Провадження: № 22-ц-/790/1351/15 Головуючий: 1 інстанції
Справа: № 2015/2-463/11 Шабас О.С.
Категорія: земельні Доповідач: Даниленко В.М.
26 травня 2015 року м. Харків
Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:
Головуючого: судді - Даниленка В.М.,
суддів: Малінської С.М., Швецової Л.А.,
за участю секретаря: Каменської Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Золочівського районного суду Харківської області від 17 грудня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: Золочівська селищна рада Харківської області про відновлення межі земельної ділянки, -
У липні 2011 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, в подальшому уточненим, в якому вказував на те, що підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 від 14 січня 2010 року він є власником земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1274 га., що розташована по АДРЕСА_1. По сусідству з позивачем, у будинку АДРЕСА_2 проживає відповідач по справі - ОСОБА_2, житловий будинок якого, відповідно до технічного паспорту, розташований на неприватизованій земельній ділянці загальною площею 0,1554 га, яка належить до земель комунальної власності Золочівської селищної ради. За останні роки відповідач ОСОБА_2 перемістив межу, що поділяє зазначені сусідні ділянки, приблизно на 50 см вглиб території ділянки позивача. Після отримання Державного акту на земельну ділянку ОСОБА_3 звернувся до відповідача з проханням відновити межу між суміжними земельними ділянками відповідно до технічної документації, проте останній відмовився це зробити, та більш того, самовільно розмістив тимчасову огорожу, чим порушив межу земельної ділянки приблизно на метр, та створив перешкоду для доступу та обслуговування належних позивачу господарських будівель.
З цього приводу між сусідами виникають постійні сварки та суперечки, відповідач погрожує застосувати фізичну силу та ображає позивача нецензурною лайкою, що було приводом звернення останнього до правоохоронних органів. Крім того, він ОСОБА_3 неодноразово звертався до Золочівської селищної ради із заявами про відновлення меж зазначених суміжних земельних ділянок. За результатами розгляду вказаних заяв та обстежень земельних ділянок, комісією у складі працівників ради були складені відповідні акти, а також надано відповідь від 30.07.2009 року, в якій крім іншого, для вирішення конфлікту між сусідами рекомендовано ОСОБА_4 розібрати незаконно встановлену огорожу для надання можливості позивачу обслуговувати його господарські будівлі, а для наведення межі та встановлення межових знаків виготовити землевпорядну документацію з метою отримання Державних актів на право приватної власності на землю. В результаті обстеження було встановлено 9 межових знаків, проте, не зважаючи на рекомендації комісії та всі вимоги позивача, відповідач ОСОБА_2 їх знищів та продовжує грубо порушувати межі суміжних земельних ділянок, а відтак і право власності позивача на землю.
Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідачем ОСОБА_2 фактично самовільно захвачено частину належної позивачу земельної ділянки, чим порушено право власності останнього та цими неправомірними діями йому, особі похилого віку спричинено моральну шкоду, пов'язану з тривалими душевними стражданнями та переживаннями, необхідністю відстоювати свої порушені права, в тому числі й у судовому порядку, позивач ОСОБА_3 просив суд відновити межу, яка поділяє земельні ділянки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 у відповідності з даними земельно-кадастрової документації, доданої до Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого на підставі рішення XL сесії V скликання Золочівської селищної ради від 30.10.2009 року йому, тобто позивачу, як власнику земельної ділянки площею 0,1274 га. у межах згідно плану, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнати встановлену відповідачем ОСОБА_2 межову споруду у вигляді огорожі між вищезазначеними земельними ділянками незаконною та самочинно збудованою; зобов'язати відповідача ОСОБА_2 знести вказану огорожу та відновити становище, що існувало до порушення останнім меж суміжних земельних ділянок, відповідно до технічної документації на ці земельні ділянки; стягнути з відповідача ОСОБА_2 на його користь 10 000,00 грн. в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди, а також судові витрати, понесені позивачем по справі.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та його представник підтримали заявлені позовні вимоги в повному обсязі й наполягали на їх задоволенні.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник проти заявленого позову заперечували та пояснили, що спірна огорожа була побудована багато років тому ще батьком відповідача по тим розмірам ділянок, які фактично використовували їхні батьки.
Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 17 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.
Постановлено відновити межу, яка поділяє земельні ділянки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 у відповідності з даними земельно-кадастрової документації, доданої до Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого ОСОБА_3 14 січня 2010 року.
Визнано межову споруду у вигляді огорожі, яку встановлено відповідачем ОСОБА_2 між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, такою, що порушує межі суміжної земельної ділянки, що належить позивачу ОСОБА_3 згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1.
Зобов'язано відповідача ОСОБА_2 відновити становище, яке існувало до порушення меж земельних ділянок та відповідно знести межову споруду у вигляді огорожі, яку встановлено ним між суміжними земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_3 1 000,00 грн. на відшкодування завданої тому моральної шкоди.
При цьому судом першої інстанції вирішено й питання судових витрат по справі, стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_3 5103,50 грн. в рахунок відшкодування витрат на оплату проведених по справі експертних досліджень, 3348 грн. понесених витрат на оплату правової допомоги, 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, 151 грн. судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду.
Не погодившись із таким рішенням районного суду, відповідач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні заявлених позивачем ОСОБА_3 вимог за їх безпідставністю.
В обґрунтування своєї скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цивільно-правового спору по суті.
Зокрема, апелянт ОСОБА_2 вказує на те, що судом не було встановлено того факту, що саме він порушив межу суміжних з позивачем земельних ділянок та знищив встановлені межові знаки. При цьому встановлення огорожі було здійснено відповідачем виключно за рахунок своєї території, тобто він зменшив розмір своєї ділянки, а не ділянки позивача ОСОБА_3 Судом не було враховано тієї обставини, що після отримання ОСОБА_3 Державного акту на право приватної власності на землю, ним було переобладнано сарай, який знаходиться на границі суміжних земельних ділянок, у зв'язку з чим прохід до іншої споруди зменшився, проте в цьому позивач звинувачує саме ОСОБА_2
Крім того, апелянт посилається на те, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про відшкодування позивачу витрат на оплату правової допомоги, керувався Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», тоді як вказаний закон може застосовуватися лише в тому випадку, коли однією із сторін у справі є держава, а також безпідставно стягнув з відповідача на користь позивача витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, хоча ст. 79 ЦПК України не передбачає такого виду судових витрат.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо встановлює, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи цивільно-правовий спір по суті заявлених позивачем ОСОБА_3 вимог, районний суд повно й всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.
При цьому, частково задовольняючи заявлені позивачем ОСОБА_3 вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що факт порушення меж належної позивачу земельної ділянки з боку земельної ділянки, належної відповідачу ОСОБА_2, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні, а тому порушене право позивача підлягає судовому захисту.
Судова колегія погоджується з таким висновком районного суду, оскільки цей висновок відповідає матеріалам справи та ґрунтується на законі.
Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Особи, які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Згідно зі ст. ст. 59, 60 того ж Кодексу доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши до суду належні та допустимі докази на їх підтвердження.
Обставини, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Відповідно до ст. ст. 316, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадку і в порядку, встановлених законом.
За приписами ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується.
Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
За змістом ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.
Права власників земельних ділянок визначені законодавцем у ст. 90 ЗК України.
Відповідно до вказаної правової норми власники земельних ділянок, зокрема, мають право: самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок, зокрема, зобов'язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства.
Відповідно до ст.ст. 106, 107 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.
Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.
Згідно ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно користувався вищезазначеними нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а тому встановивши факт порушення прав позивача ОСОБА_3, як власника земельної ділянки АДРЕСА_1, внаслідок зміщення межі з суміжною земельною ділянкою АДРЕСА_2, яка поділяє земельні ділянки у відповідності з даними земельно-кадастрової документації, доданої до Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого ОСОБА_3 14 січня 2010 року, а також встановлення відповідачем ОСОБА_2 вздовж спірної межі огорожі, яка частково знаходиться на земельній ділянці позивача, що підтверджується висновками проведених по справі судових будівельно-технічних експертиз № 3050 від 23.07.2012 року та № 8037 від 31.12.2013 року, обґрунтовано задовольнив заявлені позивачем ОСОБА_3 вимоги та зобов'язав відповідача ОСОБА_2 відновити становище, що існувало до порушення ним меж суміжних земельних ділянок, стягнувши з останнього на користь позивача в рахунок відшкодування заподіяної тому моральної шкоди грошову суму, розмір якої відповідає вимогам розумності та справедливості, як те передбачено ст. 23 ЦК України.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про відшкодування позивачу витрат на оплату правової допомоги, керувався Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», тоді як вказаний закон може застосовуватися лише в тому випадку, коли однією із сторін у справі є держава, то ці доводи апелянта судова колегія оцінює критично та відхиляє, оскільки зазначеним Законом саме й визначено розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, та яка не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.
Те ж саме стосується й доводів апеляційної скарги щодо неправомірного стягнення з відповідача на користь позивача оплачених ним витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, оскільки на час звернення позивача ОСОБА_3 з позовом до суду в липні 2011 року оплата таких витрат передбачалась ст. 81 ЦПК України та була обов'язковою, а Закон України «Про судовий збір» № 3674-VI від 08.07.2011 року (набрав чинності 01.11.2011 року), яким було виключено зазначену статтю з Цивільного процесуального кодексу України, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 2 ЦПК України), а відтак понесені позивачем ОСОБА_3 судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підлягають відшкодуванню відповідачем ОСОБА_2 відповідно до ст. 88 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2, що наведені на її обґрунтування, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим районним судом по справі рішенням та суб'єктивної його переоцінки, є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Золочівського районного суду Харківської області від 17 грудня 2014 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.
Головуючий:
Судді: