Справа № 22-1289 2008 р. Рішення ухвалено під головуванням
Категорія 52 Кіосак Н.О.
Доповідач Пащенко Л.В.
Апеляційного суду Вінницької області
від 23.06.2008 року
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області в складі:
Головуючого: Кучевського П.В.
Суддів: Пащенко Л.В., Денишенко Т.О. При секретарі: Пшеничній Л.В. Розглянувши у відкритому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону»
На рішення Тиврівського районного суду від 14 березня 2008 року
по справі за позовом ОСОБА_1 до ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -
встановила:
В січні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
В заяві зазначав, що він працював у відповідача з 30.09.1969 року на посаді інженера-конструктора. З 15.04.2003 року наказом № 102-ОС його було переведено на посаду слюсаря 6-го розряду КВП і А.
Наказом № 102-ОС від 16.01.2004 року його було звільнено з роботи по п.1 ст. 40 КЗпП України.
Рішенням Тиврівського райсуду від 14.12.2004 року він був поновлений на посаді слюсаря КВПіА ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону».
На підставі цього рішення суду наказом № 180-ОС від 20.12.2004 року його було поновлено на посаді та видане направлення на медичне обстеження, але до роботи допущений не був.
А наказом № 181-ОС від 21.12.2004 року його знову звільнено з роботи за п.1 ст. 40 КЗпП України.
Вважає своє звільнення неправомірним, оскільки відповідачем в порушення ст. 42 КЗпП України не враховано його переваги на залишення на роботі, а саме: у нього безперервний стаж роботи складає 35 років і він має вищу кваліфікацію, ніж працівники, які залишились на роботі.
Повторне звільнення відповідачем завдали йому - позивачу значних моральних страждань, призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків, негативно відбилось на стані його здоров'я, чим йому було завдано моральну шкоду, яку він оцінює в розмірі 10000 грн.
Просив поновити його на роботі з 21.12.2004 року, стягнути зарплату за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди в сумі 10000 грн.
Справа судами розглядалась неодноразово.
Останнім рішенням Тиврівського районного суду від 14 березня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді слюсаря КВПіА 6-го розряду ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» з 21.12.2004 року, стягнуто на його користь з відповідача 69016, 49 грн. зарплати за час вимушеного прогулу, 800 грн. моральної шкоди та 500 грн. витрат на
оплату держмита, а всього 70316, 49 грн.
Стягнуто з ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» в прибуток держави доплату держмита в сумі 198, 16 грн. та витрати на ІТЗ в сумі 30 грн.
Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.
В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду, як постановлене з порушенням вимог матеріального та процесуального права, скасувати та ухвалити нове рішення про відмову позивачу в позові.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників відповідача та позивача, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення по слідуючих підставах.
З матеріалів справи вбачається, що позивача ОСОБА_1 наказом №181-ОС від 21.12.2004 року відповідач повторно звільнив з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з скороченням чисельності працівників і відсутністю посади слюсаря.
Скасовуючи в порядку касаційного провадження первісне рішення Тиврівського райсуду від 22.07.2005 року по даному спору та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 13.10.2005 року, апеляційний суд Львівської області в своїй ухвалі від 02.11.2007 року вказав, що справа розглянута судами (тобто обставини спору досліджені і перевірені) в межах вимог ст. 42 КЗпП України, але не виконали вимоги ч. 9 ст. 43 КЗпП України.
Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви суду касаційної інстанції, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної нстанції при повторному розгляді справи.
Суд, вирішуючи спір, з огляду на вищевказане правильно виходив з того, що обставини щодо наявності переважного права у ОСОБА_1 на залишенні на роботі не є предметом дослідження при повторному розгляді даного спору.
Також судом виконані вимоги ч. 9 ст. 43 КЗпП України та встановлено, що профком ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» повторно дав згоду на звільнення з роботи ОСОБА_1 по п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Задоволюючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо поновлення на роботі, суд виходив з того, що при звільненні 21.12.2004 року позивачу відповідачем інша робота, відповідно до ч. 2 ст. 40 КЗпП України, взагалі не пропонувалась і відповідачем не представлено доказів про неможливість переведення позивача, за його згодою, на іншу роботу на момент звільнення.
Однак такий висновок суду є необгрунтованим та не узгоджується з фактичними обставинами справи.
З матеріалів справи видно, що звернувшись в суд з даним позовом, позивач посилався, як на єдину підставу своїх позовних вимог, на те, що при його звільненні відповідачем порушено ст. 42 КЗпП України і не враховано його переваги на залишенні на роботі перед іншими працівниками відділу КВПіА і протягом всього часу розгляду даної справи судами (як при первісному, так і на початку повторного) наголошував саме на цій обставині та на поновленні його на роботі саме на посаді слюсаря 6-го розряду КВПіА.
(9) А посилатися, як на додаткову підставу позову, на те, що перед звільненням 21.12.2004 року йому взагалі не пропонувалась інша робота, позивач став лише в ході повторного розгляду даної справи.
Суд на цю обставину уваги не звернув і належної оцінки їй не дав.
Поза увагою і оцінкою суду залишились пояснення свідка ОСОБА_2 (на даний час колишнього голови правління ВАТ «ГЗСЗБ») надані ним в судовому засідані 21.07.2005 року (а.с. 56-57, які оголошені в засіданні апеляційної інстанції), з яких вбачається, що ОСОБА_1 ним особисто пропонувалась інша робота, однак позивач відмовився, пославшись на те, що бажає залишитись тільки на своїй посаді.
Пояснення цього свідка позивачем не спростовані і будь-яких зауважень на протокол вказаного судового засідання позивачем не подавалось.
Крім того, з матеріалів справи, і зокрема, з копії рішення Тиврівського райсуду від 14.12.2004 року видно, що вперше ОСОБА_1 було звільнено з посади слюсаря КВПіА за п. 1 ст. 40 КЗпП України 16.01.2004 року і вищевказаним рішенням суду його було поновлено на роботі на підставі того, що при його звільненні, в порушення ст. 42 КЗпП України, відповідачем не обговорювалось питання щодо його переваг перед іншими працівниками на
залишення на роботі. З даного рішення також вбачається, що, звернувшись до суду вперше про поновлення на роботі, позивач, як і в даному випадку, не вказував таку підставу позову, як ненадання відповідачем йому іншої роботи.
Суд також не звернув уваги на даний факт.
Вищезазначені обставини, оцінені в сукупності, свідчать про те, що ОСОБА_1 при звільненні пропонувалась інша робота, але він від такого переведення відмовився і бажав залишитися на роботі тільки на своїй посаді, що підтверджується його подальшими діями, а саме: подачами двох позовних заяв про поновлення на роботі саме на цій посаді.
Врахувавши вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1
Оскільки по справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, але допущено помилку в їх оцінці, то рішення суду підлягає скасуванню з постановлениям нового рішення, яким в позові слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» задоволити.
Рішення Тиврівського районного суду від 14 березня 2008 року скасувати.
В позові ОСОБА_1 до ВАТ «Гніванський завод спецзалізобетону» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовити.
Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку у Верховний Суд України протягом двох місяців з дня його проголошення.