Справа №2-8/09
м.Ковель 03 червня 2009 року
Ковельський міськрайонний суд Волинської області в складі:
головуючого - судді Лапіна О.Ф.,
при секретарі Миронюк Т.М.,
за участю позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представників відповідача ОСОБА_4 , ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, про визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності та його поділ, про переведення прав і обов'язків покупця по договору купівлі-продажу нерухомого майна,-
ОСОБА_1 звернуся в суд з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя до переліку якого включені (т.1, а.с.2):
- земельна ділянка площею 862 кв.м. по АДРЕСА_1, придбана ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 23.10.2003 року, номер реєстрації нотаріальних дій № 4020;
- земельна ділянка площею 430 кв.м по АДРЕСА_2, придбана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 08.02.2006 року, номер реєстрації нотаріальних дій 402, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів під номером 1140953;
- 41/100 житлового будинку по АДРЕСА_2, придбана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05.01.2006 року, номер реєстрації нотаріальних дій 9, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за номером 1105065
- автомобіль «Тойота Королла», 2007 року випуску, державний номер НОМЕР_1, придбаний ОСОБА_3 05 червня 2007 року.
Мотивуючи позовні вимоги тим, що зазначене майно придбано за час перебування сторін в шлюбі з 14 листопада 1987 року по 25 червня 2007 року.
Ухвалою Ковельського міськрайонного суду від 26 серпня 2008 року об'єднано в одне провадження з даним позовом справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання нежитлового будинку по АДРЕСА_3 об'єктом спільної сумісної власністі та його поділ в рівних частках, з мотивів значного збільшення вартості даного об'єкта за рахунок трудових та грошових затрат позивача. ( т.1, а.с.87).
21 січня 2009 року позивач збільшив свої позовні вимоги і просить визнати нежитлове приміщення по АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю і провести його реальний поділ в рівних частках, визнавши договір дарування даного нерухомого майна відповідачці недійсним, оскільки приміщення фактично придбано подружжям за спільні кошти, договір купівлі-продажу за сімейною домовленістю укладено від імені батька відповідачки, згодом також за сімейною домовленістю приміщення подаровано відповідачці з метою забезпечення можливості здійснювати підприємницьку діяльність та отримувати прибуток для сім'ї.
Просить включити до спільного майна подружжя 59/100 житлового будинку по АДРЕСА_2, що належить відповідачці на підставі договору довічного утримання від 18.07.1995 року, оскільки утримання ОСОБА_6 здійснювалось за спільні кошти подружжя.
Просить включити до спільного майна подружжя кошти в сумі 12422 грн, що дорівнюють 10% вартості автомобіля «Тойота Королла», 2007 року випуску, державний номер НОМЕР_1, які відповідачки сплатила з спільного сімейного бюджету.
Просить стягнути на його користь частину доходів, отриманих відповідачкою від здійснення підприємницької діяльністю за період з 01 квітня 2004 року по жовтень 2006 року в сумі 53025 грн., за період 4 квартала 2006 року та 1 квартала 2007 року в сумі 31616 грн.
02 червня 2009 року позивач збільшив свої позовні вимоги в частині переведення на нього прав і обов'язків покупця по договору купівлі-продажу нежитлового будинку (торгівельного центру) по АДРЕСА_3 від 22 січня 2003 року з тих підстав, що приміщення придбано за його власні кошти, які він сплатив ОСОБА_7, як сину особи, вказаної в договорі як продавець приміщення, про що свідчить відповідна розписка.
В судовому засіданні позивач свої вимоги підтримав повністю, просить провести реальний поділ нежитлового будинку по АДРЕСА_3 в рівних частках, виділити йому земельну ділянку площею 430 к.м. по АДРЕСА_1 та житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_2, відповідачці виділити земельну ділянку площею 862 кв.м., по АДРЕСА_1, автомобіль «Тойоту Короллу»,2007 року випуску, з врахуванням компенсації в частині майна, а саме прибутку від підприємницької діяльності в сумі 84645 грн. та 6210 грн. - частини внеску за автомобіль. Суду пояснив, що приміщення торгівельного центру придбавалось фактично ним, ремонт будівлі також здійснювався ним за рахунок отриманих від реалізації автомобілів, кредитних коштів, реалізації квартири по АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5, однак враховуючи ту обставину, що на час укладення договору купівлі-продажу спірного приміщення він працював в органах внутрішніх справ, договір купівлі-продажу укладався від імені батька відповідачки, який повинен був написати заповіт на користь подружжя ОСОБА_10 в рівних частках, але згодом відповідачка зареєструвалась як приватний підприємець і для здійснення відповідної діяльності необхідно було мати нерухоме майно, за сімейною домовленістю приміщення було подаровано ОСОБА_8 відповідачці, хоча така угода не мала на меті створення передбачених нею наслідків і є фіктивною. Просить позов задовольнити повністю.
Представник позивача ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала з підстав викладених у позовних заявах, просить звернути увагу суду на ту обставину, що позивач дізнався про порушення свого права власності лише в 19 червня 2007 року, коли відповідачка запропонувала позивачу підписати заяву про відмову від своїх прав на приміщення торгівельного центру.
Відповідачка ОСОБА_3 позов визнала частково, подала письмові заперечення, вказала перелік спільного майна подружжя та перелік особистого майна, просить суд врахувати, що передбачаючи наслідки напружених відносин між нею та позивачем її батько ОСОБА_8 уклав на її користь договір дарування приміщення по АДРЕСА_3, на користь позивача та онука договір дарування квартири по АДРЕСА_4 , значна частина будівельних робіт була проведена за рахунок первинного орендаря, подальші роботи здійснювались за рахунок сплаченої наперед на рік орендної плати кількома орендарями. Зазначене майно є її особистою власністю, кошти сімейного бюджету на його ремонт не витрачались, а з 2003 року подружжя фактично припинило сімейні відносини і кожен користувався лише особистими коштами. Просить суд застосувати строк позовної давності щодо відносин за договорами купівлі-продажу приміщення по АДРЕСА_3 та договору дарування даного приміщення.
Представники відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 проти позову заперечили частково з тих же підстав.
Суд, заслухавши пояснення сторін, їх представників, показання свідків, дослідивши письмові докази по справі, приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення.
Судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Сторони перебували в шлюбі з 14 листопада 1987 року по 25 червня 2007 року (копія свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_2 виданого Нововолинським міським відділом ЗАГСу, актовий запис № 537 від 14.11.1987 року; свідоцтво про розірвання шлюбу НОМЕР_3 від 25 червня 2007 року, виданого відділом РАЦСу по м.Ковелю Ковельського міськрайонного управління юстиції, актовий запис № 109).
За час шлюбу сторонами придбано:
- земельну ділянку площею 862 кв.м. по АДРЕСА_1, договір купівлі-продажу від 23.10.2003 року, номер реєстрації нотаріальних дій № 4020, продавцем зазначена ОСОБА_3;
- земельну ділянку площею 430 кв.м по АДРЕСА_2, договір купівлі-продажу від 08.02.2006 року, номер реєстрації нотаріальних дій 402, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів під номером 1140953, покупцем зазначена ОСОБА_3
- 41/100 житлового будинку по АДРЕСА_2, договір купівлі-продажу від 05.01.2006 року, номер реєстрації нотаріальних дій 9, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за номером 1105065, покупцем визначена ОСОБА_3
Відповідачка ОСОБА_3 не заперечує , що дане майно придбано за спільні кошти подружжя.
Відповідно до ст.60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, на ім'я кого з подружжя воно зареєстровано.
Згідно ст.71 СК України майно, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішено судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо іншого не визначено домовленістю між ними.
Враховуючи вимоги позивача, відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження можливості реального поділу даних об'єктів, суд відповідно до ч.1 ст.70 СК України та п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вважає необхідним визнати за кожною стороною право власності на 1\2 ідеальну частку в цьому майні без його реального поділу і залишити майно в спільній частковій власності.
За час шлюбу відповідачкою укладено 05 червня 2007 року договір купівлі-продажу № 1388 автомобіля «Тойота Королла», 2007 року випуску, за умовами якого (п.2.4.1) протягом одного робочого дня з дня підписання договору підлягає оплаті 10 % ціни товару, що становить 12 421,0 грн. Решта вартості автомобіля сплачена за рахунок цільового кредиту отриманого відповідачкою за кредитним договором № 0155/07/22-А від 27 червня 2007 року.
Відповідачка в ході судового розгляду справи визнала обставину внесення при придбанні автомобіля першого внеску в сумі 12421 грн, однак зазначила, що це особисті кошти, отримані як дохід від підприємницької діяльності, окрім того вказала, що з 2003 року подружні відносини фактично були припинені.
Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Щодо майна придбаного за час шлюбу діє презумпція спільної сумісної власності, це стосується і коштів витрачених подружжям за час шлюбу, тому обов'язок доказування протилежного покладено на відповідачку. Остання не представила суду доказів на підтвердження оплати першого внеску при придбанні автомобіля за рахунок особистих коштів, а лише зробила посилку на ту обставину, що отримує значний дохід від підприємницької діяльності та саме його частину використала при купівлі авто. Відповідно до ч.4 ст.61 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд не приймає до уваги доводи відповідачки про існування з 2003 року режиму окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, оскільки даний факт не підтверджено належними доказами.
Таким чином, з відповідачки на користь позивача слід стягнути половину використаних коштів в сумі 6210,50 грн.
18 липня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передано у власність 59/100 житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_2. Право власності за ОСОБА_3 на вказаний об'єкт зареєстровано 12 червня 2007 року.
Відповідно до ст.425, 426 ЦК України (1963 року, чинного на час виникнення правовідносин) за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечити відчужувача утриманням та доглядом довічно. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений.
Лише Цивільний Кодекс 2004 року пов'язує момент укладення даного виду договору з його державною реєстрацією, тому суд відхиляє заперечення відповідачки щодо укладення даного договору лише в 2007 році.
Договір довічного утримання є одностороннім договором, створює для набувача особистий обов'язок довічного догляду та утримання.
Відповідно до положень ст.ст.57, 60, 61 СК України майно отримане за договором довічного утримання не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, якщо договір не укладався в інтересах сім'ї.
Позивач включає 59/100 житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_2 в склад спільного майна подружжя з тих підстав, що утримання відбувалось за спільні кошти подружжя та не визначає підставою укладення такого договору відповідачкою в інтересах сім'ї.
Як пояснила в судовому засіданні відповідачка ОСОБА_3, житловий будинок по АДРЕСА_2 належав її бабусі по лінії мами ОСОБА_6, частину земельної ділянки та 41/100 будинку вона подарувала своїй дочці ( тітці відповідачки) ОСОБА_8, інша частина будинку мала належати іншій дочці - матері відповідачки ОСОБА_9, однак, на її прохання, щодо зазначеної частини будинку уклали відразу договір довічного утримання з онукою ОСОБА_3, оскільки бажали залишити їй особисто частину батьківського будинку. Позивач умовами укладення договору ніколи не цікавився, участі у витратах на утримання не приймав, оскільки ОСОБА_6 самостійно забезпечувала себе продуктами першої необхідності, її фактичний догляд здійснювали її дочки ОСОБА_8 та ОСОБА_8, додаткові витрати були незначними, житловим будинком сім'я ОСОБА_10 не користувалась і була забезпечена власним житлом.( письмові пояснення відповідачки т.2, а.с. 148)
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність у позивача права на поділ 59/100 житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_2 як об'єкта спільної сумісної власності. Позивач вправі ставити вимогу про відшкодування витрат понесених ним особисто чи за рахунок сімейного бюджету на утримання ОСОБА_6
22 січня 2003 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_8 (покупець) укладено договір купівлі-продажу примішення адмінбудинку по АДРЕСА_3 за ціною 54117 грн.( зареєстровано в реєстрі вчинення нотаріальних дій за № 152). Договір купівлі - продажу укладено за згодою дружини продавця ОСОБА_11 ( т.2, а.с. 164).
Того ж дня від імені ОСОБА_8 посвідчено заповіт на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частках щодо даного приміщення. ( зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за № 154).
31 січня 2003 року зазначене приміщення подаровано ОСОБА_8 своїй дочці - відповідачці по справі ОСОБА_3( зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за №280) Дарування вчинено за згодою дружини дарувальника ОСОБА_12 (т.2, а.с.155).
Позивач просить перевести на нього права і обов'язки покупця по договору купівлі-продажу даного приміщення від 22.01.2003 року та визнати нежитловий будинок об'єктом права спільної сумісної власності з наступних підстав:
- дійсним покупцем приміщення був він, саме він обговорював всі істотні умови договору з сином продавця ОСОБА_7, він сплатив ОСОБА_7 ціну приміщення в сумі 36000 дол США, частину з яких отримав як позику від ОСОБА_13, ОСОБА_14, на підтвердження чого надав суду розписки;
- договір дарування приміщення ОСОБА_3 був фіктивною угодою, яка не мала на меті створення правових наслідків, у зв'язку з чим просить визнати його недійсним;
- реконструкція та ремонт приміщення проводився за спільні кошти подружжя і воно значно збільшилось у своїй вартості.
Позивач не ставить вимогу про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав невідповідності правочину вимогам ч.3 ст.203 ЦК України ( за змістом позовної заяви позивача покупець ОСОБА_8 не мав дійсного наміру придбавати нерухоме майно і згодом розпоряджатись ним як власник), а просить перевести на нього права і обов'язки покупця.
Така вимога не підлягає задоволенню, оскільки не ґрунтується на вимогах закону.
ст.362 ЦК України передбачає право співвласника звернутись до суду з позовом про переведення прав і обов'язків покупця з одночасним внесенням на депозитний рахунок суду грошової суми, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Таким чином, договір купівлі-продажу приміщення адмінбудинку від 22.01.2003 року є дійсним.
Відповідно до ч.3 ст.60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.
Суд не приймає до уваги представлені позивачем на підтвердження права покупця докази : розписку ОСОБА_14 від 26 грудня 2007 року про отримання від ОСОБА_1 25000 грн. наданих раніше як позика на придбання приміщення адмінбудинку ( т.2, а.с.165), розписку ОСОБА_13 аналогічного змісту (т.2, а.с. 167), показання свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_13 щодо позики ОСОБА_1 коштів для придбання приміщення адмінбудинку та написання пізніше розписки про повернення коштів, як неналежні та недопустимі докази. Відповідно до ст.1046, ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей, рішення суду не може ґрунтуватись на показаннях свідків.
Суд не бере до уваги представлену позивачем та ним складену розписку від імені ОСОБА_7 про отримання коштів на оплату ціни приміщення адмінбудинку від ОСОБА_1 ( т.2, а.с.181), оскільки складена вона 01 вересня 2008 року, а допитаний в якості свідка ОСОБА_7 суду пояснив, що не пам'ятає достовірно чи підписував цей документ, а якщо підписував, то не надав йому правового значення.
Окрім того, свідок ОСОБА_15- приватний нотаріус, яка посвідчувала вищевказані договір купівлі-продажу та договір дарування, суду показала, що посвідчення угод відбувалось у присутності вказаних у договорі осіб з роз'ясненням наслідків такого правочину.
Свідок ОСОБА_7 суду показав, що уповноважений був батьком на ведення переговорів щодо розпорядження належного йому майна, умови продажу приміщення адмінбудинку обговорювались з сім'єю ОСОБА_16 та ОСОБА_10, однак договір купівлі-продажу був укладений з ОСОБА_8
Позивач вказує на фіктивність договору дарування, а тому зобов'язаний довести суду відсутність в учасників правочину дарування наміру створити юридичні наслідки.
Згідно ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.
Правовим наслідком правочину дарування за змістом ст.717 ЦК України є передача майна безоплатно у власність обдарованої особи.
Позивач не надав суду належних доказів щодо відсутності у дарувальника ОСОБА_8 дійсного наміру передати своїй дочці безоплатно у власність раніше придбаний нежитловий будинок.
Як вбачається з матеріалів справи, договір дарування вчинявся за згодою дружини дарувальника, обдарована особа - відповідачка по справі ОСОБА_3 прийняла дарунок і використовувала його у своїй підприємницькій діяльності, яка і полягає у здаванні нерухомості в оренду ( свідоцтво про сплату єдиного податку - т.2, а.с.22).
Таким чином, суд не вбачає підстав для визнання договору дарування приміщення адмінбудинку від 31 січня 2003 року недійсним.
Окрім того, позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом про захист свого права щодо договорів укладених у 2003 році.
Посилання позивача на те, що він дізнався про порушення свого права власності лише 19 червня 2007 року, коли відповідачка запропонувала йому підписати підготовлену нотаріусом заяву про відсутність претензій щодо майна ( т.2, а.с.60) є безпідставними.
Як показала в судовому засіданні свідок ОСОБА_15 вона не складала даної заяви.
Сам позивач при обґрунтуванні позовних заяв і при дачі пояснень в судовому засіданні зазначає, що знав про укладення договору купівлі-продажу приміщення адмінбудинку саме з ОСОБА_8 і про дарування приміщення ОСОБА_3 , і погоджувався на таку правову конструкцією угод у зв'язку з перебуванням на службі в органах внутрішніх справ.
Якщо позивач вважає, що його право власності порушено, то початок строку позовної давності слід рахувати з дня укладення оспорюваних договорів.
Відповідно до ст.57 СК України майно, набуте за час шлюбу, але на підставі договору дарування, є особистою приватною власністю особи.
Відповідно до ст.62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя , воно може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Позивач зазначає, що реконструкція та ремонт приміщення по АДРЕСА_3 в м.Ковелі здійснювався подружжям ОСОБА_10 за спільні кошти, отримані від реалізації автомобілів ( т.2 , а.с.99,100), квартири по АДРЕСА_4, квартири по АДРЕСА_5, кредитних коштів та трудової участі позивача у даних роботах.
Позивачем не надано суду достовірних доказів на підтвердження вказаних обставин.
Так, як вбачається з кредитного договору № 013/0004 від 17 червня 2004 року (т.2, а.с.102) ОСОБА_1 отримав в сумі 4400 грн. для використання в споживчих цілях. Доказів на підтвердження використання цих коштів на ремонт приміщення суду не надано.
Суду не надано належних доказів на підтвердження суми коштів, отриманих від реалізації транспортних засобів, в матеріалах справи наявні лише експертні заключення датовані 2009 роком щодо приблизної вартості транспортних засобів.
Згідно біржової угоди від 14 грудня 2003 року ОСОБА_1 реалізовано автомобіль «Міцубісі», 1998 року випуску за ціною 17000 грн. Доказів на підтвердження використання цих коштів на ремонт приміщення суду не надано.
Згідно договору купівлі-продажу від 02 вересня 2003 року квартира по АДРЕСА_5, що належала подружжю та їх сину на праві спільної власності, продана за ціною 6648 грн. Доказів на підтвердження використання цих коштів на ремонт приміщення суду не надано.
Доказів щодо вартості реалізованої квартири по АДРЕСА_4 та подальшого їх використання суду не надано.
Як вбачається з матеріалів справи подружжям за вказаний період витрачались кошти також на придбання іншого майна, зокрема визначеного позивачем як спільна сумісна власність.
Згідно довідки Ковельської філії МАУП № 19 від 27 травня 2008 року ОСОБА_1 навчався у Ковельській філії Міжрегіональної Академії управління персоналом з жовтня 2002 року по квітень 2005 року, вартість оплати за навчання становить 1620 грн. в семестр. ( т.1, а.с.61)
З довідок Ковельського МВ УМВС України у Волинській області № 187 від 28.07.2008 року та № 5 від 30 травня 2008 року вбачається, що ОСОБА_1 в період з 23 листопада 1990 року по 11 березня 2005 року проходив службу в органах внутрішніх справ, його сукупний дохід за 2003 рік станови 607,74 грн, за 2004 рік- 8422,44 грн, за 2005 рік - 9804,72 грн.
Відповідачка ОСОБА_3 в судовому засіданні пояснила, що коштів на реконструкцію та ремонт приміщення по АДРЕСА_3 ні в неї особисто, ні й позивача, ні в сімейному бюджеті не було. Будучи зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності, вона 15 квітня 2003 року уклала договір оренди з ОСОБА_17, за умовами якого орендар проводить капітальний ремонт приміщення під свої потреби і до 01 жовтня 2003 року не сплачує орендної плати, саме даний орендар здійснив більшу частину робіт по реконструкції та ремонту приміщення, однак у вересні 2003 року договір було розірвано, з метою завершити ремонтних робіт укладала договори оренди приміщень за умови внесення плати наперед, першочергово було прийнято в експлуатацію та передано в оренду приміщення площею 56,0 кв.м. «Ліга спорт», орендна плата в свою чергу використовувалась для подальшого ремонту.
Свідок ОСОБА_17 суду підтвердив факт укладення з ОСОБА_3 договору оренди приміщення по АДРЕСА_3 і пояснив, що особа, в інтересах якої він діяв, мав намір використовувати приміщення для ігрових автоматів, букмекерської контори, інтернет центру та інших виді діяльності, за умовами договору він протягом півроку не сплачував орендної плати, однак повинен був зробити капітальний ремонт приміщення за свій рахунок, орендарем було замовлено та оплачено проект реконструкції, підсилено залізними швелерами, трубами, тощо перекриття між поверхами, залита нова підлога на першому та другому поверсі, знесені не несучі стіни, поштукатурено приміщення в середині та частково зовні, встановлено металопластикові вікна, проведено каналізацію, електропроводка, після чого залишались лише внутрішні роботи. Однак, ремонт потребував додаткових і значних витрат, дія звільнення від оплати орендної плати закінчувалася, тому сторони розірвали договір оренди. Також пояснив суду, що основні питання по будівництву вирішував з ОСОБА_3, хоча і ОСОБА_1 приймав участь у забезпеченні транспортом або надавав допомогу у придбанні товарів із знижками.
Свідок ОСОБА_18 суду показав, що проект реконструкції адмінбудинку по АДРЕСА_3 в м.Ковелі розроблявся на замовлення ОСОБА_3, оплату проводили орендарі ОСОБА_17 До виконання замовлення на об'єкті ремонтні роботи не проводились.
Показання свідка ОСОБА_17 та ОСОБА_18 спростовують твердження представника позивача ОСОБА_2 про те, що вартість будівлі на час придбання в січня 2003 року становить 54 117 грн, а в квітня 2003 року за даними ТзОВ «Проектний інститут «Укрмашпроект» вже 179683 грн, що свідчить про значне поліпшення стану приміщення вже за цей час.
Свідок ОСОБА_19 суду підтвердив, що з 2004 року орендував у ОСОБА_3 приміщення «Ліги спорт», орендну плату сплатив на рік вперед в сумі близько 6000 дол. США, його відділ працював, а в решті приміщення та на прибудинковій територія ще завершувались ремонтні роботи . Усі питання щодо розрахунків вирішував з ОСОБА_3, хоча ОСОБА_1 також приймав участь у ремонтних роботах, так привозив робітників.
Свідок ОСОБА_20 суду показала, що з червня 2004 року орендує частину приміщення по АДРЕСА_3, оренду плату вносила ОСОБА_3 наперед за кілька місяців. Усі господарські питання та питання розрахунків вирішувала з ОСОБА_3
Аналогічні показання дала суду свідок ОСОБА_21
Як вбачається з рішення виконкому Ковельської міської ради від 18 лютого 2004 року № 82 частина приміщення магазину площею 56,0 кв.м. по АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_3, прийнято в експлуатацію .
Приміщення торгівельного центру площею 288,6 кв.м. ( решта приміщення) прийнята в експлуатацію 17 червня 2004 року, про що свідчить рішення виконкому Ковельської міської ради від 17.06.2004 року № 274.
Як вбачається з свідоцтва про державну реєстрацію ОСОБА_3 29 січня 2003 року зареєстрована як фізична особа-підприємець.
Згідно довідки Ковельської міжрайонної ДПА від 12.09.2008 року ( т.2, а.с. 29) ОСОБА_3 з 01.01.2004 року по 31.03.2004 року перебувала на загальній системі оподаткування, з 01.04.2004 року здійснює діяльність на основі спрощеної системи оподаткування.
Згідно свідоцтва про сплату єдиного податку вид діяльності - здача приміщення в оренду.
Доходи ОСОБА_3 від підприємницької діяльності відображені в матеріалах справи ( т.2 , а.с. 29, а.с. 220-244).
Як вбачається з висновку експертизи № 0-109 від 29.04.2009 року ринкова вартість будинку АДРЕСА_3 становить 5 342 694 грн.
Аналізуючи технічну характеристику приміщення за даними інвентиразаційної справи станом на 2003 рік і за даними експертизи станом на 2009 рік, суд приходить до висновку, що приміщення значно збільшилось у своїй вартості.
Однак, позивачем в супереч вимог ст.60 ЦПК України не доведено тієї обставини, що покращення належного відповідачці приміщення відбулось за рахунок спільних коштів подружжя чи грошових і трудових затрат позивача.
Таким чином, у задоволенні позовних вимог про визнання даного приміщення об'єктом спільної сумісної власності та його поділу слід відмовити.
Відповідно до ст. 58 СК України відповідачка є власником доходів отриманих від підприємницької діяльності, тому вимоги позивача про належність йому половини доходів отриманих ОСОБА_3 за період з 01 квітня 2004 року по 01 квітня 2007 року є безпідставними.
При вирішення питання судових витрат суд, відповідно до ст.88 ЦПК України , враховуючи розмір задоволених позовних вимог та розмір сплачених позивачем судових витрат ( судовий збір - 1700 грн, витрати на інформаційне-технічне забезпечення розгляду справи - 30 грн, правова допомога за квитанцією № 4/1 від 07.08.2008 року - 700 грн, за квітанцією 2/1 від 13.08.2008 року - 800 грн, за проведення експертизи - 2820 грн, а всього 6150 грн) та визначає до стягнення на користь позивача з відповідача 130 грн.
Відповідачем представлено квитанції про сплату адвокату ОСОБА_5 та ОСОБА_4 витрат на правову допомогу в сумі 5500 грн., однак, враховуючи розмір позовних вимог у задоволенні яких позивачу відмовлено, тривалість судових засідань за участю адвоката ОСОБА_5, обсяг підготовленими ними заперечень на позов, як того вимагає постанова КМУ від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави», виходячи з принципи розумності, суд визначає до стягнення з позивача на користь відповідачки судових витрат в сумі 1500 грн.
Керуючись ст. 10, 60, 61,88, 209, 212 - 215 ЦПК України, на підставі ст.57,58,60,61,62,71 СК України, ст.ст.234,717 ЦК України, ст.425,426 ЦК України (1963 року),-
Позов задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальної частки земельної ділянки площею 862 кв.м. по АДРЕСА_1 в м.Ковелі.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальної частки земельної ділянки площею 430 кв.м. по АДРЕСА_2.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальної частки 41/100 житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд та будівель по АДРЕСА_2.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 6210,50 грн.( шість тисяч двісті десять гривень п'ятдесят копійок) грошової компенсації частки у праві спільної сумісної власності на майно.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 130 грн. (сто тридцять гривень) судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1500 ( одну тисячу п'ятсот гривень) судових витрат.
В решті позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Волинської області через Ковельський міськрайонний суд Волинської області шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня його проголошення та поданням апеляційної скарги протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження або шляхом подачі апеляційної скарги без попереднього подання заяви - протягом строку, встановленого для подання заяви про апеляційне оскарження.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст.294 ЦПК, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
ГОЛОВУЮЧИЙ : /підпис/ О.Ф. ЛАПІН
З оригіналом згідно:
МІСЬКРАЙОННОГО СУДУ О.Ф. ЛАПІН