосування адміністративно-господарських санкцій.
З такими висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції погоджується частково.
Відповідно до ст. 228 ЦК України ( в редакції, чинній на час укладення спірних правочинів), правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Відповідно до ч.1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно з ч. 1 ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Відповідно до ч.2 п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику про визнання правочинів недійсними» нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку про те, що для визнання правочину таким, що порушує публічний порядок, та як наслідок - застосування конфіскаційних санкцій до учасників такого правочину, закон передбачає наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність цього правочину публічно-правовим актам держави, що одночасно становить правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту.
Враховуючи, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи (частина перша статті 92 Цивільного кодексу України), то виявлення умислу в діях учасників правочину передбачає обов'язкове встановлення персоналій посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставин, за яких такий умисел виник. Без з'ясування наведених фактичних даних саме по собі порушення юридичною особою правил здійснення господарської діяльності та несплата податків і зборів не може бути підставою для висновку про укладення правочину, який порушує публічний порядок.
Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).
З матеріалів справи вбачається, що директор ПП «Весна» ОСОБА_3 у жовтні 2007 року купив ПП «Весна», з метою ухилення від сплати податків, податковий та бухгалтерський облік на підприємстві не вів, бухгалтера на роботу не найняв, а здійснив ряд господарських операцій, в тому числі з ОСОБА_2 «Оптімус» за договорами № 1 ЗВ від 29 лютого 2008 року, № 7116 від 25 березня 2008 року, № 1 ГП від 20 березня 2008 року, по яких ухилився від сплати податку на додану вартість на загальну суму 725 718 218,60 грн.
За фактом ухилення від сплати податків та службового підроблення службовими особами приватного підприємства «Весна» органами досудового слідства була порушена кримінальна справа, в процесі якої директору ПП «Весна» ОСОБА_3 було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ст. 28 ч.2 - 212 ч. 3, ст. 366 ч.ч.1, 2 КК України. За цими ж статтями ОСОБА_3 на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції засуджений до позбавлення волі, проте вирок суду першої інстанції не набрав законної сили.
Суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при укладенні спірних правочинів № 1 ЗВ від 29 лютого 2008 року, № 7116 від 25 березня 2008 року, № 1 ГП від 20 березня 2008 року ПП «Весна» в особі його директора порушило публічний порядок, тому такі правочини на переконання суду апеляційної інстанції укладені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а, отже, є нікчемним.
Поряд з цим, суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції правильно вирішено спір та відмовлено в задоволенні позову з підстав пропущення встановленого ст. 250 ГК України строку застосування адміністративно-господарських санкцій.
Так, органи державної податкової служби, зазначені в абзаці 1 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, тому ОСОБА_1 МДПІ вправі звернутися до адміністративного суду з зазначеним позовом.
Однак, разом з тим, відповідно до частини 1 статті 208 ГК України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 ГК України і тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 250 ГК України (в редакції на час спірних правовідносин) адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Оскільки правочини, які оспорює податковий орган, укладені між відповідачами у лютому та березні 2008 року, а позов про застосування правових наслідків їх нікчемності до суду поданий у лютому 2010 року, є підстави для відмови в його задоволенні в силу того, що річний строк для застосування адміністративно-господарських санкцій з дня порушення правил здійснення господарської діяльності, сплив, а можливості його поновлення законодавством не передбачено.
Доводи представника апелянта в судовому засіданні щодо наявності підстав для застосування в даному випадку положень ч.4 ст. 258 ЦК України про застосування давності 10 років по вимогах про застосування наслідків нікчемних правочинів є безпідставними, оскільки санкції, відносно застосування яких податковим органом заявлено позов, за своєю правовою природою є адміністративно-господарськими, і строк для застосування таких встановлений спеціальною нормою ст. 250 ГК України.
Відтак, суд першої інстанції встановив дійсні обставини справи, дав належну оцінку доказам, правильно застосував норми матеріального та процесуального права та прийняв обґрунтовану постанову про відмову в позові з підстав спливу строків застосування адміністративно-господарських санкцій.
Щодо покликання апелянта на не зупинення судом першої інстанції провадження в даній справі до вирішення кримінальної справи, яка згадана вище, то вказані дії суду не призвели до неправильного по суті вирішення справи, тому підставою для задоволення апеляційної скарги бути не може.
З врахуванням того, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про нікчемність спірних правочинів, є підстави для виключення з мотивувальної частини оскаржуваної постанови суду першої інстанції покликання на відсутність доказів нікчемності правочинів та відмову в позові з цих підстав, оскільки суд першої інстанції правильно вирішив справу по суті відмовивши в задоволенні позову з передбачених законом підстав, а саме з підстав спливу строків застосування адміністративно-господарських санкцій.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст. 206, 254 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 міжрайонної державної податкової інспекції Закарпатської області залишити без задоволення, а постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2010 року в справі № 2а-411/10/0770 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом 20-ти днів з дня набрання ухвалою законної сили, а у разі складення ухвали в повному обсязі відповідно до ст.160 КАС України - з дня складення ухвали в повному обсязі.
Головуючий суддя : І.Я.Олендер
Судді: В.З.Улицький
ОСОБА_4
Ухвала в повному обсязі складена 29.01.2012 року.