05 серпня 2015 р.Справа № 820/2736/15
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Макаренко Я.М.
Суддів: Шевцової Н.В. , Мінаєвої О.М.
за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача Вишневського О.В.
представника третьої особи Вишневського О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015р. по справі № 820/2736/15
за позовом ОСОБА_2
до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 (надалі по тексту позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області в якому просив суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2015 р. № 131-15;
-зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено у повному обсязі.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 року та прийняти нову постанову про задоволення позову.
Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 15.09.2014р. ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №59 (а.с.54-61).
Головним управлінням Державної міграційної служби України у Харківській області прийнято до розгляду заяву-анкету №59 від 15.09.2014р. та заведено реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту справа №2014КН0052 (а.с.69-72).
З матеріалів витребуваної особової справи №2014КН0052 вбачається, що фахівцями ГУ ДМС України в Харківській області проводилися співбесіди із позивачем та формувалися і направлялися запити до державних органів та науково-дослідних установ.
На підставі зібраної інформації та наданих позивачем пояснень, ГУ ДМС України в Харківській області прийшло до висновку про не встановлення підстав для визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України №131-15 від 27.02.2015 відмовлено ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
На підставі рішення ДМС України №131-15 від 27.02.2015р. ГУ ДМС України в Харківській області сформовано та направлено на адресу позивача повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №14 від 12.03.2015р. (а.с.115) Зазначене повідомлення отримано 13.03.2015р. позивачем особисто, що підтверджується матеріалами справи.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що згідно доводів позивача та зібраних у справі доказів відсутні умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671 передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно абз. 4 п.1 ст. 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно ч. 2 ст.13 Закону №3671 особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана: подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Згідно абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.6-9 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
З матеріалів справи та висновку ГУ ДМС України в Харківській області вбачається, що фахівцями міграційної служби під час розгляду заяви позивача проводилися співбесіди, а також об'єктивно та всебічно досліджувалася повідомлена позивачем інформація по країні походження.
Так, ГУ ДМС України в Харківській області встановлено, що бездіяльність влади Єгипту, яка не видає заявнику проїзний документ палестинського біженця, порушує його право на пересування та соціально-економічні права, але не загрожує життю та безпеці заявника, який у даний час перебуває під юрисдикцією України та не може виїхати або бути примусово видворений до будь-якої країни, як особа без громадянства, що не має країни постійного проживання, та проїзного документу для виїзду за кордон. Інших побоювань переслідування позивач під час подання заяви, на співбесідах та суду не навів.
Колегія суддів звертає увагу, що позивач не надав доказів наявності ризику загрози життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, а також не обґрунтував неможливість повернення до країни громадської належності через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля.
Більше того, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що останній не тікав із Саудівської Аравії від небезпеки рятуючи своє життя, натомість він добровільно покинув країну з метою навчання на території України.
Враховуючи викладене позивач безпідставно стверджує про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через расову, релігійну чи національну належність, належність до певної соціальної групи або через політичні погляди.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заява позивача не дає підстав вважати, що він зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак. А як вбачається з матеріалів справи позивач не тікав з Саудівської Аравії від небезпеки рятуючи своє життя, а прибув в Україну для навчання.
Посилання позивача в апеляційній скарзі щодо наявності у нього підстав для визнання його біженцем в Україні посилаючись на параграф 2 статті D1 Конвенції «Про біженців» колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Параграф 1 статті D1 Конвенції «Про біженців» передбачає, що положення цієї Конвенції не поширюється на осіб, які в цей час користуються захистом або допомогою інших органів або установ Організації Об'єднаних Націй, окрім Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців.
Відповідно до параграфа 2 статті D1 Конвенції «Про біженців» у разі, коли такий захист або допомога з будь-якої причини були припинені до того, як становище цих осіб було остаточно врегульовано згідно з відповідними резолюціями, прийнятими Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, ці особи автоматично набувають прав, які випливають з цієї Конвенції.
За висновками Європейського суду з прав людини у справі "Бобол проти Департаменту з питань імміграції та громадянства Венгрії" під дію параграфу першого ст. 1 D підпадають тільки ті палестинці, які користувалися допомогою БАПОР, на відміну від тих, хто має на це право.
В судовому засіданні представник позивача підтвердив, що позивач, який є нащадком палестинських біженців, ніколи не користувався жодним з видів допомоги органів або установ ООН, а тому колегія суддів приходить до висновку, що позивач не підпадає під дію параграфу 2 статті D1 Конвенції «Про біженців».
Отже, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності обґрунтованих побоювань з боку позивача стати жертвою переслідувань, що в свою чергу свідчить про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову, оскільки відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, колегія суддів переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015р. по справі № 820/2736/15 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Макаренко Я.М.
Судді(підпис) (підпис) Шевцова Н.В. Мінаєва О.М.
Повний текст ухвали виготовлений 07.08.2015 р.