Справа: № 826/4/15 Головуючий у 1-й інстанції: Огурцов О.П. Суддя-доповідач: Степанюк А.Г.
Іменем України
12 травня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Степанюка А.Г.,
суддів - Бабенка К.А., Шурка О.І.,
при секретарі - Ліневській В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України апеляційну скаргу громадянина Сомалі ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 березня 2015 року у справі за адміністративним позовом громадянина Сомалі ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
У січні 2015 року громадянин Сомалі ОСОБА_3 (далі - Позивач, ОСОБА_3) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач, ДМС України) про:
- визнання неправомірним та скасування рішення від 10.11.2014 року №612-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні;
- зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2015 року у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем не подано жодних переконливих доказів, які б підтверджували побоювання останнього повертатися у країну громадянської належності. Крім того, суд підкреслив, що Позивач, проживаючи в Ефіопії у період з 2005 по 2011 рік, не звертався до уповноважених органів вказаної країни із клопотанням про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує на неповне дослідження судом всіх фактичних обставин справи та перевірку їх доказами, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення.
Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явились, а тому справа розглядалась за їх відсутності у відкритому судовому засіданні без фіксування останнього за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 1 ст. 41 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 є громадянином Сомалі, за національністю багаді, з віросповіданням - мусульманин суніт.
Як встановлено судом першої інстанції з пояснень Позивача, останній з 2005 року разом з матір'ю проживав в Ефіопії, з якої виїхав у вересні 2012 року літаком транзитом через Туреччину до України.
05.06.2014 року Позивач звернувся до Управління у справах біженців Головного управління ДМС України у м. Києві із заявою-анкетою про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві як причину виїзду з країни постійного проживання Позивач зазначив, що він виїхав та не бажає повертатися до країни громадянської належності через погрози його життю з боку озброєного угруповання «Аль-Шабаб». Крім того, зазначив, що з Ефіопії приїхав в Україну легально на підставі візи, проте з підробленим ефіопським паспортом, який втратив на території України. Зазначав, що ніколи не оформляв собі сомалійських документів та не отримував взагалі паспорта громадянина Сомалі, оскільки вважав, що з сомалійським паспортом він нічого не зможе отримати, а також зазначив, що не зміг би отримати візу в Україну з паспортом гр. Сомалі.
З матеріалів особової справи Позивача, яка міститься в матеріалах справи, вбачається, що в заяві від 05.06.2014 останній повідомив, що через війну в Сомалі в 2005 році, ще коли він був маленьким, вони з матір'ю були вимушені виїхати в Ефіопію, де й мешкали до моменту виїзду заявника до України.
Під час проживання у Сомалі, мати Позивача відправила його назад до Сомалі в м. Галкайо аби він продав їхній будинок. При поверненні до Сомалі, за словами ОСОБА_3, в їх будинку мешкали члени угрупування «Аль-Шабаб», які його вигнали та погрожували.
У ході розгляду зазначеної заяви Управлінням у справах біженців Головного управління ДМС України в м. Києві з Позивачем було проведено декілька співбесід.
Так, під час співбесіди 20.07.2014 року Позивач повідомив, що вони з матір'ю втекли з Сомалі до Ефіопії, проте, періодично поверталися в Сомалі. Також, Позивач вказав, що кожного разу, як вони поверталися з матір'ю в Сомалі, то мешкали в своєму будинку, проте, при поверненні додому в 2011 році він побачив, що члени угрупування «Аль-Шабаб» там мешкають, та сказали йому аби він тікав, поки живий. Як стверджує Позивач, після повернення в Ефіопію на його телефон прийшло повідомлення аби він залишив свій будинок та забув про нього. Позивач зазначав, що після переїзду з Сомалі до Ефіопії він з матір'ю приблизно кожні два місяці виїжджали до Сомалі, оскільки займалися торгівлею.
Наказом №350 від 26.06.2014 року Головне управління ДМС України в м. Києві прийняло рішення про оформлення документів громадянина Сомалі ОСОБА_3 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у зв'язку з ненадходженням відповіді на запит зі Служби безпеки України, наказом №488 від 26.08.2014 року продовжено строк розгляду заяви Позивача до 26.09.2014 року.
Головним управлянням ДМС України в м. Києві 26.09.2014 року за результатами розгляду справи було прийнято висновок щодо відмови у визнанні Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та стосовно якої не встановлено загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням Відповідача №612-14 від 10.11.2014 року зазначений висновок підтримано та відмовлено Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції, надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам та проаналізувавши інформацію, зафіксовану, зокрема, у протоколах співбесіди з Позивачем, прийшов до висновку про обґрунтованість прийнятого ДМС України рішення про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.
Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку ДМС України, який підтверджено оскаржуваною постановою суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами суду першої інстанції, що заява Позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
З матеріалів справи, у тому числі з висновку Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, випливає, що приводом виїзду ОСОБА_3 з країни постійного проживання, за його твердженням, стало те, що через війну в Сомалі в 2005 році, ще коли він був маленьким, вони з матір'ю були вимушені виїхати в Ефіопію, де й мешкали до моменту виїзду заявника до України. Під час проживання у Сомалі, мати Позивача відправила його назад до Сомалі в м. Галкайо аби він продав їхній будинок. При поверненні до Сомалі, за словами Позивача, в їх будинку мешкали члени угрупування «Аль-Шабаб», які його вигнали та погрожували.
При цьому як було встановлено раніше, під час подачі заяви та під час першої співбесіди позивач повідомив, що з Ефіопії приїхав в Україну легально на підставі візи, проте з підробним ефіопським паспортом, який втратив на території України. Позивач зазначав, що ніколи не оформляв собі сомалійських документів та не отримував взагалі паспорта гр. Сомалі, оскільки вважав, що з сомалійським паспортом він нічого не зможе отримати, а також зазначив, що не зміг би отримати візу в Україну з паспортом гр. Сомалі.
Під час співбесіди від 20.07.2014 Позивач повідомив, що вони з матір'ю втекли з Сомалі до Ефіопії, проте, періодично поверталися в Сомалі. Також, ОСОБА_3 вказав, що кожного разу, як вони поверталися з матір'ю в Сомалі, то мешкали в своєму будинку, проте, при поверненні додому в 2011 році він побачив, що члени угрупування «Аль-Шабаб» там мешкають, та сказали йому аби він тікав, поки живий. Як стверджував Позивач, після повернення в Ефіопію на його телефон прийшло повідомлення аби він залишив свій будинок та забув про нього. Позивач вказав, що після переїзду з Сомалі до Ефіопії він з матір'ю приблизно кожні два місяці виїжджали до Сомалі, оскільки займалися торгівлею.
Водночас, під час співбесіди 13.08.2014 року ОСОБА_3 зазначив, що в Сомалі відвідував двічі під час проживання в Ефіопії - у 2005 та 2011 році.
З вищезазначених пояснень Позивача вбачається, останній під час двох співбесід надав суперечливі та неправдиві відомості, що ставлять під сумнів його твердження щодо загрози його життю в цілому, а саме, ОСОБА_3, зазначаючи 20.07.2014 року про те, що постійно приїжджав в Сомалі та мешкав у своєму будинку, а 13.08.2014 року про те, що за 6 років проживання в Ефіопії приїжджав в Сомалі лише двічі, ставить під сумнів взагалі факт переїзду в Ефіопію або той факт, що саме при останньому приїзді з Ефіопії в Сомалі його будинок був зайнятий представниками «Аль-ІІІабаб» і взагалі те, що його будинок був зайнятий членами вказаного угрупування.
Крім того, на думку колегії суддів, такі суперечливі відомості щодо переміщення Позивача з однієї країни до іншої ставлять під сумнів його твердження щодо погроз з боку угруповання «Аль-Шабаб» як на території Сомалі, так і Ефіопії. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу, що доказів, які підтверджували дані факти, Позивачем під час розгляду справи суду не надано.
Поряд з цим, судовою колегією враховується, що, проживаючи у Ефіопії, ОСОБА_3 не звертався до жодних державних установ ні з метою отримання захисту (як під час втечі в 2005 році, так і в 2011 році), ні з метою отримання будь-яких документів, підтверджуючих легальність його перебування на території Ефіопії. При цьому єдиним в обґрунтування такої поведінки Позивач вказав на те, що Ефіопія не має міграційної служби.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Згідно з додатком до Конвенції про статус біженців 1951 року Ефіопія ратифікувала Конвенцію та Протокол 10.11.1969 року. При цьому доказів невідповідності Ефіопії умовам, визначених Законом для третьої безпечної країни, Апелянтом не наведено, зокрема, інформації з доповідей Генерального Секретаря Ради Безпеки ООН з приводу порушень прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, щодо Ефіопії, тощо.
Крім іншого, вказуючи на переслідування з боку угрупування «Аль-Шабаб» на території Ефіопії, Апелянт посилається на інформацію з Доповіді Секретаря Ради Безпеки ООН по Сомалі від 25.09.2014 року, де вказано на активну діяльність «Аль-Шабааб» на території окремих районів Сомалі, у той час як доказів функціонування вказаної організації на території Ефіопії Позивачем не надано.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що в обґрунтування позовних вимог громадянином Сомалі ОСОБА_3 були надано відомості, які не підтверджують факту переслідування Позивача або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що останньому буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання Позивачу статусу біженця або визнання громадянина Сомалі ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому посилання Апелянта на застосування Головним управлінням ДМС України у м. Києві при складанні висновку від 26.09.2014 року редакції п. 4 та п 13 ч. 1 ст. 1 Закону, яка втратила чинність, як на підставу для скасування рішення від 10.11.2014 року №612-14 у зв'язку з неповним з'ясуванням всіх обставин, колегія суддів оцінює критично з огляду на наступне.
Так, з 30.05.2014 року до Закону, зокрема, до п. 4 та п. 13 ч. 1 ст. 1, внесено зміни, якими розширено поняття особи, яка потребує додаткового захисту. У той же час, суд, перевіряючи відповідність оскаржуваного рішення ДМС України на відповідність вимог чинного законодавства, надавав повну, всебічну та об'єктивну оцінку всім фактичним обставинам справи в контексті положень міжнародного та українського законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, тобто, станом на 26.09.2014 року.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що рішення Відповідача від 10.11.2014 року №612-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів із наведеними висновками суду першої інстанції погодилась, оскільки вони знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду справи. Судом було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду - без змін.
Крім того, судовою колегією враховується, що ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.04.2015 року було частково задоволено клопотання Позивача про звільнення від сплати судового збору та відстрочено останньому сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 87 КАС України що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Приписи ч. 2 ст. 88 КАС України визначають, що витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо оплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені положеннями Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ.
Відповідно до положень ст. ст. 3 та 4 названого Закону судовий збір справляється з апеляційних скарг на рішення суду в розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а у разі подання позовної заяви майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.
З огляду на те, що предметом оскарження у справі є рішення суб'єкта владних повноважень, позовні вимоги є вимогами немайнового характеру. Відповідно до п.п. 2 п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання такого позову до суду становить 0,06 розміру мінімальної заробітної плати.
Положеннями частини першої зазначеної статті передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Станом на 01 січня 2015 року приписами Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28.12.2014 року № 80-VIII встановлено мінімальну заробітну плату в розмірі 1218,00 грн.
З огляду на викладене, а також враховуючи те, що відповідно до положень ст. 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, розмір судового збору за подання апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції становить 36,54 грн.
За таких обставин, враховуючи, що ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.05.2015 року залишено без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2015 року, колегія суддів приходить до висновку про необхідність стягнення з Позивача суми відстроченого до ухвалення рішення судового збору у розмірі 36,54 грн.
Керуючись ст.ст. 41, 88, 160, 167, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Сомалі ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 березня 2015 року у справі за адміністративним позовом громадянина Сомалі ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - без змін.
Стягнути з громадянина Сомалі ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) суму відстроченого до ухвалення судового рішення судового збору у розмірі 36 (тридцять шість) гривень 54 коп. на рахунок 31211206781007 (отримувач коштів: УДКСУ у Печерському районі; код отримувача: 38004897; банк-отримувача: ГУ ДКС України у м. Києві; МФО: 820019; код класифікації доходів бюджету: 22030001).
Виконання ухвали в частині стягнення судового збору покласти на Державну податкову інспекцію у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга на судові рішення подається у порядку та строки, визначені ст.ст. 211, 212 КАС України.
Головуючий суддя А.Г. Степанюк
Судді К.А. Бабенко
О.І. Шурко
Головуючий суддя Степанюк А.Г.
Судді: Бабенко К.А
Шурко О.І.